В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1649-та доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Меморіалізація Героїв як перехід від національної пам’яті до спільної цивілізаційної пам’яті

Подвиг українських військовослужбовців і добровольців, які віддали життя у боротьбі проти агресора в ході глокально-геноцидної агресії РФ, не може залишатися лише елементом національного календаря пам’яті. Його масштаби поступово формують інший історичний вимір, де пам’ять про загиблих захисників України стає частиною європейської історії захисту свободи, людської гідності та права народів самостійно визначати власне майбутнє.

День пам’яті захисників України, який відзначається щороку 29 серпня, є важливим інституційним форматом такого вшанування. Проте сама логіка меморіалізації потребує подальшого розвитку. Йдеться не лише про те, щоб у визначений день згадати частину з десятків тисяч імен. Йдеться про створення такого суспільного та міжнародного простору пам’яті, у якому кожне ім’я загиблого героя з України зберігається не як епізод минулого, а як частина історії боротьби за майбутнє.

Саме тому важливо поступово змінювати й саму оптику меморіалізації. Український військовий, який загинув, захищаючи Україну, захищав не лише територію конкретної держави. У ширшому історичному вимірі він захищав принцип, відповідно до якого жодна сильніша держава не отримує права силою визначати, ким має бути інший народ, якою має бути його історія, культура, пам’ять, політичний вибір і спосіб життя.

У цьому сенсі пам’ять про українських героїв має глокальний характер, вона народжується в конкретній родині, громаді, військовому підрозділі, місті чи селі, але її значення може виходити далеко за межі України. Саме тому меморіалізація має поступово ставати спільною практикою не лише України, а й європейських держав та ширшої міжнародної спільноти.

Показовим є досвід меморіальних заходів 29 серпня 2026 року у Страсбурзі, Анкарі та Стамбулі. Учасники акцій не просто висловлювали солідарність з Україною, а обирали конкретні імена загиблих українських військових і присвячували їм власну фізичну участь у заході. Особливо важливим є те, що до таких практик долучалися не лише представники української громади, а й іноземні дипломати та громадяни інших держав. У Страсбурзі маршрут проходив від Європейського парламенту повз європейські інституції, а в Анкарі до заходу долучилися представники дипломатичних місій. Це вже не просто українська меморіальна практика — це зародження транскордонної культури пам’яті.

Особливого значення набуває персоніфікація пам’яті. Ім’я конкретної людини змінює абстрактне сприйняття глокальної агресії РФ. Коли громадянин іншої країни біжить за конкретного українського військового, називає його ім’я та намагається дізнатися його історію, відбувається принципова зміна – український Герой перестає бути статистичною одиницею ніби далекої війни й стає конкретною людиною, чия смерть має цивілізаційне значення і для іншого суспільства.

Саме тут може формуватися новий рівень європейської пам’яті. Українські Герої не повинні залишатися лише «героями України» у вузькому географічному розумінні. Вони мають ставати частиною історії європейського захисту свободи, подібно до того, як у різні історичні періоди пам’ять про тих, хто захищав свободу інших народів, ставала частиною спільної європейської історичної свідомості.

Це, однак, не означає привласнення українського подвигу іншими державами. Навпаки, йдеться про розширення кола відповідальності за пам’ять. Україна зберігає власну історичну пам’ять про своїх Героїв, але Європа та демократичний світ можуть визнавати, що їхня жертва має безпосереднє значення і для захисту спільних принципів та перспективи майбутнього в екзистенційному протистоянні з колективним путінізмом.

Тому перспективним напрямом може стати програмне розширення міжнародної меморіалізації, де встановлення меморіальних знаків, створення іменних просторів, проведення парламентських і громадянських заходів, включення історій українських захисників до освітніх та меморіальних програм, а також вшанування родин загиблих у європейських столицях дозволило б перейти від ситуативного співчуття до інституційної культури цивілізаційної пам’яті.

Водночас пам’ять не може бути відокремлена від відповідальності. Якщо цивілізований світ визнає, що українські військові загинули, захищаючи не лише власні домівки, а й фундаментальні принципи міжнародного порядку, тоді логічним продовженням меморіалізації має бути посилення правових та політичних механізмів щодо осіб і структур, відповідальних за глокальну геноцидну агресію та пов’язані з нею злочини.

У цьому контексті важливо не підміняти правову відповідальність колективним покаранням за громадянством. Йдеться про персоналізовану відповідальність, санкційні механізми, обмеження для причетних до агресії та переслідування осіб, які забезпечують функціонування репресивної системи. Саме така логіка відповідає принципам правової держави й одночасно демонструє, що цивілізований світ не нормалізує участь у системі агресії путінізму.

Окремого значення набуває боротьба за пам’ять та достовірне документування злочинів. Путінська система переслідування журналістів, публіцистів та інших людей, які документують або публічно розповідають про злочини режиму, є частиною ширшої боротьби за контроль над історичною пам’яттю. Саме тому документування фактів, збереження свідчень, архівування матеріалів та їхня незалежна верифікація мають розглядатися як елементи цивілізаційного спротиву, а не лише як журналістська приватна діяльність.

У цьому вимірі меморіалізація стає не завершенням історії, а механізмом її захисту від повторного переписування агресором. Ім’я загиблого Героя має бути пов’язане не лише з датою смерті, а з біографією, конкретним місцем, історією підрозділу, родиною, обставинами загибелі та ширшим контекстом боротьби. Так пам’ять перетворюється на доказове знання, потенціал сьогодення та перспективу майбутнього.

Саме тому боротьба за пам’ять про українських Героїв має цивілізаційний, а не етнічний характер. Йдеться не про протиставлення української пам’яті пам’яті інших народів, а про утвердження принципу, що людина, яка загинула за свободу іншої людини, не повинна бути забута лише тому, що її країна досі не є членом ЄС та НАТО.

У цьому контексті потребує розширення і саме розуміння українського методу протистояння. Якщо цивілізаційна війна сучасного типу складається з мозаїки кінетичних, антропологічних, когнітивних, ментальних, інформаційно-комунікаційних та інших форм агресії, домінування й занурення, то перемога не може вимірюватися лише кількістю знищених військових об’єктів. Вона також полягає у збереженні людини, пам’яті, ідентичності та здатності звільненого суспільства не повернутися до нав’язаних агресором моделей мислення.

Саме тут цивільний характер демократичного управління обороною може бути не обмеженням, а джерелом додаткової сили. Міністерство оборони та інші державні інституції мають бачити оборону ширше, ніж безпосереднє ведення бойових дій, тобто як систему відтворення людського, суспільного, технологічного, культурного та інституційного потенціалу країни та її цивілізаційних союзників та партенрів. Цивільне управління обороною не повинно копіювати військову роль; його завдання створювати, утверджувати та утримувати умови, за яких військова, технологічна, суспільна та міжнародна спроможність України зростає одночасно та множинно повсякчас.

Тому формула «власного методу ведення бойових дій» може бути продуктивною лише тоді, коли вона не звужує український досвід до окремої військової технології. Український досвід вже значно ширший, адже суспільство, військо, технологічні спільноти, волонтерські мережі, родини загиблих, журналісти, дослідники та міжнародні партнери разом формують нову мозаїку екзистенційного спротиву, у якій військова перемога, збереження людини, пам’ять та недопущення повторного окупаційного впливу є взаємопов’язаними.

І тому головним результатом меморіалізації має стати не лише відповідь на питання «кого ми пам’ятаємо?», а й відповідь на питання «що саме ми зобов’язані зробити, щоб їхня жертва не стала лише історією минулого?»

Якщо український Герой загинув, захищаючи право людини залишатися вільною, тоді найглибшою формою його вшанування є не лише пам’ятник, церемонія чи меморіальний захід, а створення такого політичного, правового, суспільного та цивілізаційного порядку, у якому глокальна агресія геноцидно-варварського характеру, що спричинила його загибель, більше не може відтворюватися як нормальна або допустима форма міжнародної поведінки.

Саме в цьому полягає перехід від цивілізаційної пам’яті до цивілізаційної відповідальності. І саме тому кожне ім’я українського Героя може стати не лише частиною історії України, а частиною спільної історії європейського та світового захисту людської свободи, гідності та права на власне майбутнє.

Водночас така меморіалізація має передбачати й інший бік відповідальності: кожна держава, інституція, організація чи конкретна особа, щодо яких належно встановлено участь у плануванні, здійсненні, забезпеченні або підтримці агресії та міжнародних злочинів, має розглядатися крізь призму відповідальності за конкретні дії та їхні наслідки. У цьому сенсі злочин агресії не може бути нейтралізований ані політичним статусом, ані державним суверенітетом, ані приналежністю до певного міжнародного блоку.

Тому пам’ять про полеглих Героїв має працювати не лише як збереження минулого, а як механізм формування майбутнього, тобто такого міжнародного порядку, у якому жертовність людини заради свободи не буде марною, а агресія, що знищує людське життя, гідність і право народів на власне майбутнє, не матиме можливості нормалізуватися, відтворюватися та повертатися під новими політичними формами.

Публічні маркери:

«У Страсбурзі провели забіг на честь полеглих захисників України»

«Туреччина долучилася до акції «Шаную воїнів, біжу за Україну»

«У Росії суд заочно заарештував журналіста Невзорова»

«Україна має створити власний метод ведення бойових дій – Хмара»

Президент Чехії П. Павел, оцінюючи російську операцію впливу, спрямовану на провокування ворожнечі між чехами та поляками, фактично засвідчує принципово важливу характеристику сучасного екзистенційного протистояння, коли агресор намагається впливати не лише на інформаційне поле, а й на самі відносини між людьми, суспільствами та державами, штучно створюючи конфлікти, яких у реальності не існує. Фальшиві профілі, підроблені медіаресурси та сфабриковані повідомлення в такому випадку є лише інструментами значно ширшого впливу на соціальну й політичну реальність.

