У цих бійців відлік часу іде на секунди. Завжди на секунди. Це як удари серця. Раз-два, і міномет встановлено на сошки. Раз-два-три виконано прив’язку до місцевості. Подих- встановлено цілі. Завдані координати і… наші «подаруночки у відповідь» починають насипатись напруженими руками в жерло брудно-зелених труб, а звідти на голови кремлівських найманців, що прийшли до нас.
Залп. Ще залп. Звірка координат. Залп. І так само швидко зібратись та геть з позицій. Бо їх час – це їх життя. Не встигли піти – вороги встановлять наші позиції і почнуть «насипати» сюди. А це смерть. Хоч і не гарантована, але можлива.
Всі наші мінометники, що захищають зараз індустріальний Маріуполь, беруть участь в бойових діях не перший рік. На їх рахунку тисячі тон вибухівки перекинутої «туди». Сотні знищених цілей. І… безліч «засекречених», відповідно до путінського указу про засекречення втрат, прихильників сепаратизму.
Тарас Грень.