В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1639-та  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Поточний резонанс навколо Ірану показує не лише чергове загострення відносин між Вашингтоном і Тегераном. Значно важливішим є те, наскільки швидко реальність екзистенційного протистояння у світі виходить за межі тієї дипломатичної мови, якою держави досі намагаються її описувати.

Президент США оголошує безпрецедентну економічну операцію проти Ірану та попереджає про величезні економічні наслідки для країн, які продовжуватимуть підтримувати Тегеран. Франція відповідає Ірану висилкою дипломатів після повідомлень про їхнє залякування та фізичне насильство. ОАЕ, які ще недавно підтримували значні торговельні та фінансові зв’язки з Іраном, оголошують про припинення торгівлі, комерційного обміну та фінансових операцій. Одночасно з’являються повідомлення про можливість іранських ударів по американських військових об’єктах у Європі та навіть по критичній інфраструктурі.

Усі ці події відбуваються одночасно. Але їхня офіційна мова все ще переважно залишається мовою дипломатичних відносин між державами: ультиматум, санкції, відповідь, висилка дипломатів, економічний тиск, можливі удари, переговори. Саме тут виникає проблема.

Режими, які глокально використовують терор, залякування, насильство, руйнування цивільної інфраструктури та практики розлюднення як засоби політичної поведінки, не обов’язково поводяться за тією логікою, за якою функціонує звичайна держава у відкритому міжнародному середовищі. Вони можуть використовувати державні інституції, дипломатичні канали, економічні структури та міжнародно-правовий статус не для того, щоб підтримувати правила спільного життя, а для того, щоб отримувати додаткові можливості для їх руйнування.

Саме тому питання полягає не тільки в тому, наскільки сильним буде економічний тиск на Іран. Питання полягає в тому, чи здатна сучасна система міжнародних відносин побачити, що перед нею може бути вже не просто конфлікт державних інтересів, а протистояння різних способів організації реальності в масштабах світопорядку.

Для режиму, який спирається на терор і насильство, дипломатія може бути не лише способом домовлятися – це можливість вигравати час. Економіка може бути не лише сферою розвитку, а ресурсом утримання режиму. Інформація може бути не лише способом повідомлення – це засіб дезорієнтації. Публічність може бути не лише простором відкритого суспільства – вона може ставати ареною залякування. А людина може переставати сприйматися як носій невід’ємної гідності й перетворюватися на інструмент тиску на державу, суспільство або міжнародну систему.

Саме тому сьогоднішній резонанс навколо Ірану важливо бачити не тільки через питання санкцій чи дипломатичних відповідей. У ньому вже видно іншу реальність: загроза виходить за межі території держави й може переноситися на транспортні маршрути, фінансові системи, дипломатів, військові об’єкти, енергетичну інфраструктуру та критичні комунікації.

Особливо промовистою є сама можливість розглядати удари по американських об’єктах у Європі та атаки на підводні оптоволоконні кабелі. Це означає, що простір протистояння не обмежується територією безпосереднього конфлікту. Він стає міжконтинентальним. Місце розташування держави вже не гарантує віддаленості від війни, а географічна дистанція перестає бути надійним бар’єром безпеки.

У цьому і проявляється глокальність сучасного екзистенційного протистояння. Локальна дія може мати міжконтинентальний наслідок. Рішення одного режиму може змінювати поведінку держав, які формально не є стороною конфлікту. Удар по інфраструктурі в одному регіоні може створювати ризики для іншого континенту. Дипломатичне залякування конкретної людини може ставати сигналом для цілого суспільства. Економічний тиск на один режим може змінювати поведінку десятків інших суб’єктів.

Саме тому дедалі важче залишатися в межах ізоляністської логіки трампістів, за якою кожна держава має розглядатися переважно як окремий суверенний простір, а кожна криза — як окрема проблема двосторонніх відносин.

Суверенітет необхідний для міжнародного порядку. Але суверенітет не повинен ставати інтелектуальною завісою, за якою перестають бачити практики, що цей порядок руйнують. Бо коли режим використовує державну територію, державні інституції та міжнародно-правовий статус для систематичного насильства, сама назва «держава» вже не пояснює того, що відбувається. Вона описує юридичну оболонку, але не розкриває енергії, стилю та способів поведінки режиму.

Саме тут постає феномен антропологічно-когнітивно-ментальної окупації: захоплюється не лише територія, а й сама архітектура людського сприйняття — страхом, примусом, дезорієнтацією, нормалізацією насильства та поступовим зниженням цінності людського життя.

Водночас комунікаційно-контентна реальність стає частиною цієї боротьби. Те, що люди бачать, чують, обговорюють і чого починають боятися, впливає на їхню здатність діяти. Тому контент і публічність уже не можна розглядати як нейтральний супровід геополітики. Вони стають середовищем, у якому формується або руйнується здатність суспільства до спротиву.

Сьогоднішня ситуація з Іраном показує це особливо виразно. Економічний ультиматум, дипломатичне залякування, погрози ударами, атаки на судноплавство, можливість ударів по інфраструктурі та боротьба за міжнародну підтримку відбуваються в одному темпоритмі. Це вже не послідовність ізольованих подій. Це одночасність різних способів впливу.

Саме одночасність змушує інакше дивитися на сучасну міжнародну безпеку. Поки кожен такий прояв розглядається окремо — як дипломатична, економічна, безпекова, інформаційна проблема чи проблема конкретного режиму — сили спротиву залишаються розділеними між різними інституціями, державами та процедурами.

А тим часом сама глокальна агресія в її геноцидних практиках не розділяється. Вона переходить із дипломатії в економіку, з економіки — у логістику, з логістики — у військову сферу, з військової — у критичну інфраструктуру, з інфраструктури — у комунікацію, а з комунікації — у свідомість і поведінку людини.

Саме тому поточний резонанс навколо Ірану відкриває значно більше, ніж черговий етап протистояння Вашингтона і Тегерана. Він показує світ, у якому екзистенційна агресія вже давно не має одного фронту, одного континенту чи одного способу дії.

І в цьому світі найбільшою помилкою може стати не відсутність сили, а нездатність побачити вчасно, де саме ця сила повинна бути сконцентрована.

Бо якщо агресію продовжують бачити лише як поведінку окремих псевдодержав, можна не помітити головного, коли за дипломатичними статусами, економічними інтересами та формальними кордонами вже відбувається боротьба за саму можливість людського, відкритого та суб’єктного способу існування.

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 58-ма окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського