Все більш очевидним стає те, що екзистенційне протистояння колективному путінізму не можна розглядати лише як війну РФ проти України. Україна залишається головним епіцентром цієї агресії та її найбільшою жертвою, але сама конфігурація протистояння давно вийшла за межі українських ЛБЗ. Вона поширюється на суспільства, держави, економіки, інформаційні простори, політичні рішення, людські долі та, зрештою, на саме питання про те, яким буде європейське і світове майбутнє.

Саме тому дедалі недолугіше звучать звичні формулювання на кшталт «російська пропаганда», «ботоферми», «дезінформаційна кампанія» або навіть «гібридна війна». Вони можуть правильно називати окремий інструмент чи окремий вимір, але вже не охоплюють усієї реальності. Ботоферма сама по собі не є головною проблемою. Питання полягає в тому, що відбувається в результаті її діяльності, які смисли вона запускає, які емоції посилює, які групи протиставляє одна одній, які рішення робить можливими, кого змушує сумніватися у союзникові, кому нав’язує образ ворога і, зрештою, яку реальність допомагає створити.

Показовою тут стає Польща. Публічно повідомляється про масштабування російських інформаційних атак, використання ботоферм, TikTok та польськомовних мереж, а також про експлуатацію історичних тем і українського питання для поглиблення суспільних розколів. Але за цією, на перший погляд, звичною картиною стоїть значно глибше питання – чи зможе польське суспільство самостійно визначати, ким для нього є Україна — сусідом, конкурентом, проблемою, союзником чи частиною спільної боротьби за європейське майбутнє?

Саме тут інформаційний вплив перестає бути лише питанням неправдивих повідомлень. Він втручається у простір суспільного вибору. Якщо вдається змінити не сам факт, а ставлення до факту; не повідомлення, а відносини між людьми; не окрему думку, а здатність суспільства бачити іншого як союзника — тоді об’єктом атаки стає суспільна суб’єктність.

Це особливо важливо для розуміння сучасної агресії. Сьогодні не обов’язково переконати мільйони людей у конкретній неправді. Іноді достатньо зробити так, щоб вони перестали довіряти одне одному, перестали бачити спільний інтерес, почали сумніватися у союзниках і втомилися від необхідності робити власний вибір. Тоді інформаційна атака стає лише початковою ланкою значно ширшого процесу.

В Німеччині спостерігається інший рівень цього процесу. Історія засновника німецького виробника озброєнь Donaustahl Штефана Туманна, який повідомив про переслідування російською військовою розвідкою після того, як його компанія почала постачати Україні бойові безпілотники, показує, наскільки далеко може простягатися реальність глокального путінізму. Тут уже недостатньо говорити про інформаційний вплив. Людина, яка зробила свій вибір на користь підтримки України, потенційно стає об’єктом спецоперації.

Це важлива зміна масштабу. Комунікація, публічна позиція, економічна діяльність і фізична безпека більше не існують як ізольовані сфери. Те, що починається як позиція людини або компанії, може перетворюватися на предмет розвідувальної, диверсійної чи іншої агресивної активності кінетичного характеру, де фізична загроза людині може поєднуватися з руйнуванням її професійної, суспільної та громадянської суб’єктності. Це один із проявів практик, у яких глокальна агресія переходить від впливу на суспільне сприйняття до безпосередньої загрози людині. Саме тому сучасне протистояння дедалі важче розкласти на окремі «інформаційні», «економічні», «політичні» чи «мілітарні» війни. У Європі ми спостерігаємо непоодинокі факти перенесення прямої кінетичної агресії на конкретну людину, яка практично підтримує українську оборону.

У Молдові проявляється ще одна грань цієї складності. Питання транзиту українського зерна, доступу молдовських фермерів до залізничних перевезень та умов торгівлі може виглядати суто економічним конфліктом. Але в умовах великої глокальної агресії будь-який такий вузол може ставати простором ширшої геостратегічної боротьби, у якій економічні суперечності можуть впливати і на суспільне сприйняття України. Тут особливо важливо не спрощувати реальність і не оголошувати кожен протест зовнішньою операцією. Важливіше побачити інше: економічна суперечність може бути перетворена на суперечність політичну, політична — на ідентифікаційну, а ідентифікаційна — на питання про те, ким є Україна для молдовського суспільства і чи є вона партнером у спільному європейському просторі.

