В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1602-га доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Сучасність переживає радикальну трансформацію комунікацій, контенту та публічності. Якщо ще донедавна ці сфери залишалися переважно простором культури, моралі, освіти, міжнародного діалогу та розвитку людського потенціалу, то сьогодні вони дедалі частіше перетворюються на середовище виробництва нових форм політичного, воєнного та цивілізаційного протистояння.

Найглибша проблема полягає навіть не у тому, що сучасні інформаційні технології стали інструментом політичного впливу. Значно небезпечніше інше. Частина сучасних одержавлених режимів перетворила самі культурні, гуманітарні та ціннісні простори людського життя на інструменти глокальної агресії. Те, що в цивілізації традиційно виконувало функцію розвитку людини, дедалі більше використовується як технологія домінування, терору, мобілізації та руйнування.

Особливо показовими є два символічні горизонти сучасної цивілізації — спорт і дитинство.

Протягом десятиліть міжнародний спорт символізував мирне суперництво, взаємну повагу, чесну боротьбу та рівність народів. Саме тому олімпійський рух став одним із найвпізнаваніших символів глобальної мирності. Однак сучасні рішення міжнародних спортивних федерацій щодо повернення РФ до міжнародного спортивного життя після рекомендацій Міжнародного олімпійського комітету демонструють принципово новий глобальних виклик. Виникає ситуація, коли міжнародний спортивний простір дедалі менше реагує на характер самої російської глокальної геноцидної агресії проти України, а дедалі більше повертається до цинізму бізнес-логіки функціонування спортивної індустрії як автономної системи поза людяністю.

У такому випадку виникає небезпечний антропологічний парадокс. Публічний простір спорту, який мав би символізувати торжество людяності, поступово ризикує стати простором непрямої нормалізації державності, функціонування якої визначається практиками путінського режиму, що системно здійснює масовані атаки проти цивільного населення, руйнує міста, депортує дітей та демонстративно нехтує, ігнорує та знищує норми міжнародного гуманітарного права. Саме тому предметом аналізу стає не лише рішення окремих спортивних федерацій, а зміна самої функції міжнародної спортивної публічності, її контенту та комунікаційних заходів.

Ще більш драматично ця трансформація проявляється у сфері дитинства.

Дитинство є універсальним символом життя, миру, безпеки та майбутнього. Проте внаслідок тривалої (13-рік) російської агресії путінського режиму, Україна змушена будувати підземні школи та дитячі садки. Сам факт появи підземного дитячого садка як форми організації дошкільної освіти свідчить про радикальну зміну цивілізаційної реальності. Діти більше не входять у світ через відкритий простір довіри та безпеки. Їхній життєвий досвід формується у логіці постійної загрози масованих ракетних та дронових атак.

У цьому проявляється одна з найбільш небезпечних характеристик сучасної глокальної геноцидної агресії. Вона руйнує не лише держави чи інфраструктуру. Вона змінює самі антропологічні умови людського існування, трансформуючи базові символи цивілізації. Коли цивілізація втрачає мирний характер власних гуманітарних, соціальних, міждержавних горизонтів, це означає, що агресія спрямована вже не лише проти держав чи населення. Її об’єктом стає сама архітектура людяності світу.

Саме тому спорт, дитинство, освіта, культура, медицина та інші гуманітарні простори перестають бути лише соціальними інститутами. За умов глокальної геноцидної агресії вони трансформуються у стратегічні горизонти цивілізаційного протистояння, від стану яких дедалі більше залежить відтворення людяності.

Саме тому предметом комунікаційно-контентної безпеки стають не лише інформаційні кампанії чи медійні повідомлення. ККБ аналізує закономірності трансформації символічних горизонтів людського життя. Адже сучасна генеративна публічність глобального масштабу здатна не лише відображати зміни, а й легітимізувати їх. Якщо міжнародна публічність починає сприймати повернення держави-агресора до глобальних гуманітарних інституцій як нормальний процес, одночасно визнаючи нормальним існування підземних дитячих садків як нової освітньої реальності, формується небезпечний глокальний ефект нормалізації ненормального.

У цьому контексті світовий горизонт дитинства набуває нового значення. Його безпека вже не може розглядатися виключно як внутрішня справа окремої держави. Так само як міжнародний спорт історично став глобальним символом мирного співіснування, дитинство має бути визнане глобальним простором, що потребує міжнародного захисту від будь-яких форм геноцидної, терористичної та антропологічної агресії. Інакше цивілізація ризикує поступово звикнути до ситуації, у якій підземний дитячий садок стає нормою, а повернення держави-агресора до світового спортивного простору — ознакою «відновлення міжнародної співпраці». Саме така псевдонормалізація руйнує не лише політичний порядок, а й самі уявлення про людяність та сутність життя.

