В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1315-та  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Україна зробила те, чого від неї чекали партнери в ЄС, тобто завершила складний процес скринінгу законодавства, виконавши «домашнє завдання» й підтвердивши, що рухається шляхом реальних реформ. Тепер починається етап «бенчмарків», коли визначаються конкретні критерії для відкриття і завершення переговорних розділів. Це демонструє відповідальність України та її здатність діяти як рівноправний партнер у європейській спільноті.

У цей момент прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан публічно поставив під сумнів незалежність і суверенітет України. Це не випадкова заява, вона повторює кальку московської риторики. Такі слова мають наслідки, бо вони не лише розмивають єдність ЄС, а й легітимізують наративи агресора, стаючи частиною ширшої антропологічно-когнітивної агресії. Тому виникає потреба в новій кодифікації політичних злочинів, коли лідер держави-члена міжнародної організації ЄС діє як комунікаційний агент зовнішньої диктатури, він фактично продає третім силам власну державу й посилює агресію проти сусідів.

Паралельно ми бачимо приклад Іраку, де суд присудив довічне ув’язнення людині, яка займалася торгівлею людьми для російської армії. Це рішення показує, що світ починає карати не лише військових злочинців, а й тих, хто забезпечує агресора ресурсами, зокрема людськими. І це відкриває можливість поширювати аналогічну практику на політиків, які діють як «постачальники легітимності» для злочинних режимів.

Отже, ми бачимо єдиний симультанний (множинно-одночасний) вимір цивілізаційних ознак горизонту мирності, де Україна доводить суб’єктність і готовність бути частиною ЄС. Орбан демонстративно (істерично) транслює наративи Москви, підриваючи довіру до своєї держави як демократичного партнера, але світова юстиція починає карати агентів агресії навіть за непрямі дії, тобто від вербування людей до легітимізації пропаганди.

Саме так формується нова рамка, де агресор не має права прикриватися «політикою», «журналістикою» чи «плюралізмом думок». Там, де знищено свободу слова і незалежність інституцій, ми маємо не ЗМІ і не політику, а інфраструктуру антропологічно-когнітивно-ментальної агресії /окупації та комунікаційного терору.

Отже те, що відбувається в Україні, має глокальне значення, бо ми вже бачимо юридичні, політичні й цивілізаційні механізми, які починають працювати проти фасадної легітимності агресора.

Публічні маркери:

«Україна виконала своє «домашнє завдання» щодо нацменшин – єврокомісарка»

«Єврокомісарка Марта Кос: Ми завершили скринінг законодавства України»

«Орбан поставив під сумнів незалежність та суверенітет України, Сибіга відповів»

«У МЗС відповіли на заборону українських ЗМІ Угорщиною»

«В Іраку довічне отримав чоловік, який вербував земляків в армію РФ для війни в Україні – АР»

Сьогодні у світі відбувається небезпечна гра в терміни. Замість того, щоб називати речі своїми іменами, політики, журналісти й навіть експерти часто користуються зручними «парасольковими» словами, які знімають гостроту проблеми. Одним із таких виразів є «гібридна війна».

У європейському контексті «гібридність» звучить майже нейтрально, іноді навіть позитивно, адже це про поєднання різних форм, про інтеграцію, взаємодоповнення. Але коли це слово переноситься на глокальну агресію РФ проти України, воно стає цивілізаційною пасткою. Адже насправді ми маємо справу не з якоюсь «комбінацією методів» в рамках міжнародної конвенції війни, а з цілеспрямованою глокальною геноцидною агресією.

РФ не просто грається, коли використовує кібератаки та пропаганду, як це часто подають у новинах. Вона тотально і глокально знищує людяність як таку, тобто руйнує державність, викорінює культуру, спотворює публічність, стирає право і перетворює суспільства на простір страху та насильства. Це не «гібридна війна», це системний геноцидний наступ на людство.

Цинічність ситуації ще й у тому, що КНР, прикриваючись мирними заявами, робить вигляд «нейтрального арбітра». Він закликає до «перемир’я», але ніколи не називає РФ агресором, а лише стороною. Така «нейтральність» не є справжнім миротворенням, це спосіб закріпити окупацію, легалізувати злочин і перекласти відповідальність на жертву та її партнерів.

Тому так важливо не повторювати слова агресора і не дозволяти йому визначати мову опису реальності. Бо коли ми кажемо «гібридна війна», ми мимоволі допомагаємо замаскувати справжній масштаб злочину. Насправді йдеться про глокальну геноцидну агресію, як системну атаку проти самої основи людяності й міжнародного порядку.

Звідси й головний висновок, що боротьба відбувається не лише на полі бою, а й у площині мови. Хто контролює інтенсивність вживання слова, той формує публічну реальність. Якщо ми хочемо перемогти, ми повинні повертати речам їхні справжні імена. І називати дії РФ агресією, тобто, тим, чим вона є насправді в руках позацивілізаційних сил.

Публічні маркери:

«Європа перебуває у гібридній війні з Росією – австрійський депутат»

«Китай розуміє випробування українського народу і продовжить докладати зусиль для встановлення миру – посол»

«Україна очікує від Китаю активнішої участі у припиненні війни – МЗС»

Україна сьогодні стоїть на етапі, який має не лише юридичне, а й цивілізаційне значення. Створення Спецтрибуналу щодо злочину агресії проти України, це не просто механізм покарання винних, а прорив у міжнародному правосудді, який закриває критичну прогалину. Адже до цього моменту світ не мав дієвого інструменту, який би дозволяв переслідувати саме за злочин агресії, хоча саме він запускає всю спіраль воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду.

Але тут є глибший вимір. Класична конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього фіксує юридичні ознаки злочину: знищення групи за етнічною, національною чи релігійною ознакою. Проте російська агресія виявила новий стан – геноцидність як перманентне нищення всього людського та цивілізаційного. Це не завжди видно у формальних документах, адже воно проявляється у стиранні публічності, в забороні соціальних ролей, у вихолощенні культури, у підміні міжнародних практик співпраці сурогатами, створеними агресором. Саме тому потрібна нова кодифікація, щоб людське не стало «дичиною» і нонсенсом.

Ще одна площина – докази. Якщо злочини ХХ століття фіксувалися переважно документами й свідченнями, то ХХІ століття потребує зовсім іншого масштабу інструментів. Це й блокчейн-рішення, які гарантують незмінність доказів; і OSINT-платформи, що агрегують відкриті дані; і навіть геймерські формати чи метасвіти, де можна відтворювати реальність у цифровому середовищі, роблячи докази доступними й переконливими для світу. Факти мають працювати не лише як архів та інструмент права, а як зброя правди проти агресії та глокальної геноцидності.

У цій логіці Спецтрибунал може стати не лише юридичною інституцією, а й глобальним цифровим сховищем справжності, фронтиром екзистенційного протистояння, де фіксується й підтверджується, що агресор винен, людяність під захистом, а правда не може бути стерта.

Отже, створення спецтрибуналу – це водночас і про покарання, і про майбутнє, про захист права людини на життя, на пам’ять, на цивілізаційну присутність. Це точка, де міжнародне право починає надолужувати згаяне й переходити в нову фазу, фазу кодифікації геноцидності як стану, щоб жоден агресор не міг прикриватися імунітетами чи сурогатною легітимністю.

Публічні маркери:

«Спецтрибунал щодо злочину агресії РФ проти України заповнить прогалину у світовому правосудді – посол»

«Механізми передачі доказів агресії РФ від України до Спецтрибуналу визначені в Статуті – Красноборова»

«Україна представила у Гаазі ключові принципи Спецтрибуналу щодо злочину агресії РФ»

У сучасному світі інформаційні агресії і примусове «вимкнення публічності», це різні прояви одного й того ж явища: антропологічно-когнітивної агресії, яка націлена на підрив людяності та свободи суспільств за лекалами колективного путінізму.

