В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1308-ма  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Багато хто називає РФ «імперією», бо це інтуїтивно зрозумілий термін, який нагадує історичні форми централізованої влади та експансії. Проте в сучасному контексті такий історичний етикет має небезпечний побічний ефект, бо він надає режимові реноме історичної «величі» і надає легітимацію прагненню нібито виправданого реваншу. Це створює ризик, що суспільна розмова про загрозу зосередиться на образі «недозрілої держави, що має відновитися», а не на реальному режимі-механізмі тотального знищення та руйнування, тобто на «путінізмі» як техно-політичній системі управління геноцидним руйнуванням.

Отже, коли ми говоримо про РФ зараз, краще уникати терміну «імперія» як похвальної чи аналітично неточної конструкції. Натомість доцільніше говорити про режим путінізму як про систему, що функціонує за логікою руйнування середовищ життя, придушення особистості й експортного мультифункціонального насильства.

Путінізм, це не просто політична ідеологія чи зовнішньополітичний курс. Це багатовимірна, генеративна система практик, яка включає:

• кінетичну агресію (військові операції, удари по цивільній інфраструктурі, депортації);
• кібертерор і операції впливу (атаки на критичну інфраструктуру, масове створення дезінформації, підрив довіри до інститутів);
• культурно-антропологічний тиск (репресивна політика щодо мов, історії, зміщення націєтворчих процесів як державну ідеологію);
• інституційну саботажність (зусилля з дискредитації чи паралічу міжнародних організацій, маніпуляції правилами глобальної торгівлі та регуляцій).

Ця система не дбає про «репутацію держави» у класичному розумінні, бо вона демонстративно нехтує міжнародними нормами, адже її мета – разом з подібними собі режимами розширити контроль і дестабілізувати навколишні суспільства та цілі континенти.

Імперія історично породжує адміністративні, економічні та культурні механізми управління, які (навіть якщо насильницькі) мають елементи відтворення життя через податки, інститути, еліти, інфраструктуру. Сучасна РФ під путінізмом демонструє інший тип логіки, це системне спустошення місцевих середовищ життя (військові удари, депортації, руйнування інфраструктури); підміна націєтворчих процесів «культурним котлом», тобто централізованою, інструменталізованою «культуркою», що виконує функції конформізму й тотального контролю, а не органічного національного становлення; встановлює пріоритет виживання як масового стану, а не розвитку суспільства.

Отже, це не реконструкція імперської столиці розвитку, а політика руйнації та десоціалізації як явище, яке краще називати «розлюдненням» або «геноцидною технологією управління».

Сучасна агресія має «глокальний» характер, тобто локальні дії (удари, вербування найманців, інформаційні фейки) мають миттєві та масштабні глобальні наслідки (підрив довіри до інституцій, поширення терору, спричинення енергетичних чи продовольчих криз). Це поєднання горизонтальних зв’язків – військових, інформаційних, економічних тощо – робить загрозу одночасно локальною і глобальною, симультанною і експонентною.

Опір путінізму не може бути лише військовим чи юридичним. Є потужний цивілізаційний вимір, який проявляється через мову, спорт, музику, літературу, релігії та конфесії, пам’ять, тобто ті чинники, які творять колективну ідентичність. Синергія культурного опору та військового захисту створює стійкий ресурс для протидії «культу смерті» та тотального виживання, який нав’язує путінізм. Українська культурна енергія, це яскравий приклад мобілізації, відновлення сенсів, протиставлення цінності життя режиму руйнування.

Є низка системних проблем у відповіді демократичних держав на цю загрозу:

• переоцінка дипломатії через «жести миру», які можуть створювати прецеденти легітимації насильницьких груп;
• відхід гаранта безпеки (коли один із ключових союзників змінює політичний пріоритет або обмежує постачання оборонних систем), що створює вакуум, який експлуатує противник;
• конфедеративна повільність ухвалення рішень у коаліціях (НАТО / ЄС) робить їх вразливими до швидких демонстративних провокацій;
• культурна і політична втома суспільств, яку використовують пропагандистські мережі, породжує внутрішню роз’єднаність і робить демократії слабшими у довготривалій конкуренції цінностей.

Під демонтажем путінізму розуміється не обов’язково лише військова ліквідація. Це комплексна стратегія:

• ослаблення системи фінансування й технологічної бази режиму (цільові санкції, блокування доступу до критичних компонентів, контроль над доходами, що фінансують агресію);
• правовий тиск і відновлення міжнародної відповідальності (розслідування злочинів, притягнення до відповідальності, робота інституцій);
• культурна та інформаційна підтримка суспільств, які прагнуть бути вільними (інвестиції в освіту, мову, культурні програми, захист журналістів);
• підтримка структур громадянського опору і відновлення середовищ життя (гуманітарні програми, відбудова, підтримка локальних ініціатив);
• координований підхід демократій, де узгоджена політика запобігає експлуатації вакуумів, коли один з партнерів змінює курс.

Практичне сприйняття й можливість дій.

• Мовна точність важлива. Називати путінізм тим, чим він є, тобто системою руйнації, а не історично-елегантною «імперією».
• Культура сьогодні вже не є факультативом в екзистенційному протистоянні. Інвестиції у культуру ідентичності – це частина безпекової архітектури міждержавного простору.
• Не віддавати ініціативу варварській силі. Політики повинні пам’ятати, якщо право здається другорядним перед «миром за будь-яку ціну», це створить підставу для подальшої агресії.

Отже, путінізм, це не відроджена «імперія» у класичному сенсі, а сучасна, технологічно підкріплена система руйнування, що перетворює життя на біомасу виживання й експортує насильство по всьому світу. Розуміння цієї відмінності важливе, бо вона визначає, які інструменти протидії ефективні. Захист вимагає поєднання оборони, права, культури та солідарної дипломатії, тобто комплексної цивілізаційної відповіді, яка відновлює цінності життя й людяності та постає проти культури смерті й руйнування.

Публічні макери:

«Маємо зробити все, щоб Росія як імперія перестала існувати – очільник Руху опору ССО»

«Комісія ООН: Дронові удари РФ по цивільних поблизу лінії фронту є злочином проти людяності»

«Багато хто в Німеччині досі не уявляє собі, чим є Путін – експерт»

«Reuters: РФ на асамблеї ICAO закликатиме послабити санкції, бо не може імпортувати авіадеталі за «сірими» схемами»

«Росія віддавна використовує слово «мир» для здійснення агресії, і поляки це розуміють – експерт»

«Роки ООН думає про санкції: глава ядерної програми Ірану приїхав до Москви укладати угоду про АЕС»

Сьогоднішнє повторне засідання Ради Безпеки ООН у зв’язку з повітряними атаками РФ тепер на Естонію та порушеннями інших кордонів, залишають амбівалентне враження. З одного боку, вони демонструють світові консолідовану увагу до проблеми, де держави-члени висловлюють протест, наголошують на неприйнятності порушень і фіксують факти агресії. Це створює відчуття, що проблема не замовчується, а постійно виноситься у глобальний простір.

З другого боку, спостерігається парадокс сучасної наддинамічно публічності, коли кожне засідання завершується лише словами без подальших рішень, це може виглядати як ритуал скарження. У сучасному світі, де публічність має силу дії, відсутність конкретних кроків часто інтерпретується як слабкість. У цьому сенсі РФ, яка одночасно вчиняє нові провокації, постає не просто як агресор, а як гравець, що демонструє здатність діяти, тоді як інші лише ритуально говорять.

Для частини спостерігачів це стає своєрідним «зворотним ефектом легітимації», коли агресора починають сприймати як неминучого учасника міжнародних процесів, навіть якщо його засуджують. Сам факт того, що він є у центрі уваги, підсилює його видимість і суб’єктність.

У той же час важливим винятком виглядають позиції окремих держав, які переходять від констатації фактів до превентивних заяв. Наприклад, Польща чітко артикулює, що у випадку повторення інцидентів буде застосовано силу для захисту власного простору. Це контрастує із загальним тоном обережності й надає приклад комунікації, де слова підкріплюються готовністю діяти в рамках національного суверенітету.

Таким чином, постає складна картина, з одного боку, ООН як майданчик фіксації фактів і нагадування про норми міжнародного права; з другого – ризик, що бездіяльність перетворює ці нагадування на формальність. Для глобальної аудиторії це може створювати відчуття поступового розмивання принципу «право понад усе», що, у своєю чергою, відкриває шлях до нових випробувань із боку агресивних режимів, які утверджують «примат сили».

