Головна » Стратегії » Темпоральні й безстрокові стратегії як можлива основа для комунікативного дискурсу подолання гібридно-месіанської агресії проти України у її військовому та геополітичному компонентах

Темпоральні й безстрокові стратегії як можлива основа для комунікативного дискурсу подолання гібридно-месіанської агресії проти України у її військовому та геополітичному компонентах

Перед нами нині постає завдання формування адекватного розуміння геополітичних, економічних, соціологічних та власне військових аспектів гібридно-месіанської агресії путінської Росії проти Української держави. Адекватна та повна картина осмислення явища агресії повинна дати підвалини для адекватного формування інформаційної політики, комунікативних структур держави та суспільних інформаційних резонансів задля формування та реалізації стратегії остаточного подолання агресії на теренах України та у світі.

Стратегія знешкодження так званих ЛНР и ДНР, яка реалізовувалася три літніх місяці 2014 року, виглядала цілком реалістичною, оскільки базувалася на безсумнівній військово-технічній і ресурсній перевазі української сторони. Відповідно, незалежно від реальних бойових достоїнств кожного підрозділу, загальний підсумок операції обіцяв бути переможним.

Постачання важкого озброєння та масовані обстріли українських військових підрозділів з боку Росії поставили під сумнів дієвість цієї стратегії. Введення регулярних підрозділів путінської армії після 24 серпня 2014 року – фактично, поставили на ній хрест. Ясно, що ресурсно Росія більш потужна країна, ніж Україна, і вона цілком в змозі забезпечувати обмежену війну на Сході України як завгодно довго. Ясно також, що, якщо ми й спроможемося стримувати в певних межах кремлівську агресію, то у нас не вистачить наявних ресурсів для того, щоби підкорити ситуацію на свою користь і остаточно військовим шляхом вирішити проблему звільнення окремих районів Донбасу, окупованих російсько-терористичними силами. Принаймні, якщо спиратися на ті ресурси, які наразі Україна може собі дозволити використовувати, і на ті «правила гри», що склалися на сьогодні.

Окрім всього іншого, недовга історія військово-політичного протистояння путінської Росії та України, і, ще раніше, протистояння на Майдані, показало, що Росія та її сателіти, не маючи можливості перемогти в межах наявних правил, кожен раз змінювали правила, з метою залучення раніше заборонених ресурсів. Що, природно, було повною несподіванкою для протиборчої сторони й приводило, з одного боку, до тактичного успіху, а з другого, до ескалації насилля, оскільки, природно, в більшості випадків опонуючі сили швидко знаходили адекватну відповідь.

Короткий перелік етапів ескалації:

розгін і побиття мирних протестуючих на Майдані (відповідь – різке збільшення кількості протестуючих, зростання Майдану та створення загонів самооборони, будівництво барикад);

застосування вогнепальної травматичної зброї та гранат із сльозогінним газом (відповідь – застосування «коктейлів Молотова»,  постановка димових і вогняних завіс на Грушевського);

застосування загонів «тітушок» для тероризування городян і протестуючих (відповідь – створення загонів територіальної самооборони та загонів мобільного реагування на базі автомайдану);

застосування вогнепальної летальної зброї, викрадення та вбивство активістів (відповідь – блокування доріг, захоплення адміністративних будівель в регіонах, озброєння протестуючих);

снайперська стрільба по протестуючим, побоїще 18-20 лютого (відповідь – дезертирство силовиків, переформатування більшості в парламенті, зміна Конституції, Майдан Гідності);

протести в Криму (відповідь – контрпротести);

збройне захоплення органів влади в Криму, проголошення так званого референдуму про приєднання до Російської Федераціії, захоплення військових частин (відповіді не надано, що призвело до втрати Криму Українською державою);

протести на Донбасі та в низці міст Південного Сходу (відповідь – контрпротести);

збройне захоплення адміністративних будівель і деяких військових частин (на Донбасі відповіді не надано, у Харкові – силова зачистка будівель);

проголошення ДНР, ЛНР, проведення так званого «референдуму», вбивства незгодних, напад та вбивства військових (відповідь – спроба використання окремих військових частин і Нацгвардії для наведення порядку, зачистка Маріуполя, розгром протестного руху в Запоріжжі, Херсоні, Одесі, Миколайові, і т.ін.);

застосування артилерії для обстрілів військових частин і міських кварталів (відповідь – застосування артилерії);

застосування важкої бронетехніки проти блокпостів (відповідь – застосування важкої бронетехніки й артилерії, застосування авіації);

масове постачання зброї, зокрема, й важкої, з Росії (відповідь – масоване застосування армії, Національної гвардії та добровольчих формувань, озброєння Національної гвардії важкою зброєю);

масований обстріл українських військових і прикордонних частин важкою артилерією з боку Росії (відповідь – відведення українських військ від кордону);

введення регулярних частин російської армії, сформованих з професіоналів (контрактників) і забезпечених штатною технікою. Але заперечення самого фактору їхньої присутності на території України (відповідь – укладення перемир’я).

