В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1291-ша  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Участь України в gарламентському саміті G7 в Оттаві була унікальною і правильною. Голова Верховної Ради Р. Стефанчук озвучив ті тези, яких від нього очікували партнери щодо небезпеки російської дезінформації, потреби у санкціях, питання викрадених дітей, потреби у гарантіях безпеки та сучасному озброєнні. Це – сильні та важливі меседжі, що повністю відповідають канонам дипломатії.

Втім, у цій правильності й полягає своєрідний парадокс. Україна, яка сьогодні перебуває в епіцентрі глобальної екзистенційної боротьби, має можливість не лише реагувати на порядок денний, а й формувати його чи ініціювати напрями для подальшої реалізації. І саме цього рівня артикульованості поки що бракує.

Бо глокальна агресія РФ, це не лише дезінформація, не лише ракети чи танки. Це явище значно ширше та прецедентне, це глокальна геноцидна агресія, яка одночасно руйнує фізичні тіла, гуманітарні структури, цифрові інституції, антропологічні засади і навіть ментальне відчуття людяності. Те, що світ досі схильний називати «дезінформацією», є лише однією гранню більш масштабного процесу комунікаційно-контентної агресії, де відбувається викривлення сенсів, спустошення цінностей і поступове «вимикання» самої здатності суспільств бути демократичними.

Саме тут Україна має унікальний досвід, якого немає в жодної іншої країни. Вона щодня стикається не лише з фізичною війною, а й з війною смислів – війною за право залишатися людьми, за право говорити правду, за право пам’ятати і мати майбутнє. І це могло б стати тим унікальним внеском, який Україна артикулює на рівні G7, щоб показати, що дезінформація, це лише «верхівка айсберга», тоді як насправді йдеться про системну глокальну спробу розлюднення світу.

Таким чином, слова Стефанчука були правильними й доречними, але втраченим виявився шанс підняти дискусію до рівня, який відповідає масштабам глокального виклику, бо загрози – це темп статик, що давно вже минув. Це не недолік чи слабкість, а ознака того, що дипломатія України ще не встигла на повну силу перетворити свій унікальний досвід у нову мову цивілізаційного масштабу.

Картина виглядає так, що Україна говорить про загрози і захист, тоді як світ потребує від неї ще й нових смислів, сенсів і особливо категорій, здатних описати і пояснити сучасність. Бо саме Україна сьогодні  не лише жертва, а й вчитель, який може дати відповіді, як діяти у світі наддинамік та симультанностей сучасності.

Публічні маркери:

«Парламенти держав G7 готові допомогти досягненню миру в Україні»

«Стефанчук розповів колегам із G7 про загрозу російської дезінформації»

«Спільні оборонні проєкти та санкції проти РФ: Стефанчук зустрівся з президенткою Бундестагу»

«Стефанчук зустрівся в Оттаві зі спікером Палати представників США Джонсоном»

Прем’єр-міністр Канади Марк Карні та інші союзники демонструють рішучість щодо України, наголошуючи на традиційній необхідності максимального тиску на РФ. Проте інструменти цього тиску залишаються обмеженими, тобто основна увага зосереджена на міжнародній спільноті та ЗСУ. Реальна екзистенційна загроза виходить за рамки цих засобів і потребує ширшого арсеналу дій.

Теза про «Путіна як причину війни» вже не відображає сучасний глокальний рівень виклику. Сучасна ситуація характеризується колективним путінізмом як системним цивілізаційним викликом, який визначає темп та глобальну небезпеку, що поширюється за межі конвенційних уявлень дипломатів щодо локальної війни.

Санкції та міжнародні заклики до «максимального тиску» на РФ залишаються символічними, якщо не супроводжуються реальною здатністю витіснити колективний путінізм із ключових сфер і сервісів, які контролюють глобальну екосистему життя.

В Україні мають бути можливості не лише фізичного озброєння, а й розгортання експедиційних корпусів, сил блокування, спеціальних місій протидії геноциду та інших інструментів екзистенційного стримування.

Заяви Кремля про неприйнятність іноземних військ в Україні демонструють прагнення РФ та його союзників (КНДР, Іран, КНР) зберегти право вето на будь-які безпекові гарантії в Європі, в Україні та світі. Це свідчить про те, що традиційні дипломатичні рамки більше не відповідають реаліям планетарного виклику.

Щоденні ракетно-дронові атаки та стратегія РФ «ва банк» показують, що протистояння вже давно вийшло за межі «локальної війни». Кожна затримка або часткова дія може мати критичні наслідки для цивілізаційного фронту.

Розширюється дисонанс між дипломатичною риторикою політиків-партнерів і реальністю глокальної геноцидної агресії. Україна та світ мають усвідомлювати швидше та масштабніше, що рівень глобального виклику потребує нової категоріальної мови та кінетично-когнітивних інструментів цивілізаційного масштабу.

Публічні маркери:

«Путін не диктуватиме умови миру – прем’єр Канади»

«Супротив Кремля щодо іноземних військ в Україні свідчить про бажання РФ мати право вето – ISW»

«Нові заяви Путіна вкотре підтвердили, що він відкидає будь-які пропозиції про мир – ЦПД»

Ситуація з візитом прем’єр-міністра Словаччини Р. Фіцо до України та його попередні контакти з Путіним у Пекіні демонструють складність контроверсійних відносин. Раніше «човникова дипломатія» мала чіткі рамки – діяла на запрошення або як авторитет колективного представництва. Тепер Фіцо, за оцінкою експертів, намагається вирішувати персональні питання свого уряду, що створює потенційні ризики для європейської єдності та енергетичної стабільності. Його дії, за експертною оцінкою, носять ризик диктату персоналізації рішень, що суперечить колективним позиціям ЄС.

Україна констатує, що Словаччину просили приєднатися до енергетичної блокади, яку Фіцо офіційно заперечив, проте факти свідчать, що така пропозиція мала місце.

Одночасно проявляється контроверсійність позиції Бельгії щодо заморожених російських активів. Міністр закордонних справ Бельгії Максим Прево наголосив, що передача або конфіскація активів, збережених у бельгійських банках, в інтересах України вважається неправовим кроком і загрожує репутації фінансової системи країни. Це створює дилему, адже затримка у міжнародній кваліфікації дій РФ та її союзників як режиму геноцидного управління блокує ефективні інструменти глобальної протидії.

Отже, затримка у визначенні колективного путінізму як геноцидного режиму терору та варварства створює «вікно безкарності», блокуючи ефективні міжнародні інструменти протидії і перетворення міжнародних санкцій на системні дії.

Ситуація показує, що сучасні міжнародні виклики вже не обмежуються традиційними дипломатичними рамками, адже Україна та її союзники повинні враховувати багатовимірну природу виклику:  енергетичного, фінансового, політичного та цивілізаційного, тому слід швидше шукати більш системні та колективні відповіді.

Публічні маркери:

«Свириденко і Фіцо обговорили реалізацію ключових інфраструктурних та енергетичних проєктів»

«Фіцо заперечив, що в Пекіні говорив із Путіним про енергетичну блокаду України»

«Зеленський: Якби Путін хотів завершити війну, він не підбурював би наших сусідів на енергоблокаду»

«Бельгія не передасть заморожені російські активи в інтересах України – МЗС»

«Зеленський: Заморожені активи Росії мають стати частиною оплати за агресію»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 148 окрема артилерійська Житомирська бригада Десантно-штурмових військ