Саме тому боротьба за Україну відбувається сьогодні не лише на полі бою в зонах бойового (кінетичного) зіткнення. Вона відбувається у сприйнятті українців у світі, у рішеннях урядів, у поведінці бізнесу, у транспортних маршрутах, у банківській системі, у соціальних мережах, у медійному просторі та навіть у повсякденному виборі людини — підтримувати, допомагати, співпрацювати чи дистанціюватися.

Латвія у цьому контексті демонструє протилежну траєкторію. Рішення держави спрямовувати мільйони євро на медичну допомогу українцям — це вже не інформаційна солідарність і не декларація. Це конкретна інституційна дія, спрямована на збереження життя і людської спроможності. Такі рішення показують, що відповідь на агресію РФ формується не лише через зброю та санкції. Вона формується також через здатність суспільств не дозволяти війні зруйнувати людську гідність, безпеку та можливість жити.

У Киргизстані фіксуємо ще один вимір — поступове обмеження економічної інфраструктури, яка може використовуватися для обходу західних санкцій проти РФ. Ліквідація компаній із підвищеними санкційними ризиками, посилення банківського нагляду та припинення ділових відносин із підозрілими структурами показують, що протистояння розгортається далеко за межами європейського простору. Воно поступово доходить до питання: буде конкретна держава частиною інфраструктури глокальної агресії чи намагатиметься зберігати власну правову, економічну та політичну суб’єктність?

Таким чином, сьогодні ми фіксуємо дедалі більше різних за формою проявів одного великого процесу. У Польщі це боротьба за суспільне сприйняття України. У Німеччині — тиск шантажем позбавлення життя на тих, хто практично підтримує українську оборону. У Молдові — боротьба навколо економічних інтересів, транзиту та ставлення до України. У Латвії — інституційна підтримка українців і збереження людської спроможності. У Киргизстані — спроба перекрити економічні канали, пов’язані з обходом санкцій.

Ці події не є однаковими. І саме тому їх не слід механічно об’єднувати. Але вони разом дозволяють побачити зміну масштабу протистояння.

Йдеться вже не лише про те, хто контролює суспільно-економічні процеси, зокрема інформаційний потік. Йдеться про те, хто здатний формувати середовище, у якому люди, суспільства та держави приймають рішення про власне майбутнє.

У цьому сенсі комунікація, контент і публічність стають не периферією війни, а одним із її головних просторів. Те, що починається як позиція людини або компанії, може перетворюватися на предмет розвідувальної, диверсійної чи іншої агресивної активності, а комунікаційна присутність технологічно стає одним із факторів фізичного ризику. Через публічне позиціонування так званих опонентів можна не тільки передавати інформацію. Через них можна створювати довіру або руйнувати її, зближувати суспільства або розводити їх, підтримувати союзництво або підміняти його взаємною підозрою, відкривати перспективу майбутнього або занурювати суспільство у нескінченне пережовування конфліктів минулого.

Саме тут проявляється принципова відмінність сучасної реальності від звичних моделей «інформаційної війни». Об’єктом впливу дедалі частіше стає не інформація, а здатність людини, суспільства і держави залишатися суб’єктом власного вибору.

Тому екзистенційне протистояння колективному путінізму поступово стає справою не тільки України. Воно змушує кожне суспільство відповідати на власне питання: ким ми є, кого вважаємо союзником, яке майбутнє готові захищати і чи здатні самостійно визначати його в умовах надлишку інформації, контенту, страху, конфліктів та постійного зовнішнього впливу.

Україна у цьому процесі залишається не просто країною, яка захищається. Вона стає простором, у якому вже сьогодні перевіряється здатність Європи та світу захищати власну суб’єктність. Саме тому боротьба за Україну дедалі більше стає боротьбою за те, якою буде Європа.

Віктор Вельбик, Валерій Скрипнюк, ГО «Центр ККБ»

Фото: 58-ма окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського