Сучасна епоха після 11 вересня 2001 р. набула характеристик цивілізаційного перехрестя, яке лінійно і нелінійно поєднує декілька технологічних устроїв. Вони конкурують між собою і навіть сегментно знищують один одного. При цьому існують одночасно, бо мають різні координати, а часто навіть різні виміри (соціальні, людські, технологічні, наукові). Йдеться про розуміння цих процесів людьми із різними масштабами досвіду, знань і можливостей аж до динамічного зростання.

Особливістю сучасної епохи є ще й те, що відома раціональність у межах тактильного сприйняття перестала домінувати тільки в головах вчених. Вона реалізувалась у масових технологіях, які нелінійно досягають континентів, асиметрично проникають у держави і суспільства, долаючи їхні різнобічні заборони (законодавчі, ідеологічні, етнічні, конфесійні, корпоративні, культурні, мовні). Це пояснюється тим, що носієм їхнього поширення є індивід світу, який вже оперує не тільки реаліями конкретної (своєї) держави, суспільства чи континенту, а людської цивілізації загалом.

Поширення масових глобальних технологій ми сьогодні найбільше спостерігаємо в царині комунікацій (зв’язок, передача даних, індустрія інформаційного контенту, практика різного роду дій, моделей поведінки і стилів мотивації участі в соціальних мережах тощо), які не тільки стають надважливими в усіх напрямах існуючих технологій, але й реально створюють середовища, що вимірюють потенційність, перспективність і навіть ефективність того чи іншого сегмента діяльності людини на землі. Умовно це можна окреслити як феномен різновиду ПУБЛІЧНОСТІ тощо. Саме масові комунікаційні технології змушують усіх учасників ринку праці зважати на феномен емоцій і соціальної солідарності, яка через приватну публічність може впливати не тільки на виробничі процеси, а навіть на сталі корпоративні ритуали і традиції (армії, церкви) тощо.

Публічність як шлях досягнення успіху

Тут слід зауважити, що публічність сьогодні вийшла за межі однозначного тлумачення як відрекомендування когось у колі осіб, котрі є професійно більш значущими, чи серед особистих знайомих, що до них особа апелює, як до більших суспільних величин. Ще недавно ця ознака була віднесена на правах привілею до декількох видів фахової діяльності чи статусного стану в суспільстві і державі, але зараз вона набуває іншого змісту. Це пояснюється тим, що публічність тиражується такими ж швидкими темпами, як і комунікації. Інструментарії підтримки публічності, її втримання і розвитку з’являються пришвидшеними темпами, оскільки впала монополія інструментів, які забезпечували публічність у минулому. Традиційні медіа чи наука з мистецтвом перестали бути винятковими законодавцями публічності, бо майже всі види людської діяльності швидкими темпами (аllegro assai, а іноді і рrestissimo) переходять у стани самореалізації, творчості і суспільного задоволення. Вони вже не є просто емоційними бонусами коротких періодів у рутинній зайнятості (тоді їх ділили на раціо і емоції). Сьогодні фактор успішності перейшов у стан задоволення і позитиву як норми для творення себе і світу довкола себе, І відбувається це у творчому злеті і єднанні з середовищем, що унеможливлює такі атавізми минулого як приниження і залякування інших тощо.

Важливо відзначити, що контентні формати підтримки публічності різного роду важливі для професійного напряму (зростання) і корпоративного стилю розвитку організації (індивідума). І не тільки за вимогами піару (постіндустріальна ознака), а саме для успішності в економіці знань, бо якщо ти не додаєш постійно публічних (адаптованих для широкого загалу) знань про себе на різні рівні публічності, то соціум (в різних масштабах) не сприймає тебе і твою діяльність за потрібну і важливу.

Слід звикати до того, що без свого, індивідуального, фахового рівня публічності і своєї корпоративної діяльності можна втратити професійну сферу і свою фахову присутність у ній. Публічність стає не пільгою чи особливою ношею для обраних фахів чи статусних позицій особи (інститутів), вона стає саме технологічною вимогою в процесі здобування ресурсів для того, чим ти займаєшся.

Економіка знань

Ми є свідками входження в наше життя економіко-соціального укладу, який називається економіка, чи точніше, середовище знань. Володимир Вернадський називав це біосферою, Тьєр де Шарден – ноосферою, Збігнєв Бжезинський це називає світом розуму тощо. Але головне те, що перед нами сьогодні, постійно постає реальна дилема – в якому економіко-ментальному укладі шукати роботу: в індустріальному, постіндустріальному чи в економіці знань.

Для цього насамперед слід усвідомити, що є ключовим моментом у процесі самореалізації кожного індивіда, який шлях вважається найуспішнішим? Раніше, в міжепохальний період постіндустріалізму, ринок пропонував безліч універсальних професій, в основі яких лежало однакове, тобто схематичне, сприйняття процесів, незалежно від того була це металургія чи стоматологія.

Сьогодні світ поставив на перше місце емоції як двигун подальшого прогресу людства. Вони залежать, зокрема, від енергій, які людина отримує від природи соціуму держави та згодом продукує їх сама повсякчас і скрізь. Отже, перед людством постає проблема виживання з позицій існування джерел мотивацій для наповнення себе емоціями, без яких людина (повільно чи пришвидшено) вмирає як неповторна особистість в межах планети і всесвіту.

Схеми, регламенти, ієрархії вже не можуть мати домінантного значення, бо будь-яка дія, особливо керівного спрямування, потребуватиме знання середовища, в якому людина реалізується. Тобто на робочому місці чи вдома (віддалена робота) особа має володіти більшими характеристиками, ніж просто навички чи система даних-знань. Тут включається питання ментальності, духовних уподобань, енергетичних поєднань і свободи не тільки в межах “сказати чи промовчати”, а свободи відчуттів (навіть підсвідомі потяги), які будуть адекватно сприйняті в рідному середовищі (кухня, побут, форми кохання, кровно-родинні традиції) не тільки сім’ї, а саме людського (соціумного) середовища. Це середовище людина на всіх рівнях свого вікового і фахового зростання збагачує і, відповідно, отримує від цього натхнення. Тоді, зокрема, зовсім в іншому світлі постає і розуміння вітчизни, державності тощо.

Технологічний уклад життя рано чи пізно пригнічує індивідуальність та позитивну емоційність індивіда. І людина підсвідомо тягнеться до витоків свого існування, до прабатьківської землі, яка додає їй сил та натхнення. Цей феномен енергетичної залежності людини від середовища проживання відомий з давніх часів., Але він так і не отримав суто технологічного пояснення, раціонального трактування, і найголовніше – суспільно-державного використання, у всякому разі поки що…. Пояснення, мабуть, криється в глибині підсвідомого, емоційно-ментального, яке не має чітких математичних обрисів, а перебуває в імлистому стані ірраціональних і, не виключено, енергетично-космічних вимірів буття не стільки людини, а всього живого…

Цифрове життя

Ще зовсім недавно постіндустріальний світ вважався вершиною цивілізаційного розвитку. Сьогодні вже очевидно, що ця епоха відходить у минуле, поступаючись новому технологічному (цифровому) укладу.

Наприклад, країни Європи і США мали надію на те, що вони лише продукують технологічні лінії створення сучасних товарів, а масове тиражування можуть віддати на ієрархічно нижчу ступінь – на інші континенти (не золотого мільярда). Китай чи Індонезія з Таїландом мали просто тиражувати, а неометрополії сучасності (інтелектуальна вершина світу) – знімати надмаржу, живучи в екологічно-комфортному середовищі збільшених споживацьких можливостей. Вважалось, що Китай буде тільки копіювати технологічні вироби, але він набрався досвіду і вже лідирує в генній інженерії, деяких медичних напрямах, контрольних вимірювальних приладах тощо.

Зараз вже зрозуміло, що тотальна передача високотехнологічних функцій від одних країн до інших і розподіл людства на технологічні стани (індустріальність, постіндустріальність, ноосфера) завершився з неочікуваним феноменом арабської весни. Вона нагадала, що сучасні технологічні і інтелектуальні можливості людства потенційно-цікаві не тільки американцям чи французам, вони цікаві лівійцям і китайцям, малазійцям і в’єтнамцям. Всі народи мають мозок, який, крім простого споживання, ставить перед індивідом питання самореалізації та визнання себе успішним і задоволеним самим собою в оточенні подібних (середовище соціумних об’єднань).

Сучасна криза в Центральній і Південній Європі та США показала, що ієрархія, навіть технологічна, не може тривати довго, бо творчість з технологічним станом тиражування поєднуються дедалі тісніше. Елементарне тиражування не є самодостатнім, оскільки збільшилася конкуренція, причому не в плані кількості, а в якості і збільшенні можливостей сприйняття, зокрема, не на рівні шлунку, а на емоційно-споживацькому сприйнятті промислових пропозицій. Так зросли вимоги до нерайонованих продуктів, тому що екзотика досить часто просто шкодить людині, яка ферментно не може споживати їжу з інших континентів. Але це майже не стосується продуктів рівня мозку, який має потенціал зростання, за сьогоднішніми підрахунками, безмежний. Отже, він спрямований, через творчість, добро, позитив, аж до космосу як середовища буття різноманітних антропогенних ареалів існування.

Людські середовища-обмеження відходять в небуття, бо питання знань і можливостей наблизились до рівнів найбільшого значення – щастя, кохання тощо. Творчість є продуктивною функцією і на сучасному етапі вона не може існувати в закритих системах на кшталт беріївських КБ, Кремнієвої долини в США чи Сколково в Підмосков’ї як нанооаза. Середовище життя має надихати на творчість, яка стає запорукою конкурентноспроможності соціумних утворень, отже, й їхніх територій тощо.

У 1944 році В. І. Вернадський у своїй праці «Декілька слів про ноосферу» виклав погляди на еволюцію нашої планети і перспективи людства як космічного феномена. Він визначив, що з часом біосфера (тобто сфера нашого життя) завдяки розвитку людського розуму (наука, технології, взаємовідносини, панування миру тощо) перейде до нового виміру – ноосфери, в якій людський розум має стати ключовим чинником існування життя. Вчений передбачив і поєднання економічного та інформаційного вимірів, які стануть однаково важливими для людства. Однак ноосфера за Вернадським не може з’явитись сама по собі. Необхідною передумовою є мирне співіснування світової спільноти, тобто абсолютне припинення будь-яких війн назавжди.

Зараз ми є свідками планетарної трагедії, в якій путінська Росія руйнує намагання людства зробити бодай крок у напрямку до ноосфери.

Військова парадигма: чи зможе армія стати прообразом нових трудових відносин в країні?

Сьогодні майже всі погоджуються з тим, що немає чистих виробничих сфер чи жорстких технологічних регламентів, окрім хімічно-фізичних технологій виготовлення продукції з регламентними якостями і то вже умовно (ліки, екран, електроножиці) тощо. Але всі інші напрями послуг потребують включення в процеси творення творчих навиків не певних табу, як це було ще 5-10 років тому в міжконтинентальних корпораціях (Кока-кола, Марс, Макдональдс), а саме реагування на людський попит як реальність динамічну, сезонну, територіально окреслену тощо.

Ринок праці, якщо не вдаватися в технології числових вимірів чи традиційні характеристики індустріальної епохи, сьогодні динамічно змінюється. І річ не в перманентній світовій економічній кризі, бо вона тепер триватиме довго (можливо, і нескінченно) і сам цей процес змінних коливань стане загальноприйнятним і звичним, а статика і прямолінійність перейдуть до анахронізмів. В суспільствах та державах відбуваються кардинальні процеси заміни технологічних укладів (з індустріальності і постіндустріальності в середовище знань (ноосферу), де від гегемонії раціонального ми переходимо до творчого як симбіозу емоційного та технологічного. Тому відбувається виплескування на поверхню суперраціонального в творчості соціуму, а не тільки персони. Цей процес має можливість вивести світ з глухого кута бездумного індивідуалізованого споживання і персональної самоізоляції індивіда та врятувати його від самознищення.

На цьому тлі виникає парадигма застосування військової сили як фактора не просто стабільності, а безумовного атрибута існування миру на планеті.

Цікаво, наприклад, що тотальна важливість військової парадигми вбивства (знищення життя) поступово зникає. Реально постає нова надефективна можливість завдати великої шкоди людині – це руйнування світу творення життя (як творчого процесу, що надихає і який стає ще залежнішим від інфраструктурних мереж і систем планетарного рівня, коли людина зможе жити одночасно в декількох місцях).

Виникає і залежність від можливих широких особистісних контактів військових, які втрачають емоційну складову вбивства (як багатофакторного процесу, обумовленого середовищем життя, виховання та підготовки до вбивства) і, відповідно, саму необхідність вбивати – ненависть вмирає із збільшенням такого фактора як тотальна комунікаційність. Розвиток цифрових технологій сприяє виникненню нових, наддержавних, інформаційно-комунікаційних середовищ, де встановлюються певні правила і виникають симпатії, дружні стосунки та взаємні інтереси. Виникнення та існування таких середовищ відіграватиме дедалі потужнішу роль у просуванні людства до мирного співіснування, оскільки унеможливлює, в разі виникнення міжособистісних конфліктів державних лідерів, продукування агресії на неофіційному рівні.

Військова сила з часом набуватиме нові форми (одномоментної дії) зокрема ПОПЕРЕДЖЕННЯ, ЗАХИСТУ І РЯТУВАННЯ від техногенних збоїв, кліматичних аномалій, географічних катаклізмів, державного егоїзму, конфесійного фанатизму, систем існування на засадах вбивства як паталогічних форм міждержавного криміналу у крайніх проявах геотероризму (путінська РФ в Грузії, Україні) тощо. Постають питання щодо випереджального створення армії захисту в сентенції мобільного стратегічного захисника всіх вже не від СМЕРТІ (втрати людського життя), а ГОРЯ втрати свого власного, найдорожчого середовища життя.

Нове призначення Збройних Сил України потребує грунтовнішого дослідження та наукових осмислень, переформатування свідомості суспільства і передусім істеблішменту, який намагається позиціонувати себе європейським, але за менталітетом і вчинками є радянським останнього періоду розвитку СРСР, тобто номенклатурно-корупційним чи напівкримінальним.

Потужні сучасні комплексні ЗСУ мають реалізовувати надважливу профілактичну функцію безпекового стримування і одночасного захисту громад.

ЗСУ мають стати потужним професійним середовищем не лише збройно-захисного, але й інженерно-будівного, технологічно-діагностичного характеру. На таку армію не тільки не шкода буде витрачати бюджет, а навпаки – бюджети різних рівнів будуть заохочувати таку армію до збільшення функцій дій саме в їхній громаді чи середовищі життя тощо. За таких умов ЗСУ знову набудуть вищого корпоративного престижу в суспільно-державній організації України.

Практично майже зникне необхідність продукувати спеціалістів-убивць, які самою процедурою набуття навичок професійного вбивства знищують власне право на щастя в широкому значенні сучасного соціумного творення. З другого боку, факт технологічно-інноваційного СТРИМУВАННЯ потенційного агресора стає фундаментальним поясненням і демонстрацією можливостей створити НЕЗРУЧНОСТІ чи завдати ГОРЯ (втрати) агресору (індустріальний вимір). Це досягається не вбивством тисяч людей, а можливостями точкових ресурсних УШКОДЖЕНЬ мережевих технологій чи локальних інфраструктурних аварій, які є надпотужними загрозами, бо на порядки збільшують масштаби втрат через глобалізацію та розселення людства на всі території. Головним джерелом життя має стати земля і природа, а не мегаполіси чи технологічні резервації тощо.

Отже, безпековий сектор стає найзатребуванішим, оскільки на ньому зациклюються решта сфер життя та розвитку країни – гуманітарно-ментальна, інфраструктурна, економічна, фінансова, медична, технологічна, соціальна тощо. Щодо фундаментальних функціональних змін у війську, то найбільш вдалим рішенням вбачається створення потужних інфраструктурних військ. Така необхідність підказана агресією російської армії на Сході країни та нищенням путінськими найманцями інфраструктури Донбасу передусім як середовища життя.

Інфраструктурні війська потребуватимуть висококваліфікованих фахівців з різних галузей та різного рівня знання, що своєю чергою спричинить необхідність створення кадрового резерву більшості прикладних спеціальностей у масштабі країни. Такий підхід створить передумови взаємозамінності фахівців (інженерів, економістів, технологів, ІТ-спеціалістів тощо) цивільного та армійського середовища, конкурентності (як за кадровими пропозиціями, так і за оплатою), фахового удосконалення, перспектив кар’єрного зростання та творчої самореалізації.

Іншим надважливим напрямом змін в формуванні нової армії бачиться розбудова інформаційно-контентної складової для сучасної армії і держави, яка має опікуватися комунікаційно-контентною безпекою не як оціночним виміром, а як середовищем додаткового творення інтелектуально-досвідних потенціалів військовослужбовців. Вони оперуватимуть цими потенціалами в своєму фаховому вишколі, що сприятиме творенню (фактор самореалізації) потужних особистостей світу, які служитимуть миру кожен день і час. Тому інформаційно-контентні формати слід сприймати не тільки традиційно, але й як нестандартні і навіть інноваційні виміри, зокрема, творчо-мистецькі (більшість з них ще навіть не з’явилися форматно в широкому вжитку).

Водночас, зважаючи на сучасну гібридно-месіанську агресію в Україні кардинально важливим постає питання введення у військово-безпековому секторі напряму душпастирства як функції державного рівня, а не як симбіозу конфесійних впливів на армію за регіональною ознакою. Це набуває особливого значення саме зараз, коли конфесійний фундаменталізм стає реальним інструментом месіанізму різних конфесій і державно-суспільних утворень.

Важливим є і те, що надсучасна армія, яка вбирає в себе молодь із високими інтелектуально-духовними показниками, має дбати про те, щоб ця молодь росла і розвивалася за найвищими стандартами життя і зайнятості. Фактично, армія може зайняти нішу творення (удосконалення) громадянина нової держави, який орієнтуватиметься на вищі загальноцивілізаційні стандарти.

Військовослужбовець нової армії являтиме собою універсального менеджера державного рівня, оскільки вже не зможе бути рабом однієї функції або процедурного ритуалу, як це було раніше. Такий підхід не тільки сприятиме кадровому та духовному зростанню особистості, але і підніматиме цивілізаційний рівень держави.

Перед міжнародною спільнотою зараз постає проблема планетарного масштабу, яка поки що не усвідомлюється не тільки радикально-маргинальною частиною населення планети, але й найдемократичнішими верствами провідних країн світу. Умовно це можна назвати нагальною необхідністю відходу від вестернізації людського життя, яка раніше сприймалася як найнеобхідніший елемент захисту особи, колективу, держави, блоків держав тощо.

Важливо розуміти, що зброя кінцевої дії, яку краще характеризувати як зброю масового знищення – від автомата Калашникова до ядерних боєголовок – це шлях до самогубства життя на землі. Натомість цю нішу має заступити високоінтелектуальна зброя не нищення, а ушкодження і нейтралізації, яка має знаходитись під контролем світової громади через делеговані права і функції.

Це дасть змогу знищити середовища геотероризму, які нині, завдячуючи путінському месіанізму, набувають тенденцій до переростання в новий світовий економіко-ментальний уклад війни як способу державно-соціального існування…

Публічна увага: писати, мислити, творити

Сьогодні бажано говорити людям про те, що традиції у виробничих процесах змінюються на потенціали можливостей і реальні умови справжньої самореалізації. Це потребує надзусиль над собою в практиці життя, яке має бути реальним життям досвідів (від інтиму до самовираження в діях (побут, двір, природа, соціум, виробництво, мистецтво тощо), а не простим спогляданням чиїхось заслуг, до чого спонукають традиційні кіно та ТV- формати. Творення життя як мистецтво стане незабаром нормою ефективності в середовищі людей.

Новий формат спілкування – соціальні мережі – нарешті масово примусив людей не тільки обмінюватися контентом, займатися фото- та відеофіксацією, але й повернув їх до форматів самовираження через написання листів одне одному чи звернення до громади. Писати – отже, мислити, творити, переживати, мріяти, тобто відкрито виявляти аналітично-емоційні здібності і почуття, які раніше могли не розкритися навіть протягом усього життя.

Постає питання-проблема – вміння писати, тобто викладати у письмовому вигляді свої думки або продовжувати задану лінію полеміки, роздумів, обміну знаннями (копірайтерство не як унікальна функція, а як масова фахова ознака сучасності) стає необхідністю сучасного індивіда для втримання ПУБЛІЧНОЇ уваги (хоча це окремий напрям розмови).

Тут слід визначитися з іще одним чинником публічності, отже, і громадського визнання, – мовним фактором. Це не просто схильність до зручності викладення, а передусім самоідентифікація особи як громадянина і патріота.

Мовна ситуація – НАДВАЖЛИВА, бо саме рідною мовою творяться дива персоною-особою. Якщо вони гідні світової уваги, то автоматично отримують сенс для перекладу на інші мови. Якщо ні, то вони збагачують персонально тих носіїв мови, які можуть виявити себе у викладеному, стати тією доданою вартістю (якщо це поняття можна застосувати до літератури), яка принесе дивіденди самій особистості, а відтак громаді і державі.

Проблеми української мови виходять з минулого. І не тільки царського, коли її забороняли понад 100 разів. За часів СРСР мова нищилась так званим наближенням до російської. Як свідчить відомий мовознавець Л. Масенко, на “початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми “Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй”. «…Головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про “повне рівноправ’я всіх народів і мов в СРСР” програма далі стверджувала, що насправді “рівноправ’я” не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки “сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова”. На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні й неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, “великої російської мови”, вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних”. Неперспективна українська втратила на десятиліття можливість вийти на світові горизонти. Позбавлення постколоніального виміру тривало в нас значно більше за часом, ніж здавалося спочатку. Зараз ситуація потужно виправляється, і є надія, що незабаром світ все ж таки читатиме і українською.

Сьогоднішнє захоплення мовами-гегемонами (англійська, китайська тощо) можливе і навіть обов’язкове в машинно-регламентних сферах продукування простих дій для кодування машинних процедур, наприклад, програмування чи процедурних блоків роботизації тощо. Коли ж йдеться про творчість людських середовищ та інновації, особливо це стосується процесу думання (інтелектуального занурення в сутність явища), тоді включається надпотужний симбіоз ментального, енергетичного, спадково-генетичного і територіального потенціалу. Досить часто до цього додається фактор творчого натхнення як спосіб легалізації свого рівня публічності, що є надважливою ланкою сучасної успішної персони тощо.

Масове повернення до форматів письма важливе ще й тим, що людство цим феноменом реалізує досить потужні функції споживання, продукування, творення і найвищого задоволення (охарактеризуємо це як інтелектуальний оргазм), що є важливими складовими стану людського щастя. Так писання стає надефективним технологічним процесом, який потребує нових зрізів фаху, а саме філологічних, причому в найширшому діапазоні – від масового продукування думок за стандартами sms-повідомлень до контентних форматів різного спрямування: новин, експертних висновків, інформаційної діагностики тощо.

Виникає потреба в не просто мовознавцях, а у надсучасних контентних філологічних дизайнерах таких форматів як аналітика контекстних змістів, аналітика резонансного контенту (як індикатора прогнозних моделей станів публічності), операторної роботи креативної аналітики значеннєво-емоційних резонансів різних ефірів, фото-відео змістовних дизайн-бачень світу (вперше); широкого фахового ілюстрування візуальними інструментами контентів і навіть процесів, колористики та світло-дизайнової подачі середовищ публічної легалізації контенту від традиційних до новітніх, останнім часом додався напрям контекстного орієнтування і акцентування уваги на динамічних контентно-потокових явищах (новий вид фахових послуг) тощо.

Важливо вивільнити від облудності дилетантизму та імітаційних процедур фахову сферу інформаційного аудиту. Для цього важливо легалізувати специфічні спеціальності, які опікуються цим пулом високотворчої системної роботи промислових масштабів (як за охопленням територій соціумного життя, так і за специфікою дій продуктивних творчих колективів). Вони мають спеціалізуватися на територіальній специфіці емоційно-інтелектуальних станів і самовиражень як базової умови надання ефективності сервісу узагальнюючого інформаційного аудиту, який має своєрідне поєднання із іншими технологічними сферами сучасних комунікацій.

Важливо усвідомити, що саме сьогодні виникає потреба у фахівцях, які масштабно реалізовуватимуть ефективну освіту на засадах дистанційності. Тут слід зважати на певні особливості трактування дистанційності, зокрема в це поняття вкладається не індустріальний вимір відстані, яку технологічно подолали в постіндустріальну епоху становлення інтернет-сервісів, а саме дистанція між вчителем і студентом, між якими знаходяться потоки даних і інформаційного контенту та різні досвіди, які мають наближатися аж до синенергетчних вибухів творення нового. Вчитель вчить студента розуміти специфіку існування потоків (які мають потенціали даних) та стани контентних резонансів (на рівні важливої інформації), що впливають на розвиток не тільки людини, а й її фахових сфер. При цьому студент має вимір не віковий. Потреба у знаннях є внутрішнім усвідомленням певного дисонансу – фахового, творчого тощо, який виникає у людини і гальмує не тільки її, наприклад, кар’єрне зростання, але й, що є важливішим, процес самоудосконалення-творення, результатом якого є гармонійне задоволення індивіда. Вже сьогодні майже всі сфери людської діяльності залежать від публічності і тих інформаційно-контентних процесів, в які вони занурені. Проте дистанційна освіта стане досить популярною, бо дистанції в потоках будуть різні і різного спрямування – від території життя до вимірів людського розуміння тощо. Тут ми повертаємось до теорії В. Вернадського про ноосферу, за умов існування якої всі нагальні потреби людства стануть творчими.

Важливо для таких процесів продукувати фахівців, які будуть здатні організовувати і реалізовувати потужні проекти із задіяння ІТ-технології в режимах надефективного використання в продуктивній творчості емоцій. Питання емоцій взагалі виходить на перший план, оскільки саме через них людина розкривається для середовища, в якому існує, а також отримує можливість збудження внутрішніх потенціалів, що до цього “дрімали”. Досить вдало цей аспект формалізується через ігрові сервіси як найбільш доступний спосіб наближення серйозних речей до розуміння індивідом і набуття ним необхідних навичок через емоційне масове сприйняття задоволення як установки на майбутній стиль життя в реальному вимірі нового технологічно-соціумного середовища економіки знань тощо.

Професії нового соціуму

Важливими в житті суспільства, яке поєднує сьогодні три технологічні устрої, стають професії, які спрямовуються на організацію соціумного життя будь-де, навіть у населеному пункті, де лише три мешканці. Головним у цьому разі є саме НАСЕЛЕНИЙ ПУНКТ як потенціал розселення (повернення) інших індивідів саме в цьому місці, оскільки такий НП має свою історію, тобто і втрачених через минулі технологічні уклади людей.

До цих професій слід віднести, мабуть, такі:

конфліктологи-орговики спільних суспільних дій (творчість і задоволення, а не примус і повинність);

креативники-менджери організаційних форм пошуку ЗМІСТІВ ЗРОСТАННЯ конкретної території (виходячи зі знання контекстів різного рівня: від геолого-географічних особливостей і поєднання з іншими територіями до оригінальності і унікальності досвідів реальних громад і громадян, які вимірюють потенціал даної території);

соціальні працівники-куратори, а не доглядачі пенсіонерів не за віком, а за станом здоров’я тощо;

аніматори дозвілля населеного пункту;

спеціалісти із соціолабораторій психологічних моделей співжиття різних фахів і вікових категорій;

спеціалісти культурно-історичного фаху соціумної оази чи населеного пункту.

Важливо вже сьогодні звернути увагу на підготовку іншого за якістю можливостей фахівця-управлінця, який буде корінним мешканцем території. Він має досконало знати минуле території, її успіхи, потенціали, вади в різні технологічні епохи, можливі оригінальності, унікальності та, головне, мати сміливість пропонувати новий соціумний креатив. Тоді зростатиме мотивування і заохочування громад і громадян населеного пункту до творення щастя у себе та ефективного продукування всього, що має еквівалент обміну, нагороди, подарунку, розподілу не тільки в межах НП, але й в інших вимірах і територіях і навіть континентах. Це можливо і стане шляхом досягнення найвищого рівня суспільного задоволення соціумного організму населеного пункту.

Зростає необхідність підготовки соціумних організаторів, які будуть знаходити дотичні напрями, що посилюватимуть можливості соціумних громад у НП, аж до двору (місто), вулиці (село) тощо. Бажано, щоб в структурі управління були фахівці з організації екології проживання не тільки як ритуальних схем, а як специфіки регіону чи навіть НП.

Виникає потреба у спеціалістах з естетики довкілля з урахуванням надбань НП чи регіону; з організації видалення і переробки відходів та контролю за їхнім нерозповсюдженням; в організаторах побутового комфорту (каналізації, водопостачання, енергозабезпечення (види зеленої енергетики – від вітру до сонця і біопалива) в масштабах громади і НП.

Важливо в управлінських системах мати спеціалістів із масових заходів – від гуртків і секцій до театрів і музикальних колективів, бажано культивувати традиції вуличної музики, різних форм танцю, ремесел території (від глини до металів чи каменю, нитки тощо). Комунікатори-культпрацівники (музичні інструменти, танці, образотворче мистецтво, музеї чи архіви) мають прирівнюватися в НП у питаннях забезпечення до медпрацівників (житло і заробіток), виходячи вже із можливостей громади, хоча такі спеціалісти можуть утримуватися і кількома громадами.

Поза сумнівом, один з перспективніших напрямів підготовки фахівців – візуалізація життя громад та пропозиція їхнього стилю життя для інших громад, тобто пошук майданчиків для комунікацій від громадянина громади до громади НП і далі по висхідній, аж до масштабу єврорегіонів чи глобальної міжконтинентальної “рідні”…

В управлінських системах мають бути комп’ютерні адміністратори громадських мереж, а також спеціалісти з обслуговування масових програмних продуктів (аж до програм із вільними кодами доступу) як управлінська (можливо управлінсько-координуюча) служба сервісу.

Важливо формувати запит на ПУБЛІЧНИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ-ПАТРІОТІВ, які б на високому інтелектуально-образному рівні показували постійно через контентні формати те, що вони роблять – фахово, успішно, перспективно і навіть унікально. Фіксація цих показників має відбуватися ПУБЛІЧНО, в доступних системах рівня, коли ця фіксація співмірна з інтелектуальним правом першої заявки на оригінальну постановку. Цей юридичний феномен мав би спрощену форму фіксування (як оригінальний контент) у відповідній системі міжнародного значення, яка б і слугувала реальним ресурсом долучення інтелектуалів до ПУБЛІЧНОСТІ. Саме таким чином інтелектуали-патріоти виходитимуть на рівень затребуваності у своїх середовищах, оскільки минулі традиційні інструменти популяризації інтелектуальних здобутків сьогодні вже майже не працюють.

Цей підхід підштовхнув би всіх світових гравців шукати вже не мізки-індивідуми (постіндустріального світу), а саме середовища, де ці мізки продукують нове і потенційне (економіка знань) і де вони мають найбільшу ефективність. Увага до таких середовищ зросте кратно, що своєю чергою призведе до активізації їхнього власного розвитку, в тому числі і через різні форми інвестування, яка починається із ПУБЛІЧНОЇ УВАГИ.

Наприклад, сільське господарство раніше стояло осторонь цих проблем як продукт індустріального та постіндустріального укладу. Однак за нових умов воно обов’язково стане частиною економіки знань, особливою рисою якого буде масово-технологічна, але не хіміко-біологічна (районування) праця на землі як один із видів творчості. Тоді виникнуть намагання ці результати знань і творчості передати іншим колегам в різновидах – від індустріального масового виробництва для здешевлення до постіндустріального виробництва смаколиків для більш вузько-людського (як умова до високих станів творчості) споживання. Отже, з’явиться і можливість продукування нового стилю життя в природі, яке б ще й творило середовища розквіту людини як партнера природи і космосу тощо.

На сучасному етапі важливо в середовищі нелінійних (складних процесів високого поділу абстракцій) і загальновизнаних ключових фахів життя держави, громад, соціумних об’єднань реанімувати та очистити від міфів явище ситуаційного сервісу. Цей сервіс має стати поширеним і затребуваним, бо розуміння динамічних процесів у суспільстві (як тотально публічному середовищі, публічній державі і всіх сегментах життєдіяльності громад і соціумних об’єднань) потребує нового рівня технологічності знань про динаміку новітніх економічних укладів на засадах різних знань та унікальних середовищ життя, які можуть продукуватися і усвідомлюватися для координації лише в форматі ситуаційних центрів різного характеру. Відповідно працівники таких сервісів повинні мати фаховий статус, що скоро стане необхідністю через посилення складності та залежностей всіх від всіх в соціумно-інтелектуальному вимірі людини світу.

Для переходу до таких вимірів ринку праці міжнародній спільноті потрібно передусім усвідомити просту істину – для існування життя на не такій вже і великій, як з’ясувалось, планеті потрібен мир.

Напрями розвитку сервісів у пошуку роботи чи робітників

Індустріальна епоха продовжила лінійні принципи взаємовідносин робітника та роботодавця – перший шукав, «стукаючи» у двері всіх потенційних роботодавців, ті ж своєю чергою оцінювали «на око» можливості працівника, щоб згодом перевірити його в реальній справі. Тобто функціональна потреба виробничого процесу заповнювалась відповідною фаховою одиницею (машино-функціональний підхід). За таких умов процес відповідав жорстким функціям і регламентам.

В постіндустріальній практиці в розвитку лінії працівник-роботодавець спостерігалася поява елементів технологій ускладненого пошуку зайнятості для певних кадрових посадових статусів. У цих випадках до пошуку працівників підходили вже з позицій новітнього розуміння людини, хоча все ж зберігався традиційний інтерес корпоративного замовника. Він (замовник) шукав фахівця високої категорії для досягнення визначених результатів. Все це відбувалось в межах відповідних сегментів ринку чи так званих міжсегментних категоріях (продавці), які цікаві всім і доволі часто успішні, бо мають здатність, наприклад, до продажу.

Сьогодні високі соціально-технологічні динаміки життя (особливо в частині, де задіяні інтелектуальні здібності 2-3 рівня абстракції) прискорили розвиток процесу пошуку громадянами не стільки роботи (як функції), скільки місця самореалізації, творчих здобутків, досягнення успіху особистого і корпоративного одночасно. На ринку праці зароджується середовище, в якому виробниче задоволення від роботи наблизилося до розуміння роботи як стилю життя.

Утім на ринку й надалі спостерігається дисбаланс, найбільше – в форматах пропозицій як осіб (висококваліфікованих працівників), так і потреб виробничого заповнення вакантних місць.

В Україні існує нав’язаний Заходом міф (як технологічний тренд), що всі кадрові позиції виробничих структур роздуті, відповідно визначені обсяги мають робити менше людей, але з більшою інтенсивністю. Фактично, перед нами реальний атавізм індустріального підходу, де людина – це не організм і не цілісна система ( яка залежить від стану тіла і духу в гармонії), а надпотужний резерв доданої вартості. Її (за законами індустріалізму) слід загнати в межі вузького технологічного зарегламентованого процесу, який вона буде тягнути, доки вистачить сил, а потім це місце займуть інші. Так функціонує система імітації виробничого процесу (навіть якщо він досить технологічно досконалий) та закладається небезпека для різного роду катастроф, причини яких залежать від індивідуальності та виробничої чи технологічної культури.

Важливо, щоб процес виробництва будь-якої складності мав мотивацію (не тільки монетарну, попри її теперішнє домінування) для того, щоб люди зростали фахово і не йшли через декілька місяців з роботи, коли в них вже вклали знання і дочекалися ефективності потрібних навиків, які досить часто є унікальними на ринку тощо.

Важливо ініціювати різні форми і підходи до оцінювання ринку праці. Праця мала б вже сьогодні оцінюватися різнофакторно: за станом технологічності процесів, рівнем та гуманністю використання людського чинника як цілісної персони-світу (а не сегментованими функціональними можливостями під корпоративні потреби), можливостями фахового зростання, ознаками технологічних епох, які можуть стати реальним фактором розуміння і себе, і можливостей роботодавця тощо. Необхідно враховувати також зміну градацій важливості робіт (наприклад, коли вихователь в дитячому садку чи медсестра в дитячій реанімації (найбільш вакантні позиції) є наддешевою професією (за еквівалентами грошово-ресурсної винагороди), а, скажімо, охоронець-статист, в якого функції мінімальні (офісні охоронці), – елітарною.

Бажано впроваджувати нові стандарти орієнтації суспільства, а потім і держави. Вони, зокрема, мають враховувати особливості спеціальностей, і тоді люди, які стоять у витоків формування людського, мають повноцінно забезпечуватись ресурсами. В іншому випадку вони перестануть бути носіями щастя, отже, продукуватимуть неповноцінні особистості, заражені бацилами заздрощів, принижень і зверхності тощо.

Головна умова технологічної успішності укладу епохи знань полягає в наближені власного фахового виміру до стану людського щастя (у будь-якій прийнятній формі).

Спеціальності, функціонально націлені на зменшення долі творчо-позитивного спрямування людського задоволення від діяльності, мають отримувати найменші ресурсні можливості і поступово зникатимуть в суспільстві і державі (особливо, якщо вона претендуватиме на домінантні ролі в регіоні і світі).

Можна з упевненістю стверджувати, що охоронні функції вузького спрямування – це рецидиви корпоративної та персональної самоізоляції індустріального, а потім постіндустріального укладу в суспільстві, які кардинально (здебільшого функціонально) зміняться у використанні людського чинника в епоху знань.

Бажано було б відкрити агенції чи біржі з ярмарку особистостей, які є носіями знань, досвідів, навиків (передусім оригінальних) і моделей їхнього поєднання в одній персоні чи міні-колективі для потенційних корпоративних покупців з різних територій. Відтак слід відмовлятися від ярмарку вузьких чи формалізованих функцій, які досить схематичні, вихолощені і не пов’язані з сучасними процесами життя. Особливо слід звернути увагу на те, що заявляти виробничу функцію сьогодні слід комплексно. Потрібно говорити про світ виробництва як життя в розвитку (із достатніми можливостями саморозвитку), а не про пристосування людини до виробничої функції (цього було достатньо в минулому). Зараз навіть в Україні дедалі більше стає недостатньою вихолощена виробнича функція, бо сенсом стає життя у світі.

Важливо, щоб потенційний продавець-персона відкривався публічно і вичерпно, що давало б йому шанс бути запрошеним до обговорення його можливостей інтернет-громадою як публічним сервісом реалізації потенціалу.

Було б доцільно вже зараз формувати моделі презентації регіонально-фахових потреб, які б візуально (графічно) ілюстрували особливий образ і відмінні ознаки території щодо перспектив зайнятості (за технологічними укладами). Важливо, щоб знання, досвіди, навики мали процедури співставних котирувань (в поєднані між собою) на рівні персони. Тоді б ми отримали орієнтацію систем освіти на продукування таких результатів, бо мали б реальні потреби всіх сегментів соціумного життя на території тощо.

Необхідно відкривати напрями продукування потреб у ресурсах людського виміру, які могли б моделювати майбутнє України вже у вимірах територій і їхньої специфіки потреб у моделях фаху. Таким чином ми отримали б можливість переломлювати бачене сьогодні на завтрашню перспективу для пришвидшення реалізації стратегій життя (майбутніх можливостей територій) у регіонах, територіях, населених пунктах України, а не тільки займатися калькуванням минулих тенденцій із різних країн, зацікавлюючи молодь ерзац-новинками як нібито світовою модою.

Важливим компонентом поєднання інтересів пошуку один одного між працівником і роботодавцем має стати розуміння перспектив компанії. Тому важливо запроваджувати, навіть законодавчо, рейтинги публічності корпоративних гравців, де б було видно не тільки місію і ресурс роботодавця, але й динаміку і масштаби звільнення працівників із зазначенням причин аж до міжкорпоративних конфліктів і можливих змін у розвитку найближчих перспектив тощо.

Людина (як найскладніша природна субстанція) довго не витримує одноманітності чи рутинності, що присутня в усіх видах роботи. Має бути обов’язково стимул розвитку хоча б в кількісних показниках, але значно ефективніші для підвищення продуктивності праці та розвитку особистості показники якості, змісту, сенсів тощо. Тому варто говорити про середовища реалізації, в яких робота – як стан дорослої людини, яка не може без неї – стає каталізатором самовдосконалення та розвитку. Звичайно, ці аспекти потрібно розглядати в поєднанні із потребами приватного життя, бо без цього неможливо бути успішним на роботі.

Для повноцінного функціонування соціумів майбутнього доцільно запровадити (передусім на бізнес-рівні) служби підтримки та наповнення інформаційних потоків, які б демонстрували котирування інвестиційних процесів у сферах життя соціумних об’єднань різного масштабу. Тоді б визначались потреби моделей фахових вимірів (знання, досвіди, навики) не тільки поточної реалізації проектів. Знайомство із сучасними показниками котирувань в акціях фінансового ринку потенційних працедавців товарних ринків (індустріальна епоха) поступово переросло б у стійкий попит на послуги та унікальні функції для ринкових сегментів, управління, територій, регіонів, континентів, які значно ширші за державні кордони. За таких умов молодь не замикалася б у вузьких сегментах виробничих можливостей територій чи регіонів, а орієнтувалася б із самого початку в перспективах та нових можливостях вимірів життя не тільки державного, а й планетного масштабу.

Важливо усвідомити всім учасникам ринку праці, що постіндустріальна тенденція виконання значних масивів роботи одним унікальним спеціалістом, забезпеченим технологічними дивайсами, зіткнулася із проблемою швидкостей динаміки в інформаційно-контентних полях та масивах даних. Нові виклики часу кардинально змінили підхід до спеціаліста-унікума. Зараз вони потребують переходу від одного чи двох диво-спеціалістів знову до колективної праці (творчих міні-груп, де поділ відбувається у процедурі одного технологічного процесу). Це стосується не тільки, наприклад, програмування, а й решти напрямів інноваційно-еврістичного процесу економіки знань.

Різниця між колективами минулого (кооперативами, об’єднаннями, артілями тощо) та майбутнього (творчі міні-колективи з великою поєднаністю взаєморозуміння та варіативністю функціональних дій) у тому, що за новітнього укладу вони перестають бути ієрархізованими. Вони стають елементами економіки знань, яка потребує динамічної надпродуктивності тощо. Людство виходить на новий виток розвитку і Україна, завдячуючи Героям Небесної Сотні і Вітчизняної війни 2014 р,. має первинне право бути лідером змін заради миру на Землі.  ©

Григорій Любовець, к.і.н.,доцент,

Валерій Король