У цьому контексті особливого значення набуває здатність європейських суспільств розрізняти внутрішню політичну дискусію та зовнішнє агресивне використання її суперечностей. Будь-яка дискусія щодо історичної пам’яті, національної ідентичності чи міждержавних відносин сама по собі не є когнітивно-ментальною агресією. Проте радикалізація таких тем, нав’язування взаємного звинувачення та перетворення історичних суперечностей на інструмент політичного тиску створюють середовище, яке агресор може використовувати для подальшого соціального роз’єднання.

Саме тому антропологічно-когнітивно-ментальні агресії доцільно розглядати як пряму загрозу не лише інформаційній безпеці, а й суспільній суб’єктності держав. Їхня мета може полягати не в тому, щоб переконати суспільство в конкретній неправді, а в тому, щоб змінити його здатність до взаємної довіри, спільного бачення минулого й майбутнього та колективного прийняття рішень. У цьому сенсі глобальний агресор отримує перевагу вже тоді, коли суспільство починає витрачати власну енергію не на протидію зовнішній загрозі, а на взаємне протистояння.

Саме тут український досвід має бути прочитаний ширше. Путінська глокальна геноцидна агресія РФ проти України демонструє, що боротьба за історичну пам’ять, ідентичність, мову, культурну суб’єктність та право суспільства самостійно визначати власне майбутнє є не другорядним гуманітарним питанням, а складником екзистенційного протистояння. Якщо агресор використовує історію як інструмент делегітимації державності, розколу суспільства та виправдання насильства, відповіддю має бути не відмова від історичної пам’яті, а її наукове, доказове та цивілізаційно-відповідальне утвердження.

Водночас цей резонанс показує ще одну принципову проблему для Європи. Російські операції впливу, а точніше антропологічно-когнітивно-ментальні агресії вже не можна розглядати лише як зовнішній інформаційний шум, який можна нейтралізувати окремими спростуваннями. Вони вбудовуються у вже наявні політичні, історичні та суспільні суперечності й намагаються перетворити їх на механізми дезорієнтації. Отже, протидія таким агресіям потребує не лише фактчекінгу чи інформаційної гігієни, а розвитку суспільної здатності зберігати власну суб’єктність, критично осмислювати громадянські і суспільні конфлікти та не дозволяти зовнішньому агресору визначати їхній зміст і напрям розвитку.

Саме тому сучасна європейська безпека потребує усвідомленої мови про такі виклики та загрози. Йдеться не про ототожнення будь-якої внутрішньої політичної позиції з позицією агресора, а про здатність своєчасно побачити момент, коли внутрішня суперечність стає ресурсом зовнішньої агресії. У цьому полягає одна з ключових ознак нового режиму глокального протистояння, коли агресор дедалі частіше намагається перемагати не лише силою власної дії, а й потоково-ситуативним використанням суперечностей усередині суспільств, які протистоять йому.

Висновки

• Поряд із безпосередньою агресією проти України путінізм системно культивує всередині інших європейських суспільств окремі конфліктні реальності — польську, чеську, румунську, словацьку й угорську. Їхній зміст і тригери можуть істотно відрізнятися, однак функціонально вони можуть виконувати одну роль: продукувати внутрішню недовіру, історичні конфлікти, політичну поляризацію та взаємне відчуження, послаблюючи здатність європейських держав діяти як консолідований простір безпеки.
• Об’єктом такої агресії є не окрема політична позиція чи конкретна країна, а здатність європейських суспільств зберігати власну суб’єктність, взаємну довіру та спільне бачення загроз. Саме тому російські операції впливу доцільно розглядати не як сукупність ізольованих інформаційних інцидентів, а як мозаїку антропологічно-когнітивно-ментальних агресій, у якій для кожного суспільства створюється своя версія конфлікту. Операційна відповідь Європи, відповідно, має полягати не лише у спростуванні окремих фейків, а у виявленні, картографуванні та нейтралізації тих механізмів, через які агресор відтворює внутрішні конфліктні реальності в різних країнах.

Публічні маркери:

«Павел назвав «цілеспрямованою провокацією» спробу Росії погіршити відносини Праги та Варшави»

«Україні для реалізації стратегічних цілей необхідно враховувати позицію своїх сусідів – експрем’єр Польщі»

«Росія хоче залякати Європу, щоб змусити її відмовитися від підтримки України – експрем’єр Польщі»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: офіційна сторінка у Facebook 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗС України