В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1309-та  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

ООН перебуває між двома реальностями. З одного боку, це її історична сила, яка закладалася у 1945 році як гарантія проти повторення світових катастроф. Вона й досі зберігає функцію морального орієнтира, майданчика для дебатів і навіть надії для малих і середніх держав, що їхній голос буде почутий. І ця символічна функція цінна, бо без ООН світ виглядав би ще більш хаотичним.

З іншого боку, спостерігаємо поглиблення паралічу у практичних діях. Ключові інструменти (передусім Рада Безпеки) узурповані державою-агресором. Випадок із РФ, що незаконно займає місце СРСР, демонструє цю аномалію – країна, яка сама знищила федеративність у власних кордонах, отримала можливість диктувати порядок денний світу. Це не просто правова колізія, а системна вада, яка перетворює механізм безпеки на глобальну імітацію.

Скандал у Кенії, коли громадян обманом продали у «рабство» до путінської армії, стає своєрідним дзеркалом, адже африканські країни, що колись сподівалися на ООН як на захисника від колоніалізму, тепер бачать, що «антиколоніальний» дискурс Москви насправді є новою формою варварського колоніалізму. І водночас вони спостерігають безсилля тієї ж ООН, яка обмежується заявами і «стурбованістю».

У цьому контрасті слова А. Бербок звучать майже трагічно, що нібито ООН справді потрібна, але потрібна інша, яка здатна карати порушників, діяти швидко, не допускати, щоб агресор очолював її ключовий орган та департаменти. Тоді як виступи А. Гутерреша чи інших лідерів, що оминають навіть саме слово «агресор», підкреслюють декоративність, бо не стільки уникання «мови ненависті», скільки небажання називати реальність.

Таким чином, ООН у нинішньому вигляді має подвійний образ– з одного боку нібито моральний символ, з іншого – повний симулякр на фоні щоденних смертей в Україні чи Судані тощо. І саме тут виникає потреба не просто у реформі, а трансформації, і питання не лише в технічних змінах процедур, а у новому балансі легітимності державного представництва – чи може сучасний світ дозволити собі залишати у вето-позиції тих, хто відкрито руйнує самі основи Статуту, а кількість постійних членів не змінювалася 80 років, хоча за цей час світ державностей розширився. Натомість всередині ООН з’явилися позацивілізаційні сили, що саму сутність державності вихолощують до симулякра.

Отже, картина, яку ми спостерігаємо, — це не кінець ООН, а її випробування на справжність, і невирішене питання – стане вона оновленим інструментом безпеки, чи залишиться музеєм минулого, що видає гуманітарку катам. Моральним авторитетом може бути тільки та інституція, яка окрім допомоги ще й здатна відновлювати справедливість у випадку агресій.

Публічні маркери:

«У Кенії розслідують можливий продаж своїх громадян у рабство для російської армії»

«Бербок: ООН стоїть на роздоріжжі – зараз є час «або діяти, або втратити все»

«Гутерреш не згадав Росію як агресора на відкритті дебатів у Генасамблеї ООН»

Сьогоднішня ситуація навколо стану глокальної геноцидної агерсії РФ в Україні, Європі та світі дедалі більше вимагає подвійного погляду: функціонально-технологічного та екзистенційно-цивілізаційного. Обидва ці виміри не протистоять одне одному, а радше складають єдину картину, де мілітарно-кінетично-оборонні зусилля поєднані з цивілізаційною боротьбою проти засилля колективним путінізмом практик варварства.

Стртаегічна аналітика генерала Залужного про стан військового протистояння чітко окреслює межі, у яких перебувають сучасні армії. Сутність цієї межі на сьогодні, це тимчасовий позиційний глухий кут, що нагадує генералу ситуацію Першої світової війни. Традиційні засоби вже не дають переваги, а новації на підході і виграє той, хто випередить супротивника.

У цій реальності вихід бачиться лише через мілітарно-військові технології – розвиток дронів, протидронових систем, автономних платформ самостійного враження, кіберфізичних мереж управління. Звідси виникає концепт «інженерної мобілізації», тобто залучення наукових кадрів, програмістів, конструкторів, створення державної програми розвитку військових передових технологій. 

Особливий акцент робиться на забезпеченні доступу до мікрочипів, інтеграції з науковим потенціалом партнерів (від університетів до CERN), а також на повній технологічній ізоляції РФ як агресора. Усе це дозволяє компенсувати нестачу ресурсів і перетворювати оборону на поле інновацій.

