З людиною, яку ви бачите на знімку, мене звела доля неподалік лінії оборони Маріуполя. Його позивний «Тугарин». Коли ми розговорились, то я вирішив нічого не додавати і не відкидати зі слів цього чоловіка. Просто вчитайтесь в його життєву позицію. І ви зрозумієте, які люди бережуть спокій нашої держави. І наскільки смішними є інсинуації про нібито знищені Збройні Сили України.

• Я на війні вже два роки, каже Тугарин. Точніше через кілька днів святкуватиму другу річницю. Шлях у війську приблизно такий доброволець-мобілізація-контракт. А в житті я виріс без батька. Щоб підняти мне і дати хоч якийсь життєвий старт, моя мама багато працювала. Тому виховала мене вулиця. І ви знаєте – вулиця це не самий поганий вчитель. Бо вулиця виховує чоловіка. А справжній чоловік повинен бути там, де потрібно захистити свою жінку, будинок, державу. Дуже легко сидіти вдома та розповідати, як я люблю Україну. На день вишиванки вдягнути вишиту сорочку та пройтись містом… А от приїхати сюди, в багнюку і холод. Коли часто не буває нормального харчування. Коли ідуть обстріли, а ти маєш прикрити своїх побратимів, щоб вони вийшли з під вогню. Або як у нас в 14 році було всього півтора літри води на людину. І це в спеку! Хочеш пий, хочеш мийся. Що хочеш роби. Так, щоб так воювати треба мужиком бути. Розумієте?

Я пишаюсь тими людьми, що доля звела мене тут. Та образливо те, що сюди приходять дядьки по 50 – 55 років. А молодь просто ховається. Ну як так в 25-30 років! Ховатись за спідницями? Тікати? Давати хабарі? Та чого боятись?! Будь мужиком – візьми повістку. Прийди та виконай свій чоловічий обов’язок. Доведи перш за все собі, що в штанах в тебе не хмари. З особистого скажу, що якщо тобі долею написано загинути, то як не ховайся ти все одно загинеш. Втратити життя можна і в глибокому тилу. І не обов’язково від кулі. Я думаю, що в нас ще не з’явилось покоління справжніх патріотів. Хоча, я вже бачив хлопців 18-20 років, які тут на передовій поруч зі мною стояли і воювали. Вони, як то кажуть, не бояться ні Бога, ні чорта. Вони за свою державу, за свою сім’ю, за свій народ готові лягати в землю і забирати з собою ворогів. В Іловайську я мав приклад, коли служив в нас такий хлопчина Андрій. Його позивний був «Хома». Так от він собою накрив гранату, врятувавши життя двом побратимам. А було йому 19 років. Розумієте…  19 років.

А є такі, що заявляють, що ми тут за гроші воюємо. Підходив до мне один такий, коли я був у відпустці. Так я йому запропонував поїхати на заробітки зі мною. Мовляв будеш грошовитий, одітий, нагодований. Але ж не хочуть такі горлопани їхати на фронт. Та воно і зрозуміло. Бо то ж чоловіком треба бути. Мужиком. З характером і змістом в душі. Все дуже просто. Направду. А з іншого боку, тут в нас немає «гнилих людей». І добре, що війна показала характер багатьох.

Тарас Грень.