Маємо говорити про феномен: горизонти людяності як предмет безпекової сфери. Тоді це стає системою базових цивілізаційних просторів людського існування (дитинство, освіта, культура, спорт, медицина, сім’я, пам’ять, духовність), через які людство відтворює власну гуманістичну природу, моральні цінності, культурну спадковість і здатність до мирного співіснування. Своєю чергою глокальна геноцидна агресія (ГГА) спрямовується не лише проти територій, держав чи населення. Її стратегічною ціллю стає руйнування горизонтів людяності шляхом перетворення просторів розвитку людини на простори страху, терору, мобілізації, дегуманізації та легітимації насильства.

Ця категорія дозволяє аналізувати не окремі інформаційні події, а системне руйнування цивілізаційних горизонтів людського існування. У такому підході спорт, дитинство, освіта, культура, медицина, сім’я та пам’ять постають не як окремі сфери суспільного життя, а як взаємопов’язані горизонти людяності. Їхній захист стає предметом комунікаційно-контентної безпеки, оскільки саме через їх збереження забезпечується відтворення людяності як фундаментальної умови безпеки людини, суспільства, держави і цивілізації.

Публічні маркери:

«Російських п’ятиборців допустили до міжнародних змагань – UIPM»

«Міжнародна федерація настільного тенісу зняла санкції зі спортсменів з Росії»

«На Харківщині відкрили перший в Україні підземний дитсадок»

Після початку широкомасштабної російської агресії  путінського режиму світ зіткнувся з безпрецедентним явищем, яке сучасне міжнародне право фактично не описувало. Йдеться не лише про захоплення окремого стратегічного об’єкта, а про системне перетворення атомної електростанції з об’єкта глобальної безпеки на інструмент воєнно-терористичного функціонування та генеративного шантажу глобальної безпеки.

Першим таким прецедентом стала окупація Чорнобильської атомної електростанції у лютому 2022 року. Вперше в історії людства держава-агресор захопила ядерний об’єкт, який після аварії 1986 року фактично став символом подолання наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття. Особливого значення набуває й те, що новий безпечний конфайнмент над четвертим енергоблоком був створений міжнародною кооперацією десятків держав. Відтак будь-які атаки на цей комплекс виходять далеко за межі українського питання і можуть розглядатися як загроза об’єкту, що має глобальне значення для ядерної безпеки.

Другим і ще масштабнішим прецедентом стала окупація Запорізької атомної електростанції — найбільшої АЕС Європи. Сам факт тривалої військової окупації діючої атомної електростанції вже не має аналогів у світовій історії. Однак нинішня ситуація свідчить про появу якісно нового явища.

За повідомленнями українських органів влади, на території станції розміщуються військова техніка, склади боєприпасів, обладнуються позиції для озброєння, мінуються окремі технічні об’єкти, а також створюються пункти управління ударними безпілотними системами. Якщо ці дані підтверджуються, то атомна електростанція перестає бути лише об’єктом, який незаконно утримується під військовим контролем. У такому випадку атомна електростанція перестає виконувати виключно енергетичну та безпекову функцію і трансформується у багатофункціональний елемент воєнної інфраструктури, який одночасно використовується як військова база, логістичний вузол, місце дислокації озброєння, платформа управління безпілотними системами та інструмент ядерного шантажу.

Одночасно міжнародні механізми контролю залишаються істотно обмеженими. Інспектори МАГАТЕ працюють в умовах окупації та не мають повного доступу до всіх об’єктів, що ускладнює незалежну перевірку інформації про реальний стан станції. Унаслідок роботи в умовах окупації можливості міжнародного моніторингу залишаються істотно обмеженими, що створює ситуацію, за якої сама присутність міжнародної місії не гарантує повноцінного міжнародного контролю.

Окремий вимір проблеми становить деградація систем ядерної безпеки. Скорочення кількості зовнішніх ліній електроживлення, проблеми із забезпеченням охолодження, дефіцит кваліфікованого персоналу та порушення регламентів експлуатації створюють додаткові ризики навіть за режиму «холодного зупину». Це означає, що джерелом небезпеки стає не лише можливий воєнний удар, а й поступове руйнування систем безпечної експлуатації об’єкта.

