В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1314-та  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Сьогодні стає дедалі зрозуміліше, що головний фронт екзистенційного протистояння проти путінізму лежить не лише на землі, у небі чи на морі. Він проходить через свідомість людей і політичні вибори майбутнього.

Ювал Ной Харарі переконливо доводить, що попри всі втрати і страждання, Україна вже виграла найважливішу битву – битву за право на існування як нація. Головна мета Путіна – довести світові, що українців немає, що вони лише «росіяни іншого сорту» — зазнала краху. Мільйони українців показали готовність боротися і залишатися незалежними, а саме це й визначає незворотність перемоги.

Та путінізм не здається. Він намагається впливати не на поле бою, а на мізки західних політиків і суспільств, створюючи ілюзію неминучості російської перемоги. Саме тут стає зрозумілою вага антропологічно-когнітивного складника глокальної геноцидної агресії, бо якщо нав’язати західним елітам відчуття безнадії, то можна змусити їх зняти підтримку з України. Це і є справжня ставка Кремля.

Але події в Молдові показують інше. Попри багатомісячну спецоперацію Кремля, спроби дестабілізації та організацію заворушень після виборів, там перемогли проєвропейські сили. Це означає, що путінізм не може «купити майбутнє», якщо суспільство тримається за власну ідентичність і бачить своє місце в європейському просторі.

Таким чином, і на фронті, і в політичних процесах сусідніх держав стає очевидним, що стратегія Кремля зруйнувалася на головному рівні – людяності й цивілізаційному виборі. Україна не лише чинить опір, а й формує нову систему надії й стійкості для всього регіону.

Публічні маркери:

«FT проаналізувало, чому Україна має всі шанси на перемогу у війні з Росією»

«У Молдові правоохоронці затримали трьох осіб, які готували масові заворушення після завершення виборів»

«У Молдові оброблені понад 80% протоколів, лідерство утримує проєвропейська PAS»

Низка міжнародних ЗМІ брали участь у пропагандистському престурі на окуповані території України, організованому Міністерством оборони Росії.

Світ має чітко усвідомити, що в РФ, Білорусі, КНДР, Ірані та навіть в КНР давно відсутні ЗМІ як інститути публічності. Те, що там називають медіа, фактично є інструментами державної антроплогічно-когнітивної агресії/окупації та маскування злочинів владного режиму скрізь і всюди. Тому, коли у міжнародних форматах ці структури представляють як «журналістику» чи «ЗМІ», розширюється міжнародна небезпека посиленої легітимації, тобто надання їм статусу, якого вони насправді не мають і не заслуговують. Тому не може бути престуру пропагандистів, можливо все ж говорити про вояжистів контентно-комунікаційного терору та шантажу.

Це може стати очевидним не лише для України, а й для багатьох партнерів у світі. Бо щоразу, коли цитуються чи запрошуються «представники ЗМІ» РФ/КНР та інших режимів, фактично реанімаційно відбувається занурення в реальність колективного путінізму, бо замість журналістики ми маємо справу з операторами пропаганди та агентами контентно-комунікаційної агресії, які легально, вже через справжні ЗМІ, потрапляють у поле міжнародної легітимності.

Важливо пояснити, що це не питання свободи слова чи різноманітності думок. Йдеться про руйнування самої професії журналіста в диктаторських та навіть в авторитарних режимах. У цих країнах знищено незалежність редакцій, цензура є тотальною, а «репортажі» й «новини» виконують роль фасадів, які приховують та реабілітують реальність путінізму.

Таким чином, світ має усвідомити, що будь-яка згадка «російських чи китайських ЗМІ» без уточнення є підтримкою фасадної публічності агресії; будь-яка спільна участь у заходах чи дискусіях із ними є інтеграцією в комунікаційний злочин; адекватна термінологія – це ключ до того, щоб не допустити повторного відтворення радянських чи путінських схем легітимації брехні.

Саме це тепер стає зрозумілим не лише Україні, а й нашим партнерам, адже агресор не має ЗМІ, він має інфраструктуру антропологічно-когнітивної окупації. І поки це не буде визнано глобально, будь-які переговори чи «баланси» ризикують бути побудовані на ілюзії глокального геноцидного агресора.

Публічні маркери:

«МЗС України вимагає вибачень й погрожує санкціями учасникам пропагандистського престуру на ТОТ»

«Полонені та звільнені українські журналісти будуть у центрі уваги осінньої сесії ПАРЄ»

Минулої ночі (28 вересня) путінська РФ здійснила новий масштабний удар по цивільній інфраструктурі України: близько 645 ракет і дронів були застосовані в комбінованій атаці. Внаслідок цього загинули щонайменше  чотири людини (серед них 12-річна учениця), понад 70 поранених, пошкоджено понад 100 цивільних об’єктів, це житлові будинки, лікарні, критична інфраструктура. У численних регіонах тривали пожежі, рятувальні бригади працювали годинами; у ряді місць відбувалися обвали під час ліквідації наслідків.

Це не «чергова новина» – це логіка глокального геноцидного терору. Масовані удари по житлових кварталах та об’єктах цивільної інфраструктури є системною тактикою, щоб не лише завдати матеріальних збитків, а й зламати повсякденне життя, посіяти страх і деморалізацію. Це атака на суспільну тканину, на право людей жити в мирності.

Геноцидний характер атаки є фактом геноцидного стилю дій, адже коли удар висоточних ракет спрямований на цивільні об’єкти масово і прицільно – це вже не просто «військова операція». Для постраждалих громад це вбивство життєвого простору, і тому вимір відповідальності міжнародного права повинен бути жорстким.

Ця атака відбувається на тлі постійних дронових кампаній проти України та порушень повітряного простору у країнах Європи. Це елемент стратегії, що поєднує кібератаки, саботаж, економічний тиск і військові удари, тобто комплексний підхід до підриву світової безпеки.

Європейські міністри та лідери жорстко засуджують атаку й закликають до посилення санкцій та постачань ППО і це важливо. Але слово «засудити» вже не компенсує відсутності дієвих засобів захисту цивільного населення тут і зараз.

Ця ніч – чергове нагадування, що питання захисту цивільного простору, це не абстрактна політика. Це питання життя і смерті для сімей, міст і майбутнього міжнародного порядку. Якщо світ продовжуватиме розглядати подібні атаки як «локальні» або «регулярні епізоди», агресор отримає глокальний простір для подальших злочинів.

Публічні маркери:

«В Україні внаслідок масованої атаки РФ поранені 70 людей, пошкоджені понад 100 цивільних об’єктів»

«Пастор Бернс – про російську атаку по Україні: Ось таке життя, коли твій сусід стає божевільним»

«В ЄС засудили масовану атаку Росії на Україну і закликали до посилення санкцій»

Вперше в публічному просторі США пролунала фраза, що адміністрація Трампа обговорює надання Україні Tomahawk. Це вже не кулуарна ідея чи журналістські «зливи», а офіційне підтвердження від віцепрезидента. Tomahawk – це не просто ще одна ракета. Це стратегічна зброя, яка може бити по віддалених і критично важливих цілях, змінюючи баланс війни. Сам факт, що тема виноситься у прайм-тайм FoxNews, створює новий горизонт очікувань.

Як тільки ця тема з’являється у публічному просторі, Кремль реагує своїм звичним способом – демонстративними ударами по цивільних. Це його головний метод шантажу, де кожне посилення України викликає у відповідь новий виток терору. Отже, ключове питання звучить так – покаже світ нові цивільні жертви в Україні чи доб’ється відсутності таких жертв завдяки ефективності оборони? У цьому й полягає пастка чи стане сигнал із США приводом для терору, чи, навпаки, аргументом для стримування агресора.

Венс наголошує: рішення ухвалює особисто Трамп, і воно базується на «інтересах США». Це класична американська рамка, де все підпорядковане національній вигоді. Але важливо, що Україна тут фігурує не як «об’єкт допомоги», а як ключова частина американської безпеки. Тобто, дискусія про Tomahawk — це не про альтруїзм, а про те, що без України неможлива архітектура безпеки США та їхніх союзників.

Венс паралельно нагадує, що РФ відмовляється від будь-яких переговорів. Це створює контраст, коли США говорять про мир, але змушені готувати ракетні інструменти тиску. А РФ говорить про «захист своїх інтересів», але практично демонструє лише небажання завершувати агресію.

Таким чином, Tomahawk у цьому дискурсі стає не лише зброєю, а й аргументом у миротворчій політиці США, де посилення України як спосіб наблизити мир, а не навпаки.

Публічні маркери:

«У США обговорюють постачання ракет Tomahawk Україні, остаточне рішення за Трампом – Венс»

«Росія відмовляється від участі в переговорах щодо завершення війни проти України – Венс»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

 Фото: 148 окрема артилерійська Житомирська бригада Десантно-штурмових військ