«Верочка идет по городу: вот подвал, — в подвале заперты девушки. Верочка притронулась к замку, — замок слетел: “идите” — они выходят. Вот комната, — в комнате лежат девушки, разбиты параличом: “вставайте” — они встают, идут, и все они опять на поле, бегают, резвятся, — ах, как весело! с ними вместе гораздо веселее, чем одной! Ах, как весело!»

(Н. Г. Чернышевский. «Что делать?». Первый сон Веры Павловны).

Наразі «веселится и ликует весь народ». Хтось із кремлівців уже в мріях бачить «единую и неделимую». Але це міраж, оптичне явище в політичній атмосфері, 1500-й сон «Веры Павловны». Тільки в ролі «Верочки» – путінська Росія. І їй невтямки, що потяг історії «мчится в чисто поле», де від колишньої величі не залишиться й натяку.

Та до цього нам, українцям, ще слід дожити. І доживуть не всі. Однак всі це усвідомлюють і не мають перед такою перспективою страху. І в цьому сила великого народу, який переможе.

Сьогодні Путін В.В., виконувач ролі президента РФ, збирач (як він наївно думає) земель, а фактично трунар останньої імперії на планеті, у своєму екстреному відеозверненні до своїх громадян після підписання указу про визнання терористичних організацій «ЛНДР» чимось на кшталт держав, заявив: “А від тих, хто захопив та утримує владу в Києві, ми вимагаємо негайно припинити бойові дії. У протилежному випадку вся відповідальність за можливе продовження кровопролиття буде цілком та повністю на совісті правлячого у Києві режиму”.

Ця заява імпотентного параноїка з набором безграмотно-фанатичних історичних трактувань є фактичним оголошенням війни Україні. Яка буде тривалою і виснажливою і вестимесь безперервно. Аж до повного демонтажу цього штучного утворення під назвою Російська Федерація. Колись вона стане, можливо федерацією, можливе конфедерацією, а можливо просто різними країнами з власним шляхом, давньою історією і мирним майбутнім.

Наразі війна вестимесь передусім всередині нашої країни – через московитських агентів, яких повно навіть в ОПУ, не кажучи про інші місця, через симпатиків Московії, любителів «русской культуры» і «почитателей русской души», тих, хто давно продав душу московитам і нині скрегоче зубами від безсилої люті, цих недобитків «ригів», опзж і т.п., до яких додається ще достатнє, як не прикро, число просто ідіотів.

Це не буде війна за окремі території. Це буде війна за існування держави Україна і українського народу.

Росія – батьківщина тероризму (так вважає світова історіографія). І вся історія Московії, як би вона не називалася, це хронологічна послідовність терористичних режимів, які не знали жалю, не відали співчуття, не визнавали людяності. І розраховувати, що нині щось змінилося на краще – це годувати з рук голодного озвірілого ведмедя. Можна залишитися і без рук, і без голови.

З терористами, які поставили за мету знищити цивілізацію, розмова мала би вестись з позиції сили і безумовного знищення. Та демократичний світ все не міг повірити у те, що війна ведеться не стільки проти України, скільки проти цивілізаційної перспективи планети.

Нині це усвідомлення ніби проявляється. Звісно, завдяки США. І є надія, що Штати утримають ситуацію і почнуть розкручувати маховик історії в протилежний від Московії бік. У них, по суті, немає іншого виходу. І це нас має, як мінімум, підтримувати, і як максимум – надихати. Бо у нас теж немає іншого виходу. Або ми, Україна і світова цивілізація, або вони – Московія і антицивілізація. Третього не дано. Бо будь-яке третє – це знову Московія з політикою глобального гібридного тероризму.

P.S. Сподіваємося, що вистачить волі, сили, наснаги та рішучості у боротьбі з кремлівськими виродками Президенту України – Джозефу Робінетту Байдену-молодшому. Те, що він ще й Президент США тільки нам на руку. Wall to wall.

Валерій Король