В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1276-та доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Упродовж останньої доби відбувся масштабний комбінований удар РФ по цивільній Україні. Його особливість – рекордна щільність застосування засобів, де сотні безпілотників та десятки ракет, разом 614 одиниць. Цей удар мав одразу кілька символічних “точок”, а Мукачево, завод Flex (найбільша діюча американська інвестиція), стала демонстративною мішенню та сигналом Вашингтону до згортання інвестицій.

І в цей час масово в європейському інформаційний просторі поширюється кампанія “Russia is not my enemy”(«Росія не мій ворог»), яку Кремль запускає через наклейки й наративи, підкріплюючи пропаганду двозначними заявами окремих діючих політиків.

Публічна реакція на цю атаку була неоднорідною: від чітких засуджень ООН, Франції та Естонії до жорсткої критики політиків Лінасом Лінкявічюсом і водночас мінімалістичної тональності з боку США.

Путінська РФ діє воєнними засобами проти цивільного простору України з тим, щоб доводити що ППО /ПРО в Україні є, але не досканала. Цей публічний жах відволікає увагу від ліній бойового зіткнення та доводить, що нібито потуга РФ щодо економічної руйнації України нескінчена.

Відбувається по суті дискредитація Європи та латентне геополітичне приниження США через атаку на американську інвестицію; як сигнал Європі, що “Москва здатна діяти, а сучасна Європа здатна лише радитись”. Це і доказ Трампу, щоб не ліз в цю бійню.

Відбувається нарощення соціально-ментального ураження регіону Закарпаття з угорською етноспільнотою як дієвий інструмент для розколу в ЄС і запуску антиукраїнських наративів в середовищах Європи, що зближення з Україною несе загрозу кожній країні Європи. Цей абсурд нав’язується перманентно та системно через когнітивно-ментальні диверсії. Штучно створений гучний рекорд (614 носіїв) атаки, за яким іде зниження інтенсивності нападу, щоб перевірити, чи інституції та медіа здатні втримати увагу довкола дискурсу смерті та руйнацій в Європі, США і світі.

Імплементується абсурдність як норма, коли продукуються парадоксальні меседжі (“за мир” — одночасно обстріл цивільних) розмивають правові орієнтири, викликають втому і притуплюють співчуття та нарощують недовіру до державності країн Європи.

Ми спостерігаємо глокальну синхронізацію одночасних варварських атак, публічні кампанії лояльності до РФ всередині ЄС та заяви політиків типу Орбана чи Фіцо, а є ще політичні сили пропутінського орієнтування в кожній країні ЄС та світу. Все це елементи єдиного стилю-сценарію, спрямованого на розщеплення волі, єдності та перспектив Заходу.

На політичній арені в ЄС дедалі виразніше звучать прямі оцінки путінізму – від терористів та варварів аж до канібалізму (Європарламент, діючі уряди, конгресмени США), але існує широка зона публічної вразливості через вибори й популістичні “миротворчі” гасла з боку пропутінських сил. В цей час в США жорсткі заяви деяких політиків сусідять із мінімалістично-нейтральними, створюючи враження втоми не лише від України, а й від Європи. Це відчиняє двері для тиску РФ із публічними меседжами типу: “Європа залишилася сама”.

Ці процеси легалізують путінізм перманентного терору – якщо міжнародні інституції світу реагують лише на рекорди, а щоденні обстріли залишаються в тіні, агресор отримує безкарний фон щодобової дії.

Відбувається розхитування коаліцій спротиву путінізму, бо точні удари по іноземних активах та етнонапруга тестують стійкість трансатлантичної єдності.

Спостерігається зміна масштабу глокального дискурсу, де чіткі категорії “злочин/відповідальність”замініються знецінюючими парасольковими термінами “конфлікт/інцидент/технічна реакція”. Це вигідно Москві та колективному путінізму в цілому.

РФ демонструє власне розуміння в перехоплені ініціативи “мир через силу” як ультиматуму сили, тобто бити ширше, глибше, символічніше, з’єднуючи військове, економічне і когнітивне. Якщо міжнародна реакція залишатиметься лише сплесковою (на “рекорди”) й ритуальною (без реальних кроків примусу), то це закріпить нормалізацію терору і підточує спроможність колективної міжнародної безпеки цивілізаційного масштабу.

Публічні маркери:

«Генсек ООН засудив масований російський обстріл України й закликав до негайного припинення вогню»

«Ексглава МЗС Литви: атакою на американський завод РФ відкрито принижує США»

«Торгова палата США після атаки по Мукачеву: РФ не прагне миру, оскільки атакує американські інтереси»

«Удари РФ по Україні свідчать про відсутність бажання мирних переговорів – МЗС Франції»

«Посол Естонії про нічні атаки на Україну: Росія вже 1275 днів «кричить», що не хоче миру»

«РФ запустила в Європі пропагандистську кампанію «Росія – не мій ворог»

«Орбан так само загрожує нашій безпеці, як і Путін – євродепутат»

«Орбан без засудження Росії прокоментував удар по Мукачеву»

«В Угорщині спробували виправдати “російську” правку президента щодо удару по Мукачеву»

Трамп нарощує власний політичний статус не лише через власні заяви, а й через реакції опонентів і внутрішню слабкість урядових інституцій США, яка демонструє розкол політики щодо РФ.

Його особиста персоналізація проблеми війни в Україні підкреслює, що будь-які невдачі у досягненні миру подаються як ризик для його президентства, а не як системна загроза для світу. Водночас Україна веде не просто територіальну війну, а екзистенційне протистояння путінізму, який діє глокально, симультанно та системно, що робить спроби «мирного» (через угоду комерційного характеру) завершення війни винятково недосяжними.

Дії Трампа щодо звільнень посадовців ЦРУ та персоналу, який займався аналізом втручання РФ, підкреслюють його політичну боротьбу з американськими інституціями, що послаблює структурну спроможність США та одночасно зміцнює позицію путінізму на глобальній арені.

Показовими є його заяви про необхідність нових підходів для миру в Україні, а також критика попередньої адміністрації за обмеження військової та оборонної дії України, що демонструє персоналізацію відповідальності та зміщення фокусу з глобальної безпеки на власну політичну перспективу.

Мем-порівняння себе з Ніксоном і Путіна з Хрущовим, це демонстрація бажання проектувати історичну вагу та роль у дипломатичних і геостратегічних процесах, водночас ілюструючи певну дезорієнтованість щодо сучасної природи путінізму та реалій світу.

Отже

• Роль стратегів і внутрішніх політтехнологів США та їхні оцінки часто базуються на політичній кон’юнктурі США та власних амбіціях, а не на глобальному екзистенційному протистоянні. Зокрема, допущення можливого «програшу України» як ризику для Трампа не враховує, що Україна веде боротьбу цивілізаційного масштабу, а не лише територіальну чи політичну.
• Втручання у вибори та дискредитація демократії для колективного путінізму є засадничою місією, бо цей режим-система не живе у межах легітимних виборів, і тому глобально створює фонову стратегію дискредитації виборчих та референдумних процедур у світі, щоб підривати сучасне міжнародне право і поширювати відразу до нього. Це не персональна боротьба проти окремих політиків, а екзистенційна операція глобального терору та легітимності.
• Горизонтальна структурність колективного путінізму є геостратегічно і важливо підкреслити, що він не обмежується РФ. Системно-союзницька координація з іншими авторитарними і терористичними структурами (КНДР, Іран, Таліби, ХАМАС з фантомною Палестиною, Китай) демонструє множинність і горизонтальність загрози, де всі ці актори реалізують спільні принципи дестабілізації цивілізаційних норм, а не лише локальні стратегічні інтереси.

Трамп намагається персоніфікувати глобальні процеси, що одночасно підвищує його публічний політичний профіль і потенційно послаблює інституційну й стратегічну спроможність США у протидії глокальному путінізму.

Публічні маркери:

Стратег республіканців застерігає Трампа, що невдача з мирною угодою стане для нього крахом

«Трамп звільнив старшого аналітика ЦРУ з питань Росії – ЗМІ»

«Глава МЗС Канади та держсекретар США поспілкувалися про підтримку України»

«Пенс закликає Сенат ухвалити законопроєкт про вторинні санкції проти Росії»

«Трамп уже заговорив, що ситуація з миром в Україні може прояснитися “за два тижні”

«Трамп вважає, що за два тижні ситуація щодо мирного врегулювання в Україні проясниться»

«Трамп порівняв себе із Ніксоном, а Путіна – з Хрущовим»

«Трамп заявив, що Україні для перемоги потрібен був дозвіл нападати на РФ»

«РФ заявила про вихід з арбітражу з Україною через захоплення моряків у Керченській протоці»

Керівники генштабів США, низки європейських країн-членів НАТО та України розробили військові варіанти підтримки переговорів щодо встановлення «міцного миру» в Європі. Зустрічі відбулися у Вашингтоні, участь у них взяли глави штабів США, Фінляндії, Франції, Німеччини, Італії, Великої Британії, України, а також верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі.

Розроблені варіанти мали бути представлені радникам з національної безпеки кожної країни для подальшого розгляду в рамках дипломатичних процесів. Планування та взаємодія між військовими продовжуватимуться у міру розвитку переговорів.

Державний секретар США Марко Рубіо отримав завдання провести переговори з європейськими лідерами щодо гарантій безпеки для України, переконуючи їх у зобов’язаннях США захищати Україну навіть поза рамками НАТО. Його мандат мав делікатний характер і вимагав високої координації дій.

Віцепрезидент США Джей Ді Венс у публічних заявах зазначав, що він кілька разів спілкувався з Володимиром Путіним по телефону, оцінюючи його як людину, яка піклується про інтереси Росії. Венс також підкреслював повагу Путіна до президента США Дональда Трампа, що вказує на персоналізований характер дипломатичних каналів.

Позиція країн Європи демонструє різний рівень готовності до дій. Чехія, Туреччина та Німеччина висловили готовність залучити свої військові сили для гарантій безпеки України, проте після досягнення мирної угоди. Це свідчить про те, що політичні рішення в Європі поки що обмежуються умовами майбутніх домовленостей, а не є безумовним механізмом стримування агресії.

У підсумку, розробка військових варіантів та дипломатичне обговорення гарантій безпеки формують каркас коаліційної взаємодії, визначають потенційні рамки захисту України та Європи і водночас демонструють складність узгодження дій між різними країнами-членами коаліції.

Висновки

• Керівники генштабів США, України та європейських країн-членів НАТО формують варіанти дій із перспективою глобальної безпеки, а не лише політичного консенсусу. Їхня орієнтація — на «міцний мир», який забезпечує стабільність у Європі та світовий порядок, тоді як політики часто обмежуються короткостроковими політичними сигналами та популістськими лозунгами.
• М. Рубіо отримав складний мандат: узгоджувати дії США з європейськими партнерами поза рамками НАТО. Це демонструє важливість персональної дипломатії та військово-політичного «посередництва» для забезпечення безпеки України, коли політичні канали обмежені умовами мирних угод.
• Джей Ді Венс зачарований образом Путіна як «людини, яка дбає про інтереси РФ». Ця персоналізація небезпечна: перед Венсом не держава РФ, а режим, який діє як джерело сили, що руйнує державність, міжнародне право та сучасну цивілізаційну норму. Венс демонструє слабкість політичної стійкості та ментальне підпорядкування умовному «образу Путіна», що потенційно розхитує коаліційні позиції.
• Чехія, Туреччина та Німеччина висловили готовність долучити свої сили, проте після досягнення мирної угоди. Це підкреслює політичну нерішучість, яка контрастує з рішучістю військових і загрожує уповільненням дій коаліції.

Отже, поєднання стратегічного бачення військових та обмежень політиків формує потенційний «розрив темпу» у забезпеченні безпеки в Україні, Європі та світі. Військові діють за принципом передбачуваності та неперервності дій, а політики часто піддаються персоналізаційним ефектам та емоційно-популістичним впливам, що створює вразливість для режимів типу путінізму. Важливо зберігати баланс між військовою логікою та політичною реальністю критично для успіху коаліції справжнього миру. Персоналізація Путіна, «захоплення менталітетом» окремих політиків і очікування умовного миру без примусу до гарантій цивілізованої безпеки створюють небезпеку втрати стратегічної ініціативи цивілізаційних сил.

Публічні маркери:

«Генштаби США, Євросоюзу та України розробили шляхи військової підтримки переговорів про мир»

«Рубіо зустрінеться з радниками з питань національної безпеки України та Європи – NYT»

«Венс заявив, що кілька разів спілкувався з Путіним телефоном»

«Чехія має приєднатися до миротворчої місії в Україні – Павел»

«Туреччина не виключає участі в миротворчій місії в Україн»

«В Україні після війни знадобляться десятки тисяч європейських військових – голова асоціації Бундесверу»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки 45-ої окремої артилерійської бригади імені генерала Мирона Тарнавського