У парадигмі ККБ усе це може розглядатися як формування нового типу генеративного міжнародного прецеденту. Якщо світ поступово звикає до того, що атомна електростанція може роками залишатися окупованою, використовуватися у військових цілях, функціонувати в умовах обмеженого міжнародного контролю та одночасно залишатися елементом бойової інфраструктури, виникає ризик нормалізації того, що раніше вважалося абсолютно неприпустимим. Саме така нормалізація створює небезпечний прецедент не лише для України, а й для всієї глобальної архітектури ядерної безпеки.

Отже, перед нами постає нова категорія ККБ – ядерно-терористична генеративність як глокальний процес, у якому захоплення, мілітаризація та використання ядерних об’єктів породжують нові міжнародні прецеденти, поступово нормалізують практики, що раніше вважалися несумісними з глобальною системою безпеки, та змінюють саму архітектуру міжнародного сприйняття ядерної загрози. У цьому полягає одна з найнебезпечніших особливостей сучасної глокальної геноцидної агресії, коли вона руйнує не лише чинні норми міжнародного права, а й межі того, що світ поступово починає вважати допустимим.

Публічні маркери:

«Росіяни розгортають на території ЗАЕС пункти управління дронами – розвідка»

Світ дедалі виразніше входить у фазу, коли геостратегічні процеси визначаються не лише співвідношенням військової, економічної чи технологічної могутності держав. Не менш важливою стає здатність формувати публічність, яка визначає, які події стають головними, які смисли домінують у міжнародному просторі, а які поступово витісняються на периферію суспільної уваги. Саме тому сучасні міжнародні події дедалі частіше слід аналізувати не ізольовано, а як взаємопов’язані прояви глибших змін у світовій архітектурі комунікації та політичного впливу.

Показово, що ці зміни проявляються одночасно у різних регіонах світу. Проведення Глобального медіафоруму в Азербайджані стало не лише міжнародною професійною подією. Воно продемонструвало принципово новий рівень політичної суб’єктності держави, яка сама пережила окупацію і сьогодні фактично ставить міжнародній медійній спільноті питання про послідовність її принципів та доводить інституції РЄ, що принципи мають двосторонню відповідальність, а не кон’юнктурну, коли РЄ позбавила голосу Азербайджан за те, що він деокупував свої окуповані території. Якщо міжнародне право визнає неприпустимість окупації, то чому міжнародна публічність настільки по-різному реагує на різні випадки відновлення територіальної цілісності? Не можна карати державу за деокупацію власної території, якщо міжнародне право визнає саму деокупацію законною.

Таким чином дискусія виходить далеко за межі Азербайджану і перетворюється на питання довіри до самої системи міжнародної комунікації, яка у права людини грає як правило на боці сильнішого.

Не менш показовою є реакція окремих європейських держав на російську агресію проти України. Міжнародна публічність дедалі охочіше фіксує успіхи України у створенні нових технологій озброєння, однак значно рідше ставить питання про причини, які зробили такий прорив екзистенційною необхідністю. У центрі уваги опиняється результат, тоді як поза публічним аналізом залишається той факт, що Україна була змушена компенсувати власними ресурсами недостатню своєчасність і масштаб міжнародної підтримки. Унаслідок цього міжнародна публічність дедалі більше описує наслідки, але дедалі менше пояснює причини їх виникнення. Саме так формуються лакуни безпублічності, у яких відповідальність за передумови сучасних криз поступово розмивається. У центрі уваги опиняються лінійні наслідки, тоді як відповідальність за недостатню швидкість і масштаб підтримки України поступово відходить на другий план. У результаті публічність починає не лише описувати реальність, а й змінювати її політичну логіку, суть і навіть перспективи.

Подібна асиметрія проявляється й у сфері інформаційної безпеки. Велика Британія дедалі жорсткіше оцінює діяльність структур, пов’язаних із КВІР Ірану та російськими спецслужбами, розглядаючи їх як безпосередню загрозу національній безпеці. Водночас значна частина європейського простору й надалі демонструє значно обережніший підхід до російських цифрових платформ, інформаційних мереж і комунікаційних та кібер сервісів, хоча саме вони тривалий час використовуються як інструменти інформаційного впливу, кілерства та терору. Це свідчить про існування різних моделей розуміння сучасної комунікаційно-контентної безпеки навіть серед союзників.

Ще одним проявом цих процесів стають політичні зміни всередині окремих європейських держав, де, як в Болгарії, проросійські сили посилюють свої позиції не лише через внутрішню політичну конкуренцію, а й завдяки багаторічному формуванню відповідного інформаційного середовища. Це демонструє, що боротьба за політичний вплив та домінування дедалі частіше починається не у виборчих кампаніях, а значно раніше — у просторі комунікації, контенту та публічності.

Усі ці події мають різну природу, різних учасників і різні географічні масштаби. Проте їх об’єднує спільна закономірність. Геостратегічне протистояння дедалі більше переміщується у сферу формування смислів, суспільної уваги та міжнародної легітимності. Конкуренція точиться вже не лише за території, ресурси чи військову перевагу. Не менш важливою стає боротьба за право визначати, що світ вважає справедливим, допустимим, законним або другорядним.

Саме тому сучасна комунікаційно-контентна безпека не може обмежуватися аналізом інформаційних кампаній чи окремих медійних повідомлень. Її предметом стає дослідження того, як через систему міжнародної публічності поступово змінюється сама геостратегічна архітектура світу.

Головним полем сучасного геостратегічного протистояння стає не лише територія, економіка чи військова сила. Ним дедалі більше стає геостратегічна публічність — простір, у якому визначається, які події набувають глобального резонансу, які принципи вважаються універсальними, а які застосовуються вибірково. Саме через геостратегічну публічність формується нова архітектура міжнародної легітимності, у якій боротьба точиться вже не лише за контроль над територіями, а й за право визначати смисли, що організовують світовий політичний порядок.

Публічні маркери:

«Азербайджан розглядає остаточний вихід з Ради Європи – Алієв»

«Президент Азербайджану про війну Росії проти України: Неможливо перемогти народ, який прагне незалежності»

«SOCAR і Нафтогаз опрацьовують технічні аспекти постачання азербайджанського газу в Україну»

«Україна дала Європі «вражаючий урок», як треба виробляти зброю – Макрон»

«ЄС ввів санкції проти ВКонтакте»

«ЄС засудив шкідливу кібердіяльність Росії та запровадив санкції»

«Британія заборонить діяльність КВІР і добровольчого корпусу ГРУ Росії»

«Болгарія виходить із Коаліції охочих»

Раптова смерть американського сенатора Ліндсі Грема набула значення, яке виходить далеко за межі внутрішньополітичної події США. Вона відбулася саме в той момент, коли у Конгресі США завершувалася підготовка одного з наймасштабніших санкційних механізмів проти РФ, що передбачає можливість запровадження надзвичайно високих мит щодо держав, які продовжують закуповувати російські енергоносії та іншу стратегічну продукцію. Саме Ліндсі Грем був одним із ключових авторів і політичних рушіїв цієї законодавчої ініціативи.

Показово, що практично одночасно із повідомленнями про смерть сенатора пролунали заяви про готовність президента США Д. Трампа підтримати відповідний санкційний пакет. Це означає, що міжнародна увага змістилася не лише до самої трагічної події, а й до подальшої долі законодавчої ініціативи, яка може суттєво вплинути на економічний тиск щодо держав, які підтримують російську воєнну економіку.

Ця подія миттєво набула міжнародного політичного та дипломатичного резонансу, оскільки стосується одного з найбільш впливових американських політиків, який послідовно підтримував Україну та виступав за суттєве посилення санкційного тиску на РФ.

Цей випадок демонструє одну з характерних особливостей сучасної геостратегічної публічності. Події, пов’язані з політичними діячами найвищого рівня, майже миттєво перестають бути лише внутрішньодержавними. Вони стають елементом міжнародної дипломатичної, інформаційної та безпекової динаміки, формуючи нові політичні очікування, інтерпретації та сценарії розвитку подій. У центрі суспільної уваги опиняється вже не лише особистість політика, а й питання про те, як ця подія вплине на міжнародні рішення, союзницькі відносини, санкційну політику та подальшу архітектуру безпеки.

У сучасному світі окремі політичні події дедалі частіше стають точками запуску нових дипломатичних, інформаційних і безпекових процесів, від розвитку яких можуть залежати подальші рішення держав та міжнародних інституцій.