Однак ця картина була б неповною, якби її розглядали лише через призму воєнної ефективності. Бо агресія, з якою має справу Україна, виходить за межі поняття «війни». Тактика «штурмового засипання» тілами людей, які не мають соціалізованої перспективи у власній країні і використовується як біомаса, демонструє не лише варварство, а й дегуманізацію як метод управління режимом умовної РФ. Тут йдеться не про війну між арміями, а про новітній різновид різновекторної геноцидності – знищення людяності одночасно у трьох напрямах: використання власного населення як мілітарної сировини в конвеєрі безкінечних штурмів, цілеспрямоване винищення життя на українській землі та знищення людяності у світі через різновид агресій різної якості масштабів та враження.

Це глокальне явище потребує осмислення і є глобальним викликом перманентної агресії як виду економіки та стану існування путінізму у світовому масштабі. Воно не зводиться лише до РФ — це прояв «колективного путінізму», що поширюється через союзників і симбіотичні режими (Іран, КНДР, Білорусь, Афганістан та інші). І тут питання вже не тільки у військових рішеннях, а в екзистенційному виборі: чи здатен світ консолідуватися з Україною перед лицем нової форми глобального варварства.

У результаті вимальовується потреба у поєднанні:

• технологічної ініціативи, яка забезпечить виживання та оборону України;
• цивілізаційної ініціативи, яка формує глобальну коаліцію проти дегуманізованої агресії.

Без першої  немає стійкості держави. Без другої немає перспективи перемоги людяності над варварством. Лише у зв’язці цих двох рівнів можливо вийти з позиційного глухого кута не лише на фронті, а й у світовій політиці.

Таким чином, нинішнє випробування це не тільки перевірка боєздатності Збройних сил України, а й тест для міжнародної спільноти – чи здатна вона визнати, що має справу не з «черговою війною», а з новим різновидом геноцидності, який вимагає одночасно технологічної відповіді та цивілізаційної консолідації.

Публічні маркери:

«Залужний каже, що війна зайшла у глухий кут, подібний до Першої світової»

«Роль інновацій як основи стратегії стійкого опору у позбавленні Росії можливості нав’язувати свої умови через війну»

80-та сесія Генасамблеї ООН ювілейна, тому символічна. Її головна тема: «Разом краще: 80 років і більше заради миру, розвитку та прав людини». На такому тлі від президента Д. Трампа чекали чіткого бачення глобальної ролі США у світі країн-партнерів по Статуту ООН, однак він, у своєму персоналістсько-егоїстичному стилі, знову перетворив виступ на яскраве публічне шоу. Його риторика побудована на протиставленнях: «я є дія, інші – лише слова», «я є правда, а вони продовжують брехати». Це добре працює на його політичну аудиторію всередині США, але створює непереборні виклики та комплексні проблеми для партнерів та союзників США, що для Трампа не очевидна величина.

Загалом для України важливим було те, що Трамп нарешті публічно на найвищому геостратегічному рівні визнав здатність України повернути всі окуповані території; навіть припустив, що вона може «піти далі», що ймовірно було зроблено для того, щоб налякати Путіна власною публічною позицією. Трамп навіть назвав РФ «паперовим тигром» і країною в «економічній скруті» та пообіцяв «переконати Орбана» не купувати нафту в РФ. Трамп не заявив прямо про дії, а публічно натякнув, що НАТО має право збивати російські літаки, коли ті порушують повітряний простір країн НАТО.

На перший погляд всі ці тези звучать проривно. Але якщо розібратись по суті політики Трампа за вісім місяців другої каденції, то всі ці заяви ще більш умовні та грайливо-ігрові для двох слухачів – Сі та Путіна. В цих заявах Україна, мовляв, зможе перемогти, якщо Європа підтримає фінансово та військовою допомогою, а до того ж припинить купувати нафту й газ (Словаччина та Угорщина орієнтована на РФ, КНР та частково США). НАТО може діяти жорстко, але США поки що тільки радить. І головне, Трамп залишає колосальний простір для маневру в умовах глокальної агресії: на питання про Путіна він відповідає — «скажу через місяць».

