Головна » Комунікаційно-контентна безпека » Інформація на передовій: фонові дані та дієвий контент

Інформація на передовій: фонові дані та дієвий контент

(досвід 2014-2016 рр.)

Скільки живе інформація? Яким чином і яка інформація впливає на морально-психологічний стан людини в умовах військових дій? Чи можемо ми розрізняти правдиву інформацію від фейка в умовах присутності постійного інформаційного потоку та відсутності контентного, коли кожне повідомлення здається беззаперечним?

Чесно кажучи, над цими питання я до серпня 2014 року не задумувався. Тобто таких проблем у мене особисто не виникало. Постійне перебування в динаміках інформаційного простору, наявність різних джерел і можливість порівняти не лише джерело та формат подачі новини чи події, але й їхнє акцентування давало можливість вільного оперування аргументами, які народжувались при аналізі мас-медіа-потоків.

Вперше з тотальним контентним вакуумом я зіткнувся в серпні 2014-го. Третя хвиля мобілізації прибула до військової частини, закрутилася машина повторної адаптації мобілізованих, які вже відвикли від армійського життя (віковий діапазон моїх товаришів по дивізіону був від 21 до 57 років), «щез» із життя телевізор (його в казармі не було), газети до нас не доходили, телефони із постійним доступом до Інтернету в армію взяли одиниці.

Звичайно, за традиційною звичкою військових ми розраховували на «замполіта», активізації роботи якого вимагав наш Іванович, боєць взірця 1978 року.

За кілька днів нас (десь чоловік зо 300) зібрали у клубі бригади. Довели мету – ознайомлення з можливостями техніки та озброєння ворога. Задум абсолютно правильний. Реалізація викликала в мене, м’яко кажучи, нерозуміння, а в моїх колег – шоковий стан.

Склалося враження, що у офіцерів відділу по роботі з особовим складом немає належних сучасним викликам методологічних підходів та багажу знань для виконання своїх службових обов’язків. Адже на екрані було відео, скачане з мережі Інтернет. Але це півбіди. Це відео було виключно путінське, розроблене (досить креативно) пропагандистською машиною РФ, і воно інформувало про те, що озброєння і техніка терористичних угруповань на Донбасі непереможна і сховатися від неї неможливо.

Наслідок був катастрофічним – молоде поповнення бригади (третій день служби) вже було «розгромлене» комунікаційно-контентною агресією путіністів. На що сподівались наші функціонери, коли демонстрували це відео? Мабуть, на контентний імунітет солдат. Бойовий дух не просто впав, він характеризувався фразою, який кинув на виході хтось з немолодих за віком солдат: «Ми що, живі трупи?»

Розуміючи це, як журналіст, до того ж з досвідом роботи у військових ЗМІ, після спілкування з «замполітом» батареї, змушений був брати ініціативу у свої руки і майже кожному особисто роз’яснювати це відео. Розмовляти довелося довго, аргументів, чесно кажучи, не завжди вистачало, але цього «воза» з місця зрушити вдалося – розмов-страшилок більше в батареї не було.

Через тиждень після цієї події нас знову зібрали у клубі. Того разу перед нами виступав полковник з ГШ на тему морально-психологічної підготовки. Він розповідав, які мають бути наші дії під час обстрілу ворожих військ. А саме – використання броні як захисту. Хвилин за 15 один з наших бійців не витримав і сповістив доповідачу, що ми причіпна артилерія і броні в нас немає. У відповідь ми почули зовсім не статутний вислів, після чого заняття з морально-психологічної підготовки було завершене. Реакцію і настрій нашої третьої хвилі, я вважаю, описувати не потрібно. Чесно кажучи, такі дії ввели в ступор і мене.

Втім це був лише початок моїх інформаційних «забігів». Забігаючи вперед, зараз можу це назвати рухом від неадекватних інформаційних даних до фахового контентного успіху.

Прибувши в зону виконання бойових завдань, ми зіткнулися з повною відсутністю будь-якого інформування, яке, апріорі, мало бути не лише адекватне рівням сприйняття та розуміння особовим складом, але ще повинно було виступати потужним мотиватором до активних дій в умовах АТО. Окрім того, що відбувалося навколо нас ми не знали нічого. З чуток, які нам надходили від тиловиків (як з’ясувалося, найкраще поінформована категорія), складалася не дуже райдужна перспектива. Інформація – це зброя постійної динамічної дії, а ми її не мали. Виходили з ситуації двома шляхами, а саме:

– друзі-волонтери з кожною посилкою відправляли підшивку газет «Народна армія», яка загалом мала до нас надходити встановленим чином;

– ризикуючи стати мішенню для снайпера, видирався на вершечок напівзруйнованого сарайчика, де хоч якось ловив Інтернет і скачував щоденний «Інформдень» з ресурсу armyua.com.ua. Як учасник цього проекту, мав довіру до джерела інформації.

Так я (рядовий) неофіційно перебрав на себе функції офіцера структури контентно-комунікаційного орієнтування, що у нас ще й досі називається з роботи з особовим складом (штатна посада в батареї була заповнена мобілізованим, ступінь ефективності якого наближалася до нуля).

Враховуючи те, що особовий склад бойового підрозділу був з різних регіонів України, за відсутності належного комплексного інформування та професійної роботи офіцерів по роботі з особовим складом виникла проблема пошуку індивідуальних підходів для правильного сприйняття інформації. До речі, вже аналізуючи потім цей період, дійшов висновку, що інформація в реальних бойових умовах демонструвала свою потокову особливість – від даних до контентних форматів різної складності.