Публічні маркери:

«Британія в ООН: Ескалація з боку Москви відчиняє двері до прямого протистояння»

«В ООН заявили про неприпустимість порушень повітряного простору європейських держав»

«Аеропорт Осло закрили через появу дронів»

«Росія демонструє зневагу до дипломатії – Каллас»

«Росії не вдасться відволікти ЄС від твердої підтримки України – Каллас в ООН»

«Данія в ООН: Провокації Росії лише зміцнюють нашу рішучість посилювати підтримку України»

«Німеччина в ООН: Повітряні провокації Росії – проблема не лише для найближчих її сусідів»

«Сибіга в ООН: Інтегрована європейська система ППО є життєво необхідною, діяти треба швидко»

«Ми не дамо себе залякати – Сікорський в ООН попередив Росію про наслідки повітряних атак на країни НАТО»

«Російські провокації не зламають нашу рішучість підтримувати Україну – глава МЗС Естонії»

«Штати в ООН: Росія має негайно припинити небезпечну поведінку в Європі»

У сучасних міжнародних процесах дедалі виразніше проступає суперечність між тим, як світ трактує РФ та її режим, і тим, як паралельно відбувається визнання державності за територіями, що контролюються терористичними угрупованнями.

З одного боку, на рівні ООН відкрито фіксуються факти систематичного використання тортур та репресій у РФ, наголошуючи, що це не випадковість, а державна стратегія контролю. У заявах ЄС йдеться про свавільні затримання, катування, переслідування адвокатів, журналістів і правозахисників, про системне придушення громадянського суспільства та політичної опозиції. Іншими словами, Росія все менше відповідає стандартам державності, яка повинна базуватися на праві, свободі та повазі до людини.

З іншого боку, у глобальному політичному дискурсі з’являються рішення на кшталт визнання Палестини державою, попри те, що значна частина її території фактично перебуває під контролем ХАМАС, організації, яка відверто застосовує терор як політичний інструмент. У цьому парадокс – якщо у випадку РФ світові інституції визнають узурпацію влади й перетворення держави на механізм гноблення, то у випадку Палестини фактичне управління силовим угрупованням не заважає вести мову про державність.

У такій конфігурації з’являється кілька ключових ризиків.

• Трансформація самого поняття державності. Якщо у випадку РФ ми бачимо, як державні інститути зникають, а їх замінює корпоратизований режим насилля, то у випадку Палестини державність намагаються приписати території, де політична сила й терористичне угруповання зливаються воєдино.
• Зміщення акцентів у міжнародній політиці. Визнання Палестини з боку Франції, підтримка «рішення про дві держави» з боку А. Гутерреша та інших виглядають як прагнення зупинити насильство, але водночас можуть сприйматися як поступка терору.
• Комунікаційно-контентний вимір. Палестинська проблема у глобальному інформаційному просторі працює як диверсія, де гуманістичні гасла легітимізують варварські практики, а демократичні держави виглядають такими, що програють у комунікаційному змаганні з режимами Ірану, КНДР, Росії та КНР.

Таким чином, ми спостерігаємо дзеркальну ситуацію – там, де демократії мали би чітко відмежовувати державність від терору, вони, навпаки, розмивають критерії, і цим відкривають простір для нових форм узурпації. У випадку з РФ, це триває через путінізм, у випадку з Палестиною через контроль ХАМАС.

У цій рамці позиції Гутерреша чи Макрона виглядають не як реальна альтернатива, а радше як ритуальне оформлення глобального парадоксу – де терор домінує, демократії реагують мовою символів, а не конкретних дій. І саме це дозволяє режимам та екстремістським структурам виставляти себе переможцями не лише фізично, а й комунікаційно.

Публічні маркери:

«ЄС засудив подальше погіршення ситуації із правами людини в РФ»

«Генсек ООН вважає, що відмова у державності Палестині була б подарунком екстремістам у всьому світі»

«Макрон з трибуни ООН оголосив про визнання Францією держави Палестина»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 67-ма окрема механізована бригада ЗСУ