Приклад Чехії демонструє, як глобальні платформи стають каналами руйнування виборчих процесів. Лише кілька сотень акаунтів у TikTok отримують мільйони переглядів щотижня, поширюючи проросійські (путінські) наративи та підтримку радикальних партій. Це показує, що вже не потрібно мати власний телеканал чи газету та відповідати за інформацію в них перед законом, достатньо організувати і контролювати транснаціональні мережі анонімності алгоритмів та менеджерів, аби поза законом впливати на демократичний електоральний процес. Тут соцмережа (до того ж з КНР) стає інструментом фальсифікації реальності, що формує новий тип загрози для виборів.

Водночас в Афганістані ми бачимо протилежний підхід. Талібан просто відключає Інтернет як в РФ, намагаючись приховати варварство режиму і позбавити людей доступу до світу. Якщо у Чехії агресор намагається «перехопити голоси» виборців, дезорієнтуючи їх в хаосі та абсурді фону, то в Афганістані людей взагалі тотально позбавляють голосу й зв’язку. Це різні полюси, але обидва приклади ведуть до одного — розлюднення суспільства через знищення свободи комунікації в стилістиці колективного путінізму.

На тимчасово окупованій території Криму бачимо третій вимір, де людина може отримати «псевдосудову справу» лише за коментар у соцмережі. Це вже криміналізація думки, коли саме висловлення стає підставою для репресій. Тут не лише обмежують свободу, а й закріплюють репресію псевдоюридичними формами, аби створити ілюзію «законності» справжнього терору проти публічної участі.

Паралельно Москва на глобальному рівні атакує та намагається дискредитувати партнерство України та США. Це ще одна площина тієї ж агресії, бо не завжди важливе, що саме говорять, головне підірвати довіру й посіяти сумнів.

І тут на тлі когнітивної темряви є важливий виняток – парламентські вибори в Молдові. Там доведено, що середовище й простір мають значення. Якщо створюється «щільність справжності», де діє людяність і міжнародна підтримка, навіть найцинічніші механізми примусу та шантажу втрачають силу. Це приклад, як середовищна та просторово-ментальна сила може перемогти фальсифікацію.

Усі ці приклади разом показують, що світ входить у нову епоху, де монополія традиційних медіа зникає, а замість неї утверджується рівноправність сенсорно-асоціативних реальностей. Тобто кожен простір – від соцмережі до міста, від цифрового середовища до людських стосунків – стає глокальною ареною екзистенційного протистояння між людяним і позацивілізаційним.

Публічні маркери:

«У TikTok виявили мережу для впливу на вибори в Чехії»

«Талібан відключає інтернет по всьому Афганістану»

«У Криму окупанти судитимуть чоловіка за коментарі у соцмережах»

«Роспропаганда у жовтні намагатиметься дискредитувати партнерство між США та Україною – ЦПД»

«Виборці у Молдові зрозуміли високі геополітичні ставки – експертка»

«Вибори у Молдові: постпред в ООН розповів про фейки та атаки у день голосування»

Варшавський безпековий форум (WSF) цього року справді вивів у публічність ключові тези – це не війна лише України, це війна всього демократичного світу. Але при цьому залишається колосальна лакуна, де дискурс рухається в межах оборонного, кінетично-технічного виміру, тоді як екзистенційний, цивілізаційний, гіперпозиційний рівень людяності та мирності ще не проговорюється прямо.

«Це наша війна» – так глава польського уряду  Дональд Туск наголосив, що агресія РФ стосується всіх – Європи, США, світу. Йдеться не про «любов до України», а про питання виживання західної цивілізації. Якщо Україна здатна чинити опір, Європа не має права на комплекси перед агресором.

 «Ми занадто довго танцювали з Росією», заявила голова Варшавського форуму Катаржина Писарська та назвала політику загравання із Кремлем (газ, торгівля, ілюзія співпраці) катастрофічною помилкою. Кожен крок цього танцю оплачений українською кров’ю.

