Головна » Експертна думка » Мовна політика як чинник національної безпеки

Мовна політика як чинник національної безпеки

Мовне питання завжди перебувало в центрі українського державотворення і націєтворення. Порівняно з державним гербом, прапором, гімном, християнською релігією, що також є важливими носіями ознаками національної ідентичності, мова є вбудованим чинником: людина не може повноцінно існувати поза мовою, а мова не може бути безнаціональною. Мова біосоціальне явище – людина набуває її з молоком матері. Попри те, що мова є нематеріальним надбанням особи і нації, вона передається у спадок від покоління до покоління, так само як і земля, яка є матеріальним надбанням. Зв’язок мови з землею робить її геополітичним маркером – вона вказує на ареал присутності етносу і нації.

З часу ратифікації Україною Європейської хартії регіональних або міноритарних мов (далі Хартія) не стихає дискусія щодо того, які положення українського законодавства про мови відповідають європейським принципам, а які їм суперечать. Аналіз національних законодавств, міжнародних правових актів, експертних висновків міжнародних комісій, наукових публікацій та інших джерел[1] дає підстави сформулювати принаймні чотири основні положення, якими визначаються європейські засади мовної політики:

1) державна мова – засіб забезпечення національної єдності;

2) захист і підтримка мов меншин;

3) двомовність з достатнім володінням державною мовою;

4) ефективність механізму забезпечення мовних прав.

Для європейців мова не національний скарб, а насамперед інструмент правовладдя й державотворення. На відміну від українців, що символьну функцію мови розуміють як засіб збереження свого національного обличчя, європейський підхід є в першу чергу державоцентричним, і в другу чергу етно-ідентифікаційним. Для того, щоб закон діяв, держава зобов’язана донести його до відома громадян. Якщо людина не розуміє або погано розуміє мову, якою оприлюднено закон, вона не здатна його дотримуватись. Державна мова – не лише засіб спілкування держави з громадянином, громадянина з державою, особи з особою, а й видима ознака національної –ідентичності. Завдяки такому поєднанню інструментальної й символьної функцій мова є потужним засобом об’єднання людей у спільному національному домі. Закон Франції від 04.08.1999 р. «Про вживання французької мови» проголошує, що французька мова є основним елементом французької ідентичності і культурного надбання Франції[2]. Стисло підсумувати європейське ставлення до двомовності можна словами відомого бельгійського філософа Філіппа Ван Парійса, який у сенсі нашого слова «народ» вживає терміни демос і етнос. Об’єднати населення країни в єдиний народ (у термінології Ф.Ван Парійса demos) можливо тільки завдяки спільній мові. Нею кожний може обговорювати рішення, які становлять спільний інтерес. Однак це не означає, що всі мають бути переплавлені в єдиний етнос (ethnos) зі спільною мовою як ядром спільної культури[3]. Розвиток когнітивної лінгвістики й пов’язаних з нею напрямів соціолінгвістики й психолінгвістики дав поштовх новому етапові обговорення ідей, висловлених свого часу Йоганом Готфрідом фон Гердером, Вільгельмом фон Гумбольдтом, Едуардом Сепіром і Бенджаміном Уорфом про те, що кожній національній мові притаманні риси, які визначають унікальність мовної картини світу в її носіїв, особливості їх мислення і способів творення нових знань[4]. З цього погляду загибель будь-якої з мов є невідновною втратою для людства[5].

Вселюдська цінність кожної з мов, необхідність збереження мовного розмаїття й забезпечення мовних прав національних меншин не завжди сприймалися політиками й науковцями як перспективний напрямок мовної політики. Наприклад, у 1928 р. визначний французький лінгвіст Антуан Мейє писав: «Малі національні мови – це та стадія, через яку люди невисокої культури проходять, долаючи шлях до вселюдської цивілізованості. Множинність мов у нинішній Європі … суперечить магістральному напрямку цивілізації»[6]. Сьогодні такі висловлення сприймаються як анахронізм. У цивілізованому світі порятунок малопоширених мов вважається не тільки правом їх носіїв, але й обов’язком держави щодо людства. В Україні права менш численних мовних спільнот захищені Хартією, щоправда для захисту кримськотатарської, урумської, румейської, гагаузької, караїмської та ряду інших мов зроблено ще надто мало.

Кореляція «право – обов’язок» є невід’ємним елементом цивілізованої мовної політики. Помилково вважати, що мовні права є прерогативою тільки національної меншини; не меншою мірою цим правом наділені й представники державотворчого етносу. Думка про те, що громадянин не є вільними від обов’язку володіти державною мовою, виразно звучить у експертному висновку Венеціанської комісії щодо Закону про державну мову Словацької Республіки (п. 132): «Захист і підтримка офіційної мови держави є законним інтересом, спільним для багатьох європейських країн. Він переслідує кілька законних цілей: насамперед він захищає громадський порядок, забезпечуючи доступ держави до суттєвої інформації і спілкування на її території та можливість втрутитися там, до це доречно, щоб нести відповідальність за те, що відбувається. Він гарантує розвиток ідентичності державної спільноти і забезпечує спілкування між складовими частинами населення. Він запобігає дискримінації громадян щодо задоволення своїх основоположних прав у тих ділянках, де особи, які належать до національних меншин, перебувають у більшості»[7]. Це положення є логічним продовженням ключового принципу мовної політики, сформульованого в преамбулі Хартії, а саме: заходи підтримки регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду державним мовам і необхідності вивчати їх.