Одним із суттєвих негативних факторів і перешкодою в роботі з інформування особового складу було початкове ставлення місцевого населення до бійців української армії. Варто наголосити, що місцеві були досить професійно дезорієнтовані (зомбовані) ворожою пропагандистською інформацією і переконати їх в чомусь протилежному на перших порах було практично неможливо. Судячи з усього, таке зомбування велось постійно і мало потоковий характер.

Також вагомою проблемою була повна відсутність фахових служб психологічно-душпастирського забезпечення. Дивлячись на картину, що вимальовується, не маючи певних фахових знань та досвіду, будучи й сам на межі фізичного і морального виснаження, я вирішив все ж не відступати. Вихід знайшов у поєднанні вчасного повного інформування побратимів про події як на Сході, так і в Україні загалом та… спорту. Для спортивних занять інвентар придбав за допомогою друзів-волонтерів. А задля доказового висвітлення окремих подій доводилося нерідко шукати всілякі можливості зателефонувати до Києва, робити щось на кшталт «дзвінок другу».

На початку 2015 року, на другий день після прибуття на бойові позиції під Дебальцеве, одному з бійців з дому надіслали інтернет-посилання. Інформація шокувала всю батарею, а як діяти і до кого звертатися в такій ситуації було абсолютно незрозуміло. На сайті терористичних сил під заголовком «Очередные каратели Донбаса прибыли убивать мирных жителей» був відсканований наказ штаба АТО про переміщення всього нашого дивізіону з печатками штаба АТО та СБУ. В цьому документі була повна інформація про кожного військовослужбовця (ПІБ, звання, посада, рік народження). Думка про те, що нас «зливають», та тривога за близьких з кожною хвилиною непокоїли дедалі більше. Бойовий дух невблаганно зменшувався. Апогеєм стало наступне посилання за тиждень на тому ж сайті. Під тим же заголовком розміщувався схожий документ, але вже із зазначенням даних нашого «200-го» і «300-го».

Після кількох місяців напружених боїв під Дебальцевим ми отримали наступний морально-психологічний удар. Тоді як по телевізору та в Інтернеті розповідали про виплати за знищену техніку ворога, нас сповістили про втрату нашого бойового журналу (в ньому велась фіксація наших артилерійських дій) десь у вищому штабі. З цього виходило, що вже декілька місяців у районі запеклих боїв наш підрозділ, окрім проїдання казенних харчів, не зробив жодного пострілу. Принаймні за офіційно-звітними документами. Цей випадок так і залишився «історичним непорозумінням».

Навесні 2015 року, під час виведення військ з-під Дебальцевого, нас зупинили перед Артемівськом (нині Бахмут) для огляду місією ОБСЄ. Велике обурення особового складу викликало те, що переважну більшість місії становили росіяни, які спочатку намагалися видавати себе за іноземців. Вони ретельно оглянули техніку, переписали номери гаубиць та тягачів і порахували особовий склад. Діяли вони, звичайно, в межах своїх повноважень, але всім було зрозуміло, що насправді вели відкриту офіційну розвідку. В подальшому вони були частими гостями на місцях дислокації підрозділу. З їхньої поведінки було видно, що, прикриваючись офіційною місією, представники РФ проводили повну і вичерпну розвідку місць дислокації та озброєння підрозділів ЗСУ. Можна було лише здогадуватись, куди вона надалі поступала.

Висновки. В процесі навчання курсантам військових інститутів, незалежно від фаху, доцільно було б ознайомлюватись з основами сучасної військової психології, душпастирського функціоналу як напрямів індивідуально-динамічних комунікаційних практик. Такі знання в будь-якому випадку стануть в нагоді. Бажано мати і певні практичні навички такої роботи з особовим складом.

Майбутнім військовим журналістам вартує, крім цього, володіти навичками проведення інформування як орієнтації в умовах сегментованого інформаційного простору та дискусій на різноманітні теми військового життя. Важливо розумітися та вміти визначати комунікаційно-контентний імунітет підрозділу чи аудиторії в умовах гібридно-месіанських агресій тощо. Знаю, що такі елементи підготовки викладачі кафедри військової журналістики нашого інституту вже втілюють на практиці.

Як на мене, для об’єктивної фіксації порушень Мінських домовленостей бажано повністю переформатувати якісний склад місії ОБСЄ, в якому буде неможлива присутність представників країни-агресора. Це, як на мене, потрібно було б вимагати навіть для врівноваження морально-психологічного стану наших вояків, які є свідками роботи представників путінської РФ. А для ефективнішої оперативної фіксації всіх дій слід все ж, хоча б зараз, встановити відеореєстратори на позиціях ЗСУ «нульової» лінії та у прифронтових населених пунктах, які б працювали в режимі онлайн. Також розмістити системи фіксації ведення вогню (цілодобово), зі звітів якої буде ясно для міжнародних правових інституцій, який калібр і звідки «прилетів».

Молодший лейтенант Король Г.В., начальник навчально-тренувального комплексу кафедри військової журналістики ВІКНУ

Джерело: http://mil.univ.kiev.ua/files/230_575144259.pdf

1 Бал2 Бали3 Бали4 Бали5 Балів (Голосів: 2 Рейтинг: 5,00 out of 5)
Loading...
Переглядів: 145

Залишити відгук

*

adminarmyua@ukr.net | © 2014-2017 ARMYUA
Повне (часткове) використання матеріалів дозволяється за умови наявності прямого гіперпосилання на адресу матеріалу на сайті armyua.com.ua