(Вік – 48 років, зріст 165 см, вага 117 кг. Події відбувались у квітні 2015 року. Місце проживання та прізвище не вказуються із зрозумілих причин)

Зателефонували, представилися, що з військкомату. Вам повістка. Чи можемо залишити за місцем прописки? Погодився. Думки різні, але втікати точно не буду. Не очікував, що буду потрібен, бо вік та здоров’я бажають кращого. 2006 приходив у військкомат, щоб взяли у «партизани». Жіночка з відділу обліку посміялася та порадила заглянути у паспорт. Якби ж знати, що за кілька років усе на стільки зміниться…

***

Прийшов по повістці до стін військкомату на 8 ранку. Чекаю, поки відкриються кабінети, до яких неспішно приходять співробітники. Вразили сірі порожні стіни. Раніше тут висіли усілякі стенди та плакати, ще за часів ЗС СРСР. Видно, за 20 років нічого не придумали… Настрій і так гнітючий, а враження, ніби потрапив у якесь задзеркалля. Поруч, на лавках сидять та по коридору ходять, такі ж дядьки під 50-ть. В основному з підприємств. Це відділи кадрів постаралися, бо їх зобов’язали направляти списки чоловіків відповідного віку. Дійшла черга до мене. Заходжу в кабінет. Там двоє працівників військкомату – жінка і хлопець молодий. Підходжу до хлопця, даю повістку, військовий квиток. Чомусь ніхто в очі не дивиться…. Мабуть тому, що нічого не пояснюють. Хлопець дає якісь папірці, каже, щоб підписав. Я читаю. Папірець про те, що я ознайомлений з кримінальною відповідальністю за ухиляння від військового обов’язку. Дивно, кажу, я ж не ухиляюся, сам прийшов! Ви підписуйте! Ну нехай, все одно ж сам прийшов… Єдине, що я запитав, чи точно їм потрібен мій ВУС? На що хлопець вперше глянув мені в очі й сказав: «Що таке ВУС?». Пояснив, ВУС – це «военно-учетная специальность». Так у мене у військовому квитку написано – з гербом СРСР. До речі, квиток забрали. Він вам не потрібен. Так я ж на обліку стою! Ось вам розписка, що квиток ми забрали, не загубіть…

***

Направили на медичну комісію в іншу частину міста. Мобілізовані – без черги, бо є ще призовники та абітурієнти військових кафедр та ВЗН. У мобілізованих – два дні на проходження всіх лікарів, тому процес йде швидко, без зайвих запитань. У травматолога спробував розповісти про давню травму ноги, яка зараз турбує хронічно. Лікар навіть не дослухав. Кажу, а нащо запитувати, що мене турбує? Написав «Придатний». Думаю, з ногою я точно когось підведу… в першу чергу – себе…. Вже буде, як буде… Подивишся на двадцятирічних пацанів, котрі голяка під лікарськими кабінетами в чергах стоять, й охота скаржитися на здоров’я пропадає….

Тим часом з місцевого полігону щотижня вивозять трупи. Бухає народ мобілізований… Видно більше займатися нічим…

***

Враження від приміщення ВЛК теж гнітючі, не дивлячись на щойно проведений ремонт. Знову ж вражає відсутність будь-яких візуальних засобів на кшталт стендів та плакатів. Не те, щоб ностальгія була за радянською армією, де вміли пропагувати військовий обов’язок. Як рекламіст, медійник, розумію, що в нинішніх умовах гарна реклама військовій службі не завадила б, але начальству видніше. Можливо, цінностей немає, котрі потрібно пропагувати?! Також розумію, що не вистачає волонтерів з роз’ясненнями правового характеру, бо від штатних працівників жодних коментарів щодо нашого статусу та перспективи немає. Натомість добре працює базарне радіо. Із вуст в уста передається інформація, куди йти, що робити, з якими болячками беруть, які соціальні гарантії обіцяють.

***

За два дні пройшов усе, але на двох лікарях затримався найдовше. Слід віддати належне, прискіпливо подивилися на аналізи, поміряли тиск і відправили на обстеження. У результаті висновок – «не придатний у мирний час»… Десь я собі це й уявляв, бо, реально оцінюючи стан здоров’я, розумів, що великої загрози потенційному супротивнику вже не складу….

Судячи з висновку, у нас все таки мирний час. Війни немає….

***

За кілька годин повертаюся у військкомат. Їм уже передали рішення ВЛК. Той же кабінет. Той же хлопчина за допотопним комп’ютером. Який у вас висновок? «Не придатний у мирний час». Можете йти. А далі, що? Уже нічого… Можуть принести ще повістку, але ви не приходьте. Хіба через рік, бо рішення ВЛК дійсне протягом року. У коридорі зустрів знайомого, котрий теж «не придатний». Радіє, бо переживав, що як заберуть до війська, то помре… Сказали, що навіть у військовий час може лише в партизани. У мене враження подвійне. З одного боку, добре, що не вмру… З іншого, «не придатність» ця гнітить, що варто окремої розмови…

Пройшло два дні. Дзвінок на мобільний. Це ви? Я. Ви у військкоматі коли були? Розповідаю усю хронологію подій. А висновок який? «Не придатний у мирний час». А як це ви так зуміли? Не зрозумів!?… І тут власник грубого «командирського» голосу відключився. Я так і не встиг запитати його звання, прізвище та чого він від мене хотів… Порадившись із такими ж «не придатними», дійшли висновку, що військкомат не виконував план по мобілізації. Ось і продзвонювали у пошуках дива…

Наступного дня з новин дізнаюся про страйк мобілізованих на Яворівському полігоні. Протягом місяця їх так і не спромоглися вдягнути у військову форму та взути. І це тільки вершина айсбергу під назвою «Мобілізація».