Якщо йти за логікою подальшого залучення незадіяних ресурсів в цьому протистоянні, то у Росії теоретично залишаються такі варіанти підвищення ставок у тому випадку, якщо силове протистояння буде загрожувати поразкою:

визнання факту війни з Україною та пряма агресія зі збільшенням кількості військ для боротьби з Україною до 50 – 100 – 150 тисяч осіб. Залучення до війни солдатів строкової служби;

проведення мобілізаційних заходів і залучення для війни з Україною армії чисельністю в 2 млн. осіб (теоретично Росія може мобілізувати і більше, але в реальній ситуації вона не має ані командних, ані логістичних, ані інфраструктурних резервів для того, щоб прогодувати, спорядити і, головне, розпорядитися такою армією);

застосувати ядерну зброю.

Що стосується України, то у неї залишилися такі резерви:

допомога з боку світового співтовариства, передусім, країн Заходу (включає в себе як пряму допомогу, так і тиск на Росію. Точний розмір такої допомоги визначити важко, враховуючи, зокрема, її ситуативний характер). Власне – це головний резерв, але він має той недолік, що його неможливо використовувати інструментально і в цьому сенсі практично неможливо керувати цим ресурсом.

відкладена можливість проведення обмеженої мобілізації під виглядом зборів, навчань і т.ін. та формування на її основі війська розміром до 1 мільйону осіб (для того, щоб це стало можливим, потрібно провести відповідну реструктуризацію армії та доукомплектацію її зброєю, на що знадобиться, в кращому випадку, 6 – 8 місяців).

відкладена можливість проведення повної відкритої мобілізації та формування армії кількістю до 5 млн. осіб (якщо почати працювати одразу, то проведення такої мобілізації та формування на її основі дієздатної армії можливе не раніше, ніж через рік).

можливість тиснути на Росію та шантажувати її, регулюючи транзитні коридори у Придністров’ї й Криму. А також забезпечення Криму низкою життєвоважливих ресурсів.

Ще однією особливістю описуваної ескалації є та обставина, що у випадку, якщо застосування «заборонених» засобів було не тільки раптовим для іншої сторони, але й  націлено на проведення завершеної операції в обмежений період часу, то протиборча сторона не знаходила адекватної відповіді на загрозу та програвала всю ситуацію. Приклад Кримської епопеї – яскраве тому підтвердження. Від початку застосування російського «спецназу” до повного вигнання українських військ та української адміністрації з півострова минуло близько місяця. За цей час Україна не знайшла адекватної відповіді на дії російських військ. А потім виявилося, що для того, щоб повернути ситуацію до початкового стану, потрібно самому завищувати ставку, тобто починати повномасштабну війну з Росією.

Навпаки, у тих випадках, коли «підвищення ставки» приводило до тактичної переваги, але не призводило до остаточного успіху на відповідному театрі  бойових дій – рано чи пізно знаходився спосіб нейтралізовати таку тактичну перевагу.

Так само й інше, тобто неможливість виграти партію в межах сформованих правил протистояння та породжуване цією обставиною відчуття загрози поразки приводять до підвищення ставок. Це справедливо, насамперед, в тих випадках, якщо така загроза є очевидною впродовж тривалого періоду. Так, премоги Української армії, які вона демонструвала впродовж двох з половиною місяців, з початку червня і до кінця серпня, несли загрозу неминучої перемоги та остаточної зачистки Донбасу від сепаратистів та путінської терористичної агентури. Врешті-решт саме тривале усвідомлення цієї загрози та неможливість упоратися з нею вже легітимізованими засобами призвело до рішення використовувати регулярну російську армію.

І в цьому полягає дійсний урок. Довгі стратегії, які несуть пряму загрозу перемозі, не спрацьовують, особливо якщо ти обмеженіший у ресурсах, ніж твій противник. В цьому випадку дієвими можуть бути тільки короткі стратегії, що не залишають противнику часу на адекватне реагуваня та формулювання власної контрстратегії.  Що, втім, було сформульовано ще в 70-і роки 19-го століття.

Можливі стратегії припинення кризи на Донбасі та військового протистояння з Росією в умовах, що склалися.

В результаті кризи 24–28 серпня 2014 р., фактичного розгрому південного флангу українських військ і розширення зони бойових дій на південь, вздовж російського кордону до Азовського моря, стабілізація фронту з мінімальними втратами для української сторони стала життєво необхідною. Теоретично ця стабілізація могла бути досягнута шляхом створення стійкої лінії оборони, однак в умовах фактичної втрати керування власними військами та розгубленості в керівництві АТО, спроба досягнути бажаного результату суто військовими методами призвела б до невиправданих втрат як людей, так і техніки та територій. Такий результат, своєю чергою, приводив до деморалізації Збройних Сил і до вельми неприємних довготривалих наслідків цієї деморалізації.

В цих умовах Мінські домовленості слід визнати найадекватнішою реакцією на ситуацію, що склалася. І хоча вони не призвели до повного припинення вогню та бойових дій, однак, встановилося дещо, що, за аналогією з «гібридною війною», можна назвати «гібридним перемир’ям» з перспективою переростання його в «гібридний мир». Таке «гібридне перемир’я» надвичайно вигідне українській стороні, оскільки забезпечує необхідні умови для реалізації будь-якої з можливих переможних стратегій в наявному протистоянні з Росією. Умови ці зводяться до кількох важливих пунктів.

Можливість утримувати «лінію фронту» з мінімальними витратами.

Утримання ситуації в стані невизначеності, причому, ця невизначеність має такий характер, що дає змогу Українській стороні в будь-який момент змінити «правила гри», до того ж, діяти при цьому легітимно як в очах міжнародних спостерігачів, так і в очах власного населення. При тому, що протилежна сторона такої можливості не має. Будь-яка видима ескалація з її боку призведе до посилення санкцій з одного боку, і до небажаних внутрішньополітичних наслідків в тому випадку, якщо в результаті такої ескалації не буде досягнуто швидкого та безсумнівного результату.

Ситуація утримується таким чином, що російська сторона змушена і надалі брехати як власному населенню, так і світовому співтовариству стосовно відсутності на Донбасі своїх військ та стосовно постачання зброї. Довготривала  системна брехня в будь-якому випадку буде послаблювати позицію путінського режиму як всередині країни, так і зовні.

Переходячи до власне стратегій слід відзначити, що можливі стратегії в наявному протистоянні навколо конфлікту на Донбасі можна розділити на дві категорії:

на темпоральні, – розраховані на реалізацію та досягнення результату впродовж певного терміну;

і на безстрокові, –  розраховані на постійне покращення власного становища і накопичення ресурсів в очікуванні кращих часів і вдалого збігу обставин.

Темпоральних стратегій у ситуації, що склалася, видно тільки три:

стратегія скидання баласту;

стратегія фіксованої в часі мирної інтеграції Донбасу;

стратегія збройного вирішення питання.

Стратегія скидання баласту, фактично виштовхування окупованих та керованих путінськими кадрами окремих територій з України з наступним юридичним оформленням подібного стану справ має низку недоліків:

Росія сприйме такий крок як відверту ознаку слабкості та провокацію до подальшого розширення зони експансії;

світ сприйме подібний крок як відверту слабкість і, відповідним чином, почне ставитися до України, що буде потім надзвичайно складно виправити.

Після анексії Криму ми вже дали привід думати про себе, як про слабких, і нинішні неприємності – безпосередній результат подібного іміджу, який і досі не виправлено.

– значна частина українського суспільства сприйме подібний крок як зраду з боку влади з усіма наслідками, що з цього витікають.

З іншого боку, існують цілком елегантні способи реалізації подібної стратегії, які знімуть більшість з вказаних недоліків, а також можуть принести деякі іміджеві дивіденди.

Так, зокрема, можна було б оголосити референдум у відповідних районах Донбасу про те, чи згодні місцеві жителі жити в державі Україна за законами держави Україна та підпорядковуватися волі більшості українського народу. З великої мірою ймовірності і Росія, і місцеві сепаратисти погодяться на проведення подібного референдуму під міжнародним контролем та спільним контролем сторін протиборства. У випадку, якщо результат цього референдуму виявиться позитивним, що малоймовірно, почати програму очищення Донбасу. Програма має полягати у тому, що будь-хто, хто бажає отримати російське громадянство та емігрувати до Російської Федерації, отримує 5 000 чи 10 000 доларів підйомних від України. Але лише за умови, що якщо він протягом наступних 15 років буде виявлений на територіях України, то його чекає покарання у вигляді 5 років позбавлення волі.

У випадку, якщо результат цього референдуму виявиться негативним (що  імовірніше), то вслід за ним варто провести загальноукраїнський референдум з питанням про виключення відповідних територій зі складу України і, відповідно, оформити процес розлучення.

Стратегія фіксованої за часом мирної інтеграції Донбасу. Власне, це та сама стратегія, що декларується Президентом та його оточенням. Сенс її полягає в тому, щоб, використовуючи тиск на Росію, що підтримується західним світом, дипломатичні та фінансові важелі, низку правових та політичних поступок, а також прямий збройний тиск поступово, крок за кроком, протягом трьох років інтегрувати окуповані райони Донбасу назад до України.

Така стратегія виглядає морально виправданою, оскільки базується на безперервній демонстрації власних мирних намірів у спробі виставити Росію та сепаратистів войовничими агресорами, а себе – жертвою. Крім того, така стратегія повинна заспокоїти Росію та Світ стосовно власної самооцінки керівництва України, яка видається зовнішнім спостерігачам настільки низькою, що не дозволить відновити активні наступальні операції.

Що стосується оцінки дієвості подібної стратегії, то вона досить-таки сумнівна. Принаймні, в рамках задекларованої мети – протягом трьох років мирним шляхом інтегрувати весь Донбас в Україну та ввести місцеві політико-правові реалії в українське правове поле. Справа в тому, що головний ресурс, котрий використовує в межах реалізації даної стратегії Україна – політичний, економічний та моральний тиск Заходу на Росію. І хоча такий тиск є надзвичайно дієвим ресурсом, однак, як саме і коли саме він насправді змусить перших осіб в Кремлі відмовитися від політики підтримки сепаратизму та політики дестабілізації України, і чи змусить взагалі – цілковито невідомо. Більше того, це в принципі не може бути відомо. А без такого знання – сама стратегія стає неповноцінною.

Правда, це лише в тому випадку, коли задекларовані цілі стратегії справді співпадають з реальними цілями.

Можливо, що ця стратегія є підготовчою частиною однієї з більш широких стратегічних концепцій. Чи то плавного переходу до одного з варіантів нетемпоральних стратегій, чи то підготовкою до збройного вирішення ситуації на Сході України.

Можливе збройне рішення. Для того, щоб вирішити проблему Донбасу збройним шляхом, необхідно в найнезручніший для протилежної сторони момент увести в дію такі резерви, які дозволять повністю поставити під контроль українського уряду всю територію України на Сході в дуже короткий час. Час тут визначається тим, наскільки швидко путінська Росія може знайти та задіяти адекватні засоби протидії після того моменту, коли плани українського керівництва стануть очевидними. Попередньо цей проміжок часу можна оцінити від 3-х до 6-ти тижнів, в залежності від конкретних обставин, що будуть супроводжувати операцію «Звільнення». Зрозуміло, наприклад, що якщо вона почнеться в середині червня 2018 року, під час проведення чемпіонату світу з футболу в Москві, Кремлю знадобиться більше часу на пошук адекватних способів реагування.

Таким чином, збройне вирішення питання можливе тільки в тому випадку, якщо Україна несподівано задіє такі військові ресурси, котрі дозволять їй вирішити проблему воєнного розгрому бойовиків та російсько-терористичних військ, що їх підтримують протягом 2 – 3 тижнів. Потенційно такі ресурси існують. Це, по-перше, можливість відносно приховано мобілізувати для участі в короткостроковій операції до 1 млн. чоловік (за реальної потреби в 600 – 800 тис. чоловік), а по-друге, можливість підготувати та задіяти в операції значної кількості бронетехніки (імовірно, більше 1 000 одиниць), що робить виконання означеного завдання цілком реалістичним.

Таким чином, співвідношення сил в зоні бойових дій можна за короткий термін змінити до співвідношення 30 до 1 на свою користь, що дозволить не тільки швидко вирішити всі власне військові завдання, але і забезпечить первинний контроль над проблемними територіями.

