Понад двадцять років тому увага світу була прикована до різанини, що вчинили сербські бойовики у містечку Сребрениця у Боснії, де було вирізано близько 8 тисяч боснійських мусульман. І майже ніхто не помітив подій, що відбувалися у селищі Жепа. Малопомітними ці події залишилися завдяки 79 українським миротворцям, які врятували 9 тисяч боснійців, мешканців Жепи, незважаючи на те, що масові жорстокі вбивства мали місце. Історія розвитку цих трагічних подій не проста.

В 1992 році боснійські мусульмани (44% населення краю) проголосили про незалежність від Югославії, з цим не погодилися етнічні серби (31% населення). Вони, за підтримки югославського лідера Слободана Мілошевича, розпочали бойові дії проти боснійців. Також в конфлікт вступили хорвати (17% жителів краю). Вони мали іншу мету – приєднання частини боснійської території до Хорватії. До врегулювання військового конфлікту долучилися миротворці ООН. На сході країни, що був заселений переважно сербами, були організовані особливі зони безпеки в місцях компактного проживання боснійських мусульман, так звані анклави. Сребрениця стала однією з таких зон.

В першій половині 1990-х років за місто тривала постійна боротьба, воно переходило з рук в руки. Згодом в ньому надійно закріпилися боснійці, внаслідок чого, у пошуках власної безпеки, туди потягнулися мусульмани з усіх околиць. Кількість населення збільшилася. На початку 1995 року Сребрениця стала великим мусульманським анклавом на території самопроголошеної Республіки Сербської. Анклавом, що був відрізаним від «великої Боснії». Командуванню батальйону голландських миротворців не вдалося ефективно використати арсенал військово-політичних інструментів, якими наділило їх ООН. Суто військових можливостей голландського батальйону, – близько 600 чол. особового складу із озброєнням та військовою технікою під миротворчі завдання, – було явно не достатньо для взяття під надійний контроль ситуації в Сребрениці. Неспроможність владнати ситуацію мала серйозні наслідки. Вже в березні 1995 року лідер боснійських сербів Радован Караджич наказав повністю заблокувати зони компактного проживання боснійських мусульман на своїй території. Виконував наказ генерал Ратко Младич.

Події розвивалися досить стрімко. Серби атакували Сребреницю, контингент ООН склав зброю, не чинивши опору. Втручання сил НАТО було унеможливлено через погрозу сербів знищити полонений голландський батальйон. З 11 липня 1995 року Сребрениця опинилася під контролем сил Республіки Сербської, а колона відступаючих з міста боснійців, серед яких були військові та цивільні, чисельністю понад 10 тисяч осіб була розгромлена.

Офіційні джерела свідчать, що в місті і його околицях почалися чисельні розправи над боснійськими мусульманами. Це були справжні етнічні чистки. Число жертв дій сербів перевищило 8 тис. чоловік.

Наступним етапом у ліквідації пунктів опору на сербській території у 1995 році стала Жепа.

До війни в селищі Жепа проживало близько 2,5 тисячі жителів (95% боснійці, 5% серби). Внаслідок бойових дій, безпосередньої загрози життю, в селищі залишилось менше чверті населення – переважно серби.

Після взяття Сребрениці Младич спрямував свої сили на цю зону безпеки ООН, яку охороняли всього 79 українських миротворців. Обидві сторони планували використовувати українців в якості живого щита. Боснійські мусульмани намагалися взяти українців у заручники і, таким чином, гарантувати собі захист сил НАТО та уникнути повторення трагічних подій Сребрениці. Серби хотіли захопити контингент з протилежною метою – шантажувати Альянс погрозою розстріляти українських миротворців у випадку початку військової операції проти них.

Сербські війська все ж таки зайняли місто після 10-денної облоги. Це сталося 25 липня 1995 року. Українських військових і мирних жителів в ньому вже не було. Малочисельний миротворчий контингент (79 українських військових) практично без підтримки ООН та НАТО вийшов з міста і вивів близько 9 тисяч біженців. Ризик, звичайно, був. Але втрат вдалося уникнути. Заступник командувача сектору «Сараєво» миротворчих сил ООН в Боснії полковник Микола Верхогляд пізніше розповідав, як відбувалася евакуація людей з Жепи.

Командувач сектором «Сараєво» генерал Гобілліард 22 липня 1995 року поставив завдання забезпечити координацію дій між воюючими сторонами під час евакуації населення Жепи. Вранці наступного дня група переговорників на чолі з полковником М.Вехоглядом виїжджала в Жепу. На другому жепському блок-посту, де завжди проходили переговори представників воюючих сторін, відбулась зустріч з командувачем силами АРС (Армія Республіки Сербська) генералом Младичем. Після усвідомлення мети прибуття групи, сербський генерал чітко дав зрозуміти, що в анклав українських миротворців пропустять без проблем, а от розвиток подальших подій буде залежати від переговорів з Сараєво. Тож, українці усвідомлювали, що вони потенційні заручники, а генерал Младич не виключав можливості застосування сили проти теперішніх переговорників.

Події в Сребрениці мали надзвичайний вплив на мусульманське населення Жепи. Почалася справжня паніка. Ситуацію суттєво ускладнювало відсутність в анклаві представників міжнародних організацій, які б могли забезпечити евакуацію населення. Натомість, в розташування української роти прибула група британських авіанавідників. Умовно кажучи, полковнику Верхогляду був наданий в розпорядження вагомий інструмент стримування. Попроси він про нанесення повітряного удару по позиціях сербів, це було б зроблено. Але для українського офіцера такий крок був виключений. Через етичні міркування, а також обстановку, що складалася навколо. З одного боку, погрози сербів знищити українську роту. З іншого боку, мусульмани, на межі відчаю, відкрито заявляли про намір знищити український підрозділ при першій спробі самоусунення від захисту мусульманського населення Жепи від сербів. Залишався єдиний вихід – переконувати сербів дозволити евакуацію всього населення Жепи, а фактично, виконати наказ командувача миротворчими силами ООН в Сараєво.

Деталі операції обговорювались Верхоглядом з командирами сербських і боснійських сил. Розмова була жорсткою. Ратко Младичу було прямо сказано, що він вже сьогодні є «розмінною монетою» політиків, чиї накази він виконує. Політики залишаться в стороні, а за військові злочини доведеться відповідати йому – військовому, генералу. Так воно згодом і сталося. Було чого закинути і боснійському командиру Авдо Паличу. Тоді як українські миротворці надавали допомогу мусульманам в Жепі, готувалися до їхньої евакуації, віддавали населенню свої останні продовольчі запаси, боснійські підрозділи в Горажде блокували українську роту, обстрілювали територію бази. Не давала спокою українському полковнику дивна логіка миротворчої операції, де він мусить в одному місці надавати допомогу і захист людям, чиї прямі родичі в іншому місці гатять прямою наводкою по українським військовим. Зрештою, серби погодилися на наполегливі вимоги українського командира.

Евакуація тривала три доби. Серби дотримались обіцянок. Натомість, боснійці пустили чутки, що вивезених першої партії розстрілюють за межами анклаву. Щоб заспокоїти хвилювання, довелося повертати в Жепу частину людей, щоб ті розповіли правду. В цілому, евакуація населення пройшла успішно. Тисячі людей були врятовані, вдалося уникнути втрат з боку миротворчих сил. За підсумками цієї операції генерал Гобілліард написав лист подяки начальнику Генштабу ЗС України генерал-полковнику Лопаті. Новина про цю подію прокотилася світом, а в Україні про цей подвиг майже нічого невідомо.

Після подій у Сребрениці і Жепі в боснійську війну втрутилися сили НАТО. Було прийнято політичне рішення суттєво змінити формат миротворчої операції, яка продовжувалася вже під керівництвом НАТО. Після підписання Дейтонських угод був офіційно оформлений розпад Югославії та сформована незалежна держава Боснія і Герцеговина. Серби зазнали поразки, а їхніх військових лідерів очікувала відповідальність за скоєні злочини – вони один за одним видавалися в Гаагу для вердикту міжнародного трибуналу з військових злочинів у колишній Югославії.

Сьогодні Україна, прямуючі до стандартів НАТО, від солдата і до генерала усвідомлює те, що дотримання права збройного конфлікту є основною ознакою сильної держави, професійної армії, цивілізованої нації. Українські військові за роки незалежності накопичували величезний досвід врегулювання конфліктів, демонстрували найкращі зразки солдатської доблесті, гідності і людяності. Ніколи не думали, що колись Україна потребуватиме зусиль міжнародної спільноти щодо припинення агресії і встановлення миру.

Українські миротворці тих часів, сьогодні, зі зброєю в руках відстоюють територіальну цілісність України. Вони непохитні у своїх переконаннях. Як і в минулі часи, вони є невід’ємною частиною Збройних Сил України. Змінилися завдання. Замість врегулювання збройного конфлікту за межами України, ці люди відбивають агресію РФ на сході своєї Батьківщини. Не варто ветеранський рух миротворців плутати з «псевдомиротворцями навколомінського формату», які виступають за мир будь-якою ціною, а фактично, зраджують своєму народові. Якщо у ветеранських миротворчих колах і виникають розмови про мирне врегулювання конфлікту на сході України, то тільки в форматі міжнародної миротворчої операції під егідою ООН, ОБСЄ, НАТО або ефективної коаліції західних країн. Адже ці організації продемонстрували на теренах колишньої Югославії спроможність поступово вивести ситуацію до рівня стабільності. Нехай це відбулося не за один рік, але сьогодні всі країни балканського регіону є повноцінними членами міжнародної спільноти, економічно розвинутими та потужними гравцями регіональної політики.

Михайло Чернов, Київ

На фото О. Клименка: позиції українських миротворців у Сербській країні, 5 листопада 1994 р.