Протистояння між Україною і Росією, зокрема з питання статусу російської мови в Україні, призвели до появи в суспільній свідомості цілком виразних психологічних підтекстів: домагання офіційного статусу для російської мови асоціюється з анексією Криму, виправданням російської агресії, загрозою українській державності й національній ідентичності. У суспільстві зростає усвідомлення того, що «Закон про засади державної мовної політики», авторами якого є Сергій Ківалов і Вадим Колесниченко, був і залишається знаряддям російської зовнішньої політики.

Українська влада схильна вести обережну й нерішучу мовну політику. Проте зміни в суспільній свідомості впливають на зміну позицій ключових політичних гравців. Зокрема 5 квітня 2015 р. ЗМІ цитували слова президента П. Порошенка:, про те, що сьогодні три чверті населення України підтримує ідею єдиної державної української мови (http://riafan.ru/234639-moskva-vyislushaet-kiev-tolko-v-prisutstvii-donbassa/). Потужним каталізатором ефективності мовної політики є підтримка громадськості. В Україні зростає кількість недержавних організацій, що присвятили свою діяльність захисту української мови. З їх ініціативи при Міністерстві культури України 8 червня 2016 року (наказ № 404) створено Координаційну раду з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України. Уперше в українській історії з’явився орган, що має об’єднати зусилля громадськості й виконавчої влади у сфері мовної політики. При координаційній раді діє робоча група з мовного законодавства (керівник професор Володимир Андрійович Василенко), яка розробила проект закону «Про державну мову», зареєстрований групою народних депутатів у Верховній Раді України під номером 5670 (так званий «громадський законопроект»). Серед ключових положень, що відрізняють цей проект від «Закону про мови в Українській РСР» і чинного нині «Закону про засади державної мовної політики» варто відзначити такі:

  1. Кожний громадянин України зобов’язаний володіти українською мовою як мовою свого громадянства.
  2. Депутати всіх рівнів, посадовці, державні службовці і т. ін. призначаються на посади при наявності атестату про вільне володіння українською мовою.
  3. Створюється державний орган, відповідальний за атестацію на знання державної мови для професійної діяльності у визначених публічних сферах.
  4. Створюється служба мовних інспекторів з широким колом повноважень, підпорядкована уповноваженому із захисту державної мови.
  5. Запроваджуються штрафи за невиконання вимог закону про державну мову (від 200 до 300 неоподатковуваних мінімумів із зростанням до 500 неоподатковуваних мінімумів при повторному порушенні).

Майбутнє мовного законодавства і мовної політики значною мірою залежить від позиції експертного середовища і громадської думки, від активності недержавних організацій і політичних сил. Як приклад можна згадати прийняття Кабінетом Міністрів України 26 квітня 2017 року  постанови № 301 «Про організацію проведення атестації осіб, які претендують на вступ на державну службу, щодо вільного володіння державною мовою», яка за своїм змістом відповідає не чинному «Законові про засади державної мовної політики», а зазначеному вище громадському законопроектові 5670. Хоча розгляд цього законопроекту та двох інших законопроектів з питань мовної політики («Про мови в Україні» № 5556 і «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» № 5669) в Верховній Раді України відтерміновано на невизначений час, у недалекому майбутньому можна чекати нових кроків влади, спрямованих на зміцнення позицій державної мови шляхом прийняття рішень і розпоряджень, що не потребують законодавчого схвалення.

Ажнюк Б.М., директор Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України

Джерело: http://mil.univ.kiev.ua/files/230_575144259.pdf

[1] Детальніше див. Ажнюк Б.М. Європейські засади мовної політики /// Мовознавство. – № 2. – 2016. – С. 3-14.

[2] Докладніше див.: Чередниченко О.І. Захист офіційної мови в національній державі // Мовознавство. — 2013. — № 5. — С. 32-34.

[3] Van Parijs P. Linguistic diversity as curse and as by-product // X. Arzoz (ed.). Respecting Linguistic Diversity in the European Union. –  Amsterdam, 2007. –  p. 17.

[4] Van Parijs P. Linguistic Justice for Europe and for the World . – Oxford, 2011. – P. 191.

[5] Williams G. Sustaining Language Diversity in Europe. Evidence from the Euromosaic Project. – Basingstoke; New York, 2005.

[6] Van Parijs P. Linguistic Justice for Europe and for the World . – Oxford, 2011. –  P. 12.

[7] Opinion on the Act on the State Language of the Slovak Republic adopted by the Venice Commission on its 84-th Plenary Session (Venice 15-16 October 2010) – http://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL(2010)080-e.

1 Бал2 Бали3 Бали4 Бали5 Балів (Голосів: 1 Рейтинг: 5,00 out of 5)
Loading...
Переглядів: 402

Залишити відгук

adminarmyua@ukr.net | © 2014-2018 ARMYUA
Повне (часткове) використання матеріалів дозволяється за умови наявності прямого гіперпосилання на адресу матеріалу на сайті armyua.com.ua