Такого роду сценарії, у випадку їхнього успіху, не тільки підвищать реальний міжнародний авторитет та внутрішній престиж Держави Україна, не тільки створять передумови для справді рівноправного діалогу з Російською Федерацією, але і створять умови для початку змістовної роботи щодо вирішення проблеми Криму. Однак, вони не відносяться до різновиду безпрограшних ігор. На шляху їхнього здійснення стоїть довга низка перешкод. Найсуттєвішими з них варто вважати наступні:

– певна міра ймовірності того, що у випадку якихось збоїв у здійсненні розглядуваної операції Росія почне повномасштабну війну проти України, оголосивши мобілізацію у себе, що може призвести до непередбачуваних наслідків. Імовірність такого розвитку подій вельми мала, однак, не варто повністю її ігнорувати;

– ресурси, що необхідні для військової перемоги на нинішній момент не можуть бути задіяні. Тобто, мобілізувати людей можна, і суспільство, що надзвичайно важливо, поставиться до цього з розумінням. Існують також і величезні склади озброєння та боєприпасів, але не існує ні командних, ні логістичних, ні інфраструктурних можливостей все це застосувати, особливо у стислі строки. Україні знадобиться не менше року напруженої роботи для створення таких можливостей. І це в умовах активної протидії з боку Росії, з одного боку, та вищої міри корумпованості та безголів’я державного апарату – з іншого;

– за сучасного стану економіки, державних та приватних фінансів така операція може виявитися непідйомною. Особливо, якщо взяти до уваги величезні витрати на відродження Донбасу, що будуть необхідними за умов успіху подібної операції. Відповідно, життєво необхідним стає негайне та вельми енергійне проведення економічних, інфраструктурних та інших реформ, ефект від яких повинен бути відчутним ще до початку заключної стадії операції. (З іншого боку, спроба реалізувати подібний план може стати основним двигуном реформ державного апарату та економічних стосунків у країні);

– і, насамкінець, політико-правові умови для проведення подібної операції повинні включати в себе досить суперечливі умови. По-перше, підготовчий період, котрий, як відзначалось, може виявитися досить довгим, не повинен супроводжуватися активними військовими діями. Це дорого і в будь-який момент загрожує несподіваними небезпеками. По-друге, умови співіснування України, проблемних регіонів та Росії в період підготовки до розглядуваної операції повинні виключати будь-які сумніви в тому, що застосування у випадку необхідності сили в будь-яких розмірах та формах, які Українська сторона вважатиме за потрібне – будуть повністю легітимним та виправданим. Відповідно, Україна не повинна допустити того, щоб її силові дії, у випадку якщо в них виникне необхідність, могли б бути представлені як агресія стосовно Росії, її громадян, її військовослужбовців або як замах на її міжнародні зобов’язання.

До всього іншого, це означає, що на Донбасі не може бути встановлений мир, який включав би в себе ДНР та ЛНР в якості суб’єктів цього миру. На території України не можуть опинитися легітимні військові підрозділи Російської Федерації в жодному разі. (В цьому сенсі легалізації російських військових підрозділів на Донбасі небезпечніше самих цих підрозділів). Не можна допустити жодних офіційних зобов’язань Росії перед керівництвом ДНР та ЛНР.

Зрозуміло, що дотримання всіх цих умов робить неможливим стабільний мир в зоні конфлікту і, як вже було сказано, Україна в даний момент не зацікавлена в загостренні ситуації та переході до стану війни. Відповідно, доведеться до пори всіма можливими засобами підтримувати наявне сурогатне перемир’я (слід сказати, що поки що у Президента Порошенка це непогано виходить), яке в перспективі дозволить йому за певних обставин приймати доленосні рішення.

Малєєв К.С.,

старший викладач кафедри військової журналістики (ВІКНУ)

Джерело: http://mil.univ.kiev.ua/files/230_575144259.pdf

 

1 Бал2 Бали3 Бали4 Бали5 Балів (Голосів: 2 Рейтинг: 5,00 out of 5)
Loading...
Переглядів: 1 868

Залишити відгук

adminarmyua@ukr.net | © 2014-2020 ARMYUA
Повне (часткове) використання матеріалів дозволяється за умови наявності прямого гіперпосилання на адресу матеріалу на сайті armyua.com.ua