Логіка президентської діяльності Трампа знову побудована не на стратегії інституції президенства США, а на риториці торгів за будь-яку ціну здобути імітацію миру, який ще й досі не має чіткого усвідомленого образу зупинки, покарання та притягнення до відповідальності глокального геноцидного агресора. Трамп насолоджується псевдобажаннями егоцентриста робити гучні заяви, які не обов’язково стануть політикою його адміністрації. Для нього головне втримувати себе головним дієвим актором-умовою світової арени (вісім місяців програшу РФ та КНР вказують. що геостратегічна умова поступу світу на стороні колективного путінізму). Трамп ставить себе, а не уряд США, у позицію арбітра («я переконаю Європу», «я скажу Орбану»), але це виключає всіляку відповідальніть бо це не позиція лідера коаліції країн-союзників (НАТО) чи партнерів групи країн «Рамштайн». Трамп, найголовніше, не збирається зі своєю адміністрацією трансформувати ООН, він лише публічно вибудовує антагонізм «слово проти дії»: ООН говорить і не діє, а він нібито діє (навіть, якщо ці дії більше уявні та гіпотетичні, ніж реальні).

Отже, що це означає для України? У виступі Д. Трампа немає знову гарантії, що слова президента США перетворяться на реальну стратегію дій США та його партнерів. Його обіцянки часто працюють як ситуативно-версійні інструменти тиску чи піару. Публічне «зниження статусу» РФ на трибуні ГА ООН,  це лише публічний сигнал Москві, але не план дій, він надіється не на партнерів, а на сторону агресії. Україна не може будувати політику лише на риториці Трампа, але ця риторика зараз вдала і навіть проривна, що в сучасному світі динамік вагомо, але цей стиль ще потрібно втримати в реалізації проектів та програм, бажано колективних та геостратегічних.

Однозначним є лише те, що реальні рішення залежать від Європи, яка ніколи ці рішення без США за 80 років не приймала і чи прийме зараз є питанням відкритим. І саме тут Україна має активізувати всі види втручання, пропозицій та можливостей, щоб вони отримали реалізацію через дипломатію, фінанси, блокуючі санкції, енергетичну безпеку, військові поставки та воєнні сервіси підтримки оборони тощо.

Питання цивілізаційної мобілізації Трамп взагалі не зачіпає. Він мислить угодами, енергетичними потоками, швидкими вигодами персонально для себе і не соромиться поводити себе по-дитячому. Йому імпонує, що контактери з ним його вмовляють та лестять, хоча цим доводять, що Трамп це аномалія як кліматичні зміни у світі. На жаль, як і все у світі, для Трампа Україна та Європа,  це поле цинічних торгів з диктаторами світу, а не центр глобальної перспективи. Трамп як і Путін та Сі не мислять перспективою, а лише збереженням власного статус-кво.

Трамп досі, завдячуючи суспільству США, створює видимість підтримки України, але його стиль, це антитеза слова й дії. Він може сказати все, що треба почути аудиторії, але залишає собі свободу не виконувати це зовсім чи навіть всупереч своїм заявам. Його риторика підриває залишки легітимності ООН і апелює до емоцій спротиву та ненависті, але не формує довгострокової політики трансформацій та оновлення.

Для України, а тепер і Європи, це означає, що перемога не може ґрунтуватися лише на трампових обіцянках. Світ людяності повинен будувати власну стратегію цивілізаційної мобілізації проти путінізму та залучати хоча б частково, але симультанно Трампа, Орбана, Європу, НАТО, глобальну більшість. Лише так можна перевести екзистенційне протистояння  з рівня  цинізму «торгів», де немає що втрачати торгівцю-посереднику, на рівень цивілізаційного вибору власної перспективи та майбутнього.

Публічні маркери:

«Трамп заявив, що Україна здатна повернути всі території та може «піти далі»

«Фон дер Ляєн і Трамп погодилися скоротити доходи РФ від продажу енергоресурсів»

«Трамп похвалив українських військових: Вони мають багато мужності й сміливості»

«Трамп упевнений, що переконає Орбана не купувати російську нафту»

«Країни НАТО мають збивати російські літаки у своєму повітряному просторі – Трамп»

«Трамп назвав питання зміни клімату найбільшим шахрайством, за яким стоять дурні»

«Трамп в ООН: Якщо Росія не піде на мир, Штати запровадять жорсткі потужні тарифи»

«Трамп на Генасамблеї ООН назвав Китай та Індію основними спонсорами російської війни в Україні»

Аналітична група ГО «центр ККБ»

Фото: 67-ма окрема механізована бригада ЗСУ