В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1275-та доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Дискурс навколо Криму, який сьогодні використовує Дональд Трамп, має подвійний вимір — внутрішньоамериканський та зовнішньополітичний. З одного боку, це інструмент його електоральної гри, покликаний показати, що саме він був «сильним лідером», на відміну від Барака Обами та Джо Байдена, які, за його словами, «віддали Крим» і замість серйозної підтримки України обмежувалися ковдрами, тоді як він надав «Джавеліни». З іншого боку, ця ж риторика стає способом тестування України: наскільки тверда і безкомпромісна її позиція у питанні Криму, чи існує простір для поступки. На це звертає увагу кримськотатарський політик Ахтем Чийгоз, який слушно зауважує, що Трамп не є нестабільним, він радше випробовує межу поступливості партнера.

Подібна стратегія є класичною технологією популістської політики: за допомогою навмисно провокативних заяв конструюється образ «сильного лідера» для внутрішньої аудиторії, водночас відбувається перевірка готовності іншої сторони до поступок. У цьому контексті виникає небезпека, яку можна назвати «привчанням до втрат». Якщо Крим почне трактуватися як «природна втрата», то це неминуче деморалізує українське суспільство та Сили оборони, де служать люди, чиї домівки знаходяться на тимчасово окупованій території. Для них така поступка означатиме заперечення сенсу власної боротьби. Крім того, закладаються передумови для нових, ще масштабніших агресій з боку Росії, адже будь-яка капітуляція лише відкриває двері для наступного удару. Нарешті, це легалізує ревізію міжнародного права і ставить остаточний хрест на Раді Безпеки ООН як інструменті арбітражу у глобальній політиці.

Не менш важливим є когнітивний вимір проблеми. Кремль і проросійські наративи на Заході активно діють у сфері зміщення сенсів. У риториці Трампа Крим подається не як окупована територія, де живуть люди, а як «величезний шмат землі посеред океану, краса». Така об’єктивація, зведення живого простору до географічної абстракції, відкриває шлях до сприйняття окупації як «природного стану». Це є типовим інструментом постправди: коли справедливість і право витісняються риторикою сили та електоральної доцільності.

У підсумку, Україна не може дозволити собі навіть дискурсивне «звикання» до втрати Криму. Бо в такому разі розсиплеться мотивація до боротьби, агресор отримає не тільки територію, а й перемогу у сенсовому вимірі — фактичну легалізацію окупації як «нормального явища». Для інших держав це стане сигналом, що міжнародне право зруйноване, а отже, будь-хто може стати наступною жертвою.

Тому Чийгоз має рацію, коли говорить: Трамп не нестабільний, він лише перевіряє межі. Проте ця межа для України є принциповою — адже йдеться не просто про територію, а про саму екзистенцію державності, сенс людяності й цивілізаційної безпеки. Якщо світ дозволить «привчити» до втрати Криму, то завтра Росія стоятиме на кордонах інших країн, а людство прокинеться у новій реальності, де справедливість стане приватною справою окремих людей, а не спільною відповідальністю міжнародної спільноти. Усе це дозволяє зробити кілька ключових висновків, які виходять за межі риторики окремих політиків і торкаються основ цивілізаційної безпеки.

Висновки

• Крим у сучасному цивілізаційному вимірі виступає не лише як територія, а як вузлова точка глобальної безпеки. Його окупація РФ стала не просто порушенням міжнародного права, а прецедентом підриву всієї системи безпекових домовленостей, які десятиліттями тримали баланс у Європі та світі. Це означає, що питання Криму — не регіональне і не лише українське, а безпосередньо цивілізаційне: від того, чи буде Крим деокупований, залежить доля довіри до міжнародних інституцій і самої ідеї колективної безпеки.
• Сьогоднішні структури, як-от НАТО чи ООН, показали межу своєї дієздатності. Вони виявилися радше механізмами підтримки статус-кво, ніж дієвими глобально-превентивними інструментами швидкого реагування. Тому фактично саме “Рамштайн” і Коаліція охочих стають сучасними глобальними практиками, які щодня працюють на результат: забезпечення України зброєю, ресурсами, технологіями, що тримають лінію цивілізаційної оборони. Але ці формати, хоч і дієвіші, не мають формального статусу, бо їхнє визнання офіційним інститутом означало б підрив монополії США і НАТО на глобальне безпекове лідерство.
• У цьому контексті Крим стає маркером: або Україна зможе забезпечити його звільнення як частину стратегії посилення цивілізаційної безпеки, або ж сама безпека в Європі стане симулякром — зовнішньою оболонкою без змісту, якою користуватиметься агресор для легалізації власних злочинів і сьогодні, і в майбутньому. Це питання не лише території України, а самої суті сучасного світоустрою.

Публічні маркери:

«Трамп випробовує позицію України щодо Криму – Чийгоз»

«У Криму через відключення інтернету не працюють банкомати і картки в магазинах – Центр нацспротиву»

«Трамп заявив, що Обама віддав Росії Крим – «величезну територію посеред океану»

Абсурд як інструмент публічної реальності Кремля є світовим викликом публічності. Ситуація з заявами міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова є яскравим прикладом того, як система публічної реальності перетворюється на простір абсурду. Кремль навмисно робить цей абсурд не випадковою помилкою, а стратегічною зброєю глокальної дестабілізації.

Лавров з 2014 року діє не як дипломат РФ, а як пропагандист Кремля, що грає на межі цинізму та нісенітниці. Його риторика підриває саму суть міжнародного права, адже агресор подає себе у ролі «гаранта безпеки». Росія, яка руйнує колективну безпеку, намагається позиціонувати себе як її охоронець. Це є тотальною інверсією сенсів, у якій реальність підмінюється дзеркальною, але абсурдною конструкцією.

Такі заяви путніських дипломатів на всіх рівнях, де вони ще й досі присутні, не випадковість чи «чорна іронія». Вони мають цілком конкретну когнітивну мету – поступово перетворити абсурд на норму, створити атмосферу, де міжнародне право сприймається як фікція, а глокальний геноцидний агресор (РФ) як легітимний партнер для переговорів. Кремль наповнює інформаційний простір світу абсурдом, щоб відвернути увагу від власних злочинів та примусити суспільства реагувати на штучно створені публічні провокації (для цього залучаються путінські псевдодипломати, псевдополітики, приручені митці чи спортсмени, а ще науковці за викликом чи навіть «опозиціонери» тощо). Саме тому паралельно з висловлюваннями Лаврова з’являються «супутні інциденти» – підтверджені атаки на посольство Ізраїлю в Берліні, падіння російського дрона на території Польщі, дивні інформаційні сигнали з боку інших акторів-диктаторів.

Смисловий рівень такого абсурду ще небезпечніший. Це не просто безглузді марення, які можна ігнорувати. Абсурд працює як зброя проти когнітивної стабільності суспільств. Коли ідеї подаються настільки нелогічно, що їх неможливо раціонально проаналізувати, суспільство виснажується. Люди починають втрачати довіру до самих понять права, справедливості, безпеки, політики, міжнародних процесів тощо. У цьому і полягає головна загроза, якщо світ починає грати за абсурдними правилами Кремля, то логіка цивілізації поступається місцем логіці хаосу.

У глокальному вимірі цей механізм стає ще очевиднішим. Заяви Лукашенка про військову співпрацю з Іраном, провокації у європейських столицях, інформаційно дивні вкиди Трампа – усе це вплітається у єдину систему. Вона зшиває локальні інциденти й глобальні дипломатичні дискусії в один простір, де абсурд стає спільною мовою диктатур – антицивілізаційних сил та автократів за стилем. Тут немає випадковості, Москва свідомо проектує цей хаос, змушуючи світ одночасно реагувати і на «жарти» Лаврова, і на практичні альянси авторитарних режимів, і на марення Трампа.

Ми маємо справу з явищем, яке можна визначити як «глокалізація абсурду». Кремлівські інверсії сенсів працюють одночасно на двох рівнях — глобальному (ООН, міжнародне право) та локальному (Берлін, Польща, Білорусь, Аляска 15.08.2025). Разом вони створюють єдину мережу хаосу, яка не просто відволікає, а поступово підриває засади цивілізованого порядку. І саме тому цей абсурд не можна розглядати як риторику чи «дивність», він є стратегічною зброєю, що діє в інформаційному, когнітивному й політичному вимірах.

Висновки

• Система публічної реальності, яка одночасно функціонує глобально й локально, характеризується не лише розширенням засобів вираження, а й розмиттям меж між логікою, верифікованістю та вигадкою.
• Абсурд у цьому середовищі перестає бути периферійним явищем, а стає якісним домінантом, здатним визначати напрямок дискурсу.
• Його сила полягає у здатності акумулювати увагу через антагонізм, де він протиставляє всіх усім, стикаючи учасників публічного простору на рівні когнітивно-ментальної ідентичності.
• Таким чином, абсурд перетворюється не просто на інструмент, а на структурний складник глобальної публічної комунікації, яка визначає як політичні, так і культурні процеси.

Отже, абсурд як інструмент публічної реальності Кремля є світовим викликом публічності, і лише вчасне його спостереження, фіксація та аналіз дозволяють протидіяти зсуву суспільств від цивілізаційної логіки до логіки хаосу. Лавров не «помиляється», він свідомо конструює абсурд як інструмент влади режиму, щоб змусити світ сперечатися про форму «гарантій» замість того, щоб говорити про покарання агресора, деокупацію, репарації та відбудову України. Єдиний робочий антидот – не впускати нонсенс у порядок денний, тримати юридичну й смислову рамку, діяти інституційно там, де інституції ще здатні, і практично там, де здатні лише коаліції оперативних дій. Тоді абсурд перестає бути зброєю і повертається на своє місце – у смітник історії.

Публічні маркери:

«Лавров заявив, що обговорення гарантій безпеки Україні без Росії – це «шлях у нікуди»

«У Німеччині висунули звинувачення громадянину РФ у плануванні нападу на посольство Ізраїлю»

«Варшава звинуватила Москву у провокації після падіння «Шахеда» у Польщі»

«Вибух у полі: польська прокуратура вважає, що впав військовий дрон»

«Варшава звинуватила Москву у провокації після падіння «Шахеда» у Польщі»

«Дрон, який впав у полі, виявився російським «Шахедом» – МЗС Польщі»

«Лукашенко заявив про намір поглиблювати співпрацю з Іраном у всіх сферах, зокрема військовій»

Контрверсійність безпекового дискурсу полягає в тому, що агресором щодо України виступає не лише РФ, а й ширше коло країн, що формують своєрідний «колективний путінізм» – від Білорусі та Ірану до КНДР і навіть КНР. Порушниками цієї безпеки є також і країни-гаранти Будапештського меморандуму (США, Велика Британія, Франція), які допустили окупацію Криму у 2014 році.

Глобальний вимір агресії полягає в тому, що протистояння в Україні не можна розглядати лише як континентальний чи мілітарний конфлікт. Це екзистенційне глокальне зіткнення світопорядків, де безпека вимірюється не периметрами кордонів, а простором цивілізаційного співіснування.

На жаль, ще й досі, в серні 2025 року, існують ілюзії союзницької відповідальності. Нова серія дискусій у США та Європі сьогодні зводиться до питання, хто і яку «частку» витрат має взяти на себе. Американська риторика (Венс, Колбі) фактично свідчить про намагання обмежити участь США у гарантуванні безпеки України, переклавши тягар на Європу. Це створює ситуацію корпоративної гойдалки, де відповідальність залишається «нічийною».

Вузькість воєнної аргументації публічно можливо виправдати, але тоді вона стає маргінально звуженою, бо і США, і європейські військові говорять мовою локальних сценаріїв (розміщення F-35 у Румунії, місії ППО, супутники), тоді як розуміння цивілізаційної загрози путінізму залишається поза дискурсом.

Маємо доктринально все ж вести та реалізовувати екзистенційний виклик. Путінізм і особливо колективний путінізм несе загрозу не лише українцям, бо він ментально й когнітивно атакує всіх громадян світу, які цінують свободу і гідність. Для інших людей він знищує навіть перспективу стати вільними громадянами (як в Афганістані чи Африці, де поширюються російсько-китайські мережі впливу).

Отже, формальні структури безпеки (НАТО, ОБСЄ, навіть гарантії Будапешта) демонструють корпоративність, бюрократизм і вузькість, тоді як сама агресія є нагальною, тому геноцидною а за масштабами екзистенційною й глокальною і стосується не тільки території України, а простору людської цивілізаційної безпеки.

Публічні маркери:

«Венс: Європа має взяти “левову частку” витрат на гарантії безпеки для України»

«У Пентагоні кажуть, що участь Штатів у гарантіях безпеки для України буде мінімальною – ЗМІ»

«Трампа закликають розгорнути американські винищувачі в Румунії для захисту України – The Times»

«Європейські війська НАТО заявили, що підтримують Україну»

«Військові керівники НАТО підтвердили підтримку справедливого миру для України»

«Північноатлантична рада НАТО обговорила підсумки зустрічей у Вашингтоні»

«Трамп скасував відпустку задля роботи над переговорами між Україною та РФ – Білий дім»

«У Білому домі назвали «надзвичайними» досягнення Трампа на шляху до миру в Україні»

«Переговори про мир не повинні проходити під бомбами і ракетами – глава МЗС Австрії»

«Сибіга розповів про роботу над гарантіями безпеки та підготовку умов для зустрічі Зеленського й Путіна»

«Рінкевичс вважає передчасним обговорення відправки латвійських миротворців до України»

«Німеччина може відправити своїх військових в Україну – депутат Бундестагу»

«Бессент: США продають Європі зброю для України із націнкою 10%»

«Індія отримала $16 мільярдів надприбутків на російській нафті – Бессент»

«Швеція хоче бути залученою до гарантій безпеки для України – прем’єр»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки 45-ої окремої артилерійської бригади імені генерала Мирона Тарнавського