Конференція «Гельсінкі+50» зібрала чимало сильних і правильних заяв — таких, які могли б ще за часів медіамонополій 20-го сторіччя сформувати цілісний світовий порядок, зберегти тональність і спільну відповідальність серед країн ОБСЄ. Проте сучасний світ — це вже не простір заяв, а простір дій. І саме в цій дійсності функціонує глокальний агресор, який не лише атакує території, а й перепрограмовує смисли. Його головна зброя — не лише танки й ракети, а комунікаційно-контентна воєнщина, що перекодовує цінності, поняття, і навіть принципи міжнародного права.

Слова, що колись вважались виразниками моральності — такі як «права людини», «безпека», «гуманітарність», — сьогодні ризикують перетворитись на прихисток для агресора. Вони або не мають сили дії, або стали об’єктом маніпулятивного переозначення. У цьому контексті сучасність вимагає нових термінів — слів справжності, які будуть не лише точними у фіксації реальності, а й зобов’язуючими у діях. Це мають бути не риторичні конструкції, а мірило реального стану речей, і водночас — інструмент мобілізації політичної, правової й моральної волі.

Саме тому важливою є стилістична й стратегічна новизна окремого заходу, організованого низкою громадських ініціатив, зокрема Медійною ініціативою за права людини та Центром прав людини ZMINA за підтримки Постійного представництва України при міжнародних організаціях у Відні. Ця подія — «Майбутнє Гельсінського заключного акта: Відновлення справедливості та забезпечення відповідальності Росії» — зосередилась на конкретному і правовому: на свідченнях про системні порушення міжнародного гуманітарного права Росією, зокрема жорстокі тортури українських військовополонених.

Як зазначив Постійний представник України при міжнародних організаціях у Відні Юрій Вітренко: «Росія свідомо знищує права людини й свободи, що лежать в основі Гельсінського акту та є невіддільною частиною безпеки в Європі. Рівень жорстокості її армії шокує. Це результат навмисного підбурювання до геноциду на найвищому державному рівні. Маємо діяти зараз, щоб урятувати життя і не дозволити новим трагедіям повторитись».

Проте навіть сама згадка про геноцид вимагає глибшого масштабування. Адже у випадку путінського режиму геноцид не є епізодом чи актом — це стиль державної політики, засіб утвердження контролю та інструмент глокального впливу. Йдеться не лише про геноцид як знищення етносу, а про геноцид як механізм розлюднення, викорінення ідентичностей, пам’яті, свободи думки та дій.

Цей формат агресії не має належної кваліфікації в сучасному міжнародному праві — а це фактично дає путінізму парасольку безкарності. У відповідь на це потрібна випереджальна правова кваліфікація, яка дозволить не лише називати речі своїми іменами, а й формалізувати захист. Зокрема — захист тих, хто живе під подібними режимами: чи то в самій Росії, чи в окупованих нею територіях, чи в інших регіонах світу, де функціонують подібні системи насильства. Отже, необхідно ініціювати оновлення мови права. Сучасне міжнародне право відстає від реальності: воно не завжди охоплює гібридні, нелінійні, ментальні та когнітивні форми агресії. Потрібна нова лексика та концепти.

Особливо вражаючим є масштабування геноциду як стилю путінізму. Ми маємо справу не просто з воєнними злочинами, а з цивілізаційно-екзистенційним методом руйнування людини і людяності, тобто з геноцидом як парадигмою.

Дієвим є в сучасних умовах партнерство, а не контроль різних типів. Україна, що опинилась «на нулі» боротьби з агресором, сьогодні не просить допомоги як жертва — вона пропонує зміну стилю світової відповідальності. Це заклик до переосмислення реалій глокальної геноцидної агресії, яка не десь там в Україні, а скрізь і не лише в Європі чи США, а у світі, хоча багатьом хочеться щоб це було не так.

Україна сьогодні не звертається як жертва — вона діє як каталізатор переосмислення відповідальності. Це не лише про солідарність з Україною, а про нову безпекову філософію для світу, де глокальний тероризм у формі путінізму більше не може маскуватись під «геополітику». У добу глокальної геноцидної агресії більше не існує віддалених фронтів — тому й звична дихотомія «жертва–злочинець» та «жертва–рятівник» вичерпала себе. Йдеться про усвідомлення глобальної кризи, яку втілює путінізм і яка потребує не гуманітарного жесту, а політико-цивілізаційної відповіді. Це виклик партнерству, де дія стає форматом нової спільної безпеки, а не просто реакцією на окрему трагедію.

Григорій Любовець, ГО «Центр ККБ»