Фатальною є ілюзія ролі КНР, коли глава МЗС Польщі Радослав Сікорський висловив надію, що КНР здатен змусити РФ припинити агресію. Але тут виникає екзистенційна дилема-фатум, адже КНР є частиною системи тоталітарних режимів, яка грає на ослаблення демократичної цивілізації.

 «Росія робить помилку за помилкою», це слова глави МЗС Німеччини Йоганна Вадефуля, який заявив, що провокації РФ лише зміцнюють єдність Європи. Проте трактування агресії як «помилок» знову звужує її масштаб, адже для тоталітарних режимів це не прорахунок, а свідома тактика демонстрації сили.

Уроки України для НАТО — Командувач Об’єднаних сил НАТО в Бранссумі генерал Інго Герхарц визнав, що Альянс повинен вчитися у ЗСУ швидкості інновацій, гнучкості й пошуку ефективних рішень. Тут з’являється новий вимір – Україна як вчитель і драйвер трансформації глобальної безпеки та станів цивілізаційності.

Польща та Балтія на передньому краї Європи, бо Варшава нарощує армію до 200 тис. і 4,8% ВВП на оборону, готує East Shield разом із балтійськими країнами. Це не лише регіональна, а глокальна відповідь на загрозу.

Світ говорить про безпеку «по периметру» (ППО, дрони, кордони), але справжній виклик — екзистенційний, тобто виживання цивілізаційності, людяності, справедливого порядку. Путінізм діє як фабрика насилля геноцидності, мілітарно-кінетично-варварського витіснення, агресивного контенту та резерву домінування, і лише системна повна ізоляція та демонтаж цієї моделі на всіх рівнях – від військового до культурно-комунікаційного – може забезпечити реальну перемогу.

Україна тут не лише форпост, а й центр і, за адекватних зусиль. джерело нової парадигми глобальної безпеки, яка визначить життя наступних поколінь.

Отже, це не лише війна України. Це перевірка на зрілість людства. Чи здатні ми захистити не просто території, а саму цивілізаційну гіперпозицію людяності?

Публічні маркери:

«Туск на Варшавському форумі: Війна в Україні стосується всіх, це наша війна»

«Голова Варшавського форуму: Захід надто довго «танцював з російським ведмедем» – час для рішучих дій»

«Лише Китай може змусити Росію припинити війну в Україні – Сікорський»

«Росія зазнає невдач у війні проти України і робить помилку за помилкою – глава МЗС Німеччини»

«Генерал НАТО про боротьбу з дронами: Можемо повчитись в України»

«У Литві заявили, що не зможуть повністю захистити свій повітряний простір від дронів»

«Росія випробовує НАТО та становить безпосередню загрозу для Європи – міністр оборони Польщі»

«Країни НАТО мають робити більше для перемоги України – Остін»

«Кубілюс: Міністрів ЄС запросили до України – ознайомитися з протидронними технологіями»

«Українська зброя відтепер дістане будь-які військові об’єкти в Росії – Сибіга»

«Глава МЗС Франції назвав дві мети провокацій Росії в небі європейських країн»

«Сибіга – про мирні зусилля України: Після зустрічі Зеленського з Трампом ми набрали обертів»

«Міністр оборони розповів, як Естонія посилює свою армію»

«Міністр оборони Нідерландів: Нам потрібен цей щит безпеки – НАТО»

«Прем’єр Швеції: Росія, ймовірно, стоїть за нальотом дронів на аеропорти Данії й Норвегії»

«Путін не прагне миру, тому треба посилювати Україну – Пісторіус»

«Європа має більше підтримувати українські удари вглиб РФ – Кубілюс»

«Міністр оборони Нідерландів: Маємо вчитися в України – щоденні атаки дронів потребують нових рішень»

«Глава МЗС Німеччини: Порушення Росією повітряного простору НАТО – частина гібридної агресії Кремля»

«Сибіга закликав до посилення санкцій проти РФ: Путін має зрозуміти, що війна загрожує йому самому»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 67-ма окрема механізована бригада ЗСУ