В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1138–ма доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Україна — це головна точка фокуса, яка приховує глибину і всесвітню масштабність позацивілізаційної дії. Йдеться про постфронтову геноцидну агресію, яка вже не потребує формального початку, бо вона безперервна у своїх наддинаміках, з багатоканальною архітектурою від фізичного терору до семантичного, культурного, стратегічного, цивілізаційного.

Неонацистське угрупування The Base (глобальний білий тероризм) артикулюється як показовий кейс. Неонацистська організація, афілійована з російськими структурами, створює механізм військових послуг, орієнтованих на деструкцію інфраструктури у США, а тепер і в Україні.  В оприлюднених планах організації, чий ватажок переховується від американського правосуддя в Росії, є залучення «соратників» в Україні. Це не просто спроба дискредитації – це створення нового вектору агресії через гібридні обличчя, що імітують “внутрішній розкол України”. РФ підтримує не лише “ідею”, а й інструменти реалізації розпаду світового порядку.

Системні підривні дії в Європі це, по суті, терористичні операції державного рівня. Диверсії, підпали, підриви — ці дії виконуються у форматі «псевдолокальних подій», які не сприймаються як координована агресія. Це безкінечна війна без фронтів, і її мета – дестабілізація світу. Досить часто путінці застосовують прийом прив’язування своїх терактів до України, оглошуючи про причетність українців до цих подій, хоча насправді така інформація виявляється фейками.

НАТО досі є спостерігачем за знищенням України та світопорядку, адже чекає “удару” у класичному розумінні, бо вважає, що загроза — це ракета чи вторгнення. Апарат НАТО публічно ігнорує наддинамічні форми щоденної дії, де атакою є навіть фрагмент повідомлення, кодифікована ідея, мем, історія, фейк.

Але  в Україні видно, що ударів маса: на когнітивному фронті – через знищення довіри до потенціалу НАТО; на юридичному фронті – через підміну понять; на економічному фронті – через енергетику, логістику, санкційні обхідні шляхи; на комунікаційному фронті – через підрив структури смислів і поняття правди.

Мймовірно, суть в тому що, путінізм за Трампа вже не веде агресію лише щодо України, він намагається радикально підвищити відсоток розлюднення у світі. Україна – це тест-середовище та дзеркало, яке показує, що чекає на всіх інших, хто лише спостерігає. НАТО і весь колективний Захід мають визнати, що ворог не за кордоном, а ворог уже всередині Європи, бо геноцидна агресія – це тепер глокальний процес, а не регіональна подія.

Публічні маркери:

«Неонацистське угруповання в США пропонує винагороди за диверсії в Україні – The Guardian»

«Reuters: РФ влаштовувала підриви посилок у Європі, залучаючи до цього і українців»

«Росія активізувала інформаційну операцію проти України – Служба зовнішньої розвідки»

Своєчасність розуміння темпоральної межі, де “пізно” означатиме не лише втрату України, а й втрату людської перспективи як такої стає нагальною.

Світ усе ще думає, що дає зброю Україні для “захисту України”. Але насправді Україна — це форпост не-згортання людяності. І зброя Україні — це захист права на майбутнє для кожного громадянина планети.

Сили оборони України, де ЗСУ (разом з Легіоном іноземців) — це не національна армія, а міжнародний чин спротиву геноцидності, що поширюється як інфекція.

 Кожен день, коли Україні не дають зброї без обмежень, – це день, коли глобальна інфраструктура розлюднення просувається далі: від Африки до Азії, від Мексики до Німеччини. Колективний путінізм вже не позначається межами “РФ”. Це модель світової модерації страхом, ізоляцією, симулякрами, пропагандою, шантажом, теророром і розривом смислів. І тільки український досвід спротиву дає змогу побачити й нейтралізувати цю антропологічно-когнітивну модель окупації, поки вона не стала світовим стандартом повсякдення.

Зброя для України — це не про війну, це про межу можливостей зупинити та знищити путінізм як джерело геноцидності у світі. Ми, все ж, маємо не «просити», а артикулювати адекватно глобальному виклику – що станеться без України. Без України не буде кому давати зброю, бо не буде того, хто зможе нею адекватно й ефективно діяти на користь людства. Геостратегічна прогресія геноцидності вже відбулась. Вона вже є. І ми не говоримо про можливість — ми живемо у фазі гіперактивної дії, де питання – чи зможемо ми її спинити, поки ще є з ким і куди рухатися? Отже, світ не має більше права на паузу. Вікно можливостей не звужується — воно зникає.

Публічні маркери:

«Діаспора в Канаді після удару РФ по Кривому Рогу закликає дати Україні більше зброї»

НАТО не бере участі у переговорах щодо припинення війни між Україною та Росією — таку заяву зробив генсек НАТО М. Рютте. Те, що артикулює Марк Рютте — це не обережність, це внутрішня капітуляція під виглядом спостереження.

Це — політика “спостерігача геноциду”, яка виправдовує себе гуманістичними формулами, але по суті є співучастю в деградації світової безпеки. Формулювання “Ми не є частиною процесу” — це вже не позиція нейтралітету. Це відмова НАТО від ролі безпекового суб’єкта історії.

Якщо НАТО не є частиною процесу, то Путін стає основою процесу. І саме це те, проти чого українці стоять зі зброєю в руках, а НАТО — з руками в кишенях.

Генсек, який пережив трагедію МН17, будучи очільником уряду Нідерландів, тепер говорить словами спостерігача з тіні, а не захисника світла.

Це – не дипломатія, це індульгенція для нових злочинів, фундаментальна помилка НАТО. В Альянсі досі говорять про «війну», як про щось геополітичне. Але це — не війна, це глобальна форма геноцидної агресії, інфекції, яка мутує в політичні, соціальні й когнітивно-ментальні структури, тотально знищуючи антропологічні підвалини людства. І цю інфекцію не зупинити угодами, так само як не можна підписати перемир’я з чумою.

Україна, можливо, повинна формулювати не прохання, а вимоги, виходячи з сьогоднішньої реальності. По суті, це не НАТО вирішує, як допомогти Україні. Це Україна визначає, чи зможе ще світ бути собою. Там, де НАТО не може, інші діють. Як це роблять легіонери в ЗСУ, держави Балтії, Скандинавії, Чехія, Польща, не кажучи вже про Франціюта Велику Британію.

Можливо, сьогодні потрібно узгодити з партнерами суспільно-громадянську публічну тезу-пропозицію: “Ми не можемо підписати мир з тим, хто не визнає право на життя. Ми можемо лише знищити джерело агресії, перш, ніж воно знищить нас.”

Якщо НАТО не може бути гарантом безпеки України, воно стає мовчазним свідком. А свідок, який мовчить, автоматично погоджується з продовженням тиранії геноцидності, яка знищує щодня Україну й згодом перейде на НАТО.

Публічні маркери:

«НАТО не бере участі у переговорах щодо припинення війни між Україною та Росією – Рютте»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: офіційна сторінка 81 окремої аеромобільної Слобожанської бригади Десантно-штурмових військ ЗС України