Публічні маркери:

«Трамп готовий підтримати антиросійські санкції, ініційовані сенатором Гремом – CNN»

«Судмедексперти назвали попередню причину смерті сенатора Грема»

«Трамп наказав на тиждень приспустити прапори у США для вшанування пам’яті сенатора Грема»

Світова дипломатія поступово переходить від політики декларацій до політики формування довгострокових оборонних спроможностей України та Європи. Саме цим пояснюється значення останніх рішень так званої «Коаліції охочих», яку точніше було б розуміти як коаліцію політичної волі. Йдеться вже не лише про групу держав, готових підтримувати Україну, а про формування політичного механізму, який бере на себе відповідальність за майбутню архітектуру безпеки Європи.

Характерно, що в одному політичному рішенні поєднано одразу кілька напрямів. Вперше настільки послідовно поєднуються дипломатичні гарантії, довгострокове військове планування, розвиток оборонної промисловості, ліцензійне виробництво сучасних систем озброєння та підготовка багатонаціональних сил, які можуть бути розгорнуті після припинення бойових дій. Це означає, що підтримка України дедалі більше набуває системного характеру і перестає бути лише реакцією на поточні події.

Особливо показовим є створення окремої Антибалістичної коаліції. Фактично вперше український бойовий досвід стає не лише предметом допомоги, а й джерелом формування нової європейської архітектури протиракетної оборони. Україна перестає виступати виключно споживачем безпекових рішень і дедалі більше стає співтворцем нових військово-технологічних стандартів Європи.

Не менш важливим є рішення Франції щодо передачі ліцензій на виробництво ракет Aster та SCALP. Його значення полягає не лише у можливості отримати додаткове озброєння. Відбувається поступовий перехід від моделі постачання готової продукції до моделі спільного виробництва високотехнологічних систем озброєння. Це означає формування довгострокової оборонно-промислової інтеграції України з європейським військово-промисловим комплексом.

Показовими є й оцінки канцлера Німеччини Ф. Мерца, який констатує, що Україна протягом останніх місяців демонструє помітні військові успіхи, тоді як РФ більше не досягає визначальних територіальних результатів. Принципово важливо, що увага акцентується не лише на фронті, а й на успіхах України у розвитку власного виробництва сучасних оборонних технологій. Саме ця зміна поступово трансформує міжнародне сприйняття України — від держави, яка переважно потребує допомоги, до держави, що стає одним із центрів військово-технологічних інновацій Європи.

Одночасно рішення про проведення навчань багатонаціональних сил у сусідніх з Україною державах, підготовка можливого розгортання контингентів після припинення вогню та підтвердження готовності понад двох десятків держав долучитися до гарантій безпеки демонструють, що формується не ситуативна коаліція підтримки, а поступово вибудовується нова система європейського стримування.

Разом із тим говорити про перелом було б передчасно. Ухвалені рішення створюють якісно нові можливості, однак їхній стратегічний ефект залежатиме від швидкості реалізації, масштабів виробництва, політичної стійкості держав-учасниць та здатності підтримувати єдність у довгостроковій перспективі. Іншими словами, нинішній резонанс є не завершенням процесу, а відкриттям нового етапу формування європейської системи безпеки.

Саме в цьому полягає його головне значення. Якщо раніше міжнародна підтримка України переважно реагувала на російську агресію, то нині дедалі більше ознак свідчить про перехід до проактивного моделювання майбутньої безпекової архітектури Європи. І саме цей зсув може стати одним із найважливіших геостратегічних маркерів сучасного етапу війни.

Публічні маркери:

«Коаліція охочих закликала до негайного припинення вогню та посилення підтримки України»

«Мерц заявив про помітні військові успіхи України та відсутність значного просування РФ»

«Макрон: Багатонаціональні сили для України готові до дій і проведуть навчання у сусідніх з нею державах»

«Франція готова надати Україні ліцензії на виробництво ракет Aster і SCALP»

«Зеленський: Цьогоріч позиції України на фронті сильніші, ніж у інші роки війни»

«Для захисту України взимку потрібно 300 ракет для Patriot – Зеленський»

«Наступне засідання Коаліції охочих відбудеться в Україні – Зеленський»

«Стармер: Після припинення вогню в Україну свої сили готові надіслати 25 держав»

«Франція передасть Україні 16 винищувачів Rafale, радари й ракети – Макрон»

«Зеленський: Антибалістична система Freyja може запрацювати вже протягом року»

«Україна та ще дев’ять країн створили Антибалістичну коаліцію»

«Зеленський: Чим більше антибалістичних ракет матиме Україна, тим швидше Путін сяде за стіл переговорів»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки у Facebook 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗС України