В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1443-тя  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Сьогодні зростає контрверсійний розрив між тим, що реально зроблено і втримано в Україні, та тим, як це описується міжнародними інституціями.

Україна діє в умовах симультанної, тобто множинно-одночасної, глокальної агресії. Це означає, що удари відбуваються не лише по території чи інфраструктурі, а одночасно по соціальній тканині, по психіці, по довірі, по відчуттю майбутнього, по самій здатності суспільства залишатися людяним.

Натомість значна частина міжнародної мови досі належить до попередньої, умовно “мирної” епохи, коли позацивілізаційні сили ще лише накопичували ресурси і робили це під прикриттям слів, процедур і форматів мирного часу.

Заступниця міністра соціальної політики Ілона Гавронська презентує в ООН досвід розвитку соціальної сфери України. Формально — це про центри життєстійкості, психологічну підтримку, кейс-менеджмент, інтеграцію ВПО, цифровізацію, прозорий розподіл допомоги. Новина виглядає сильною і позитивною, і вона такою є по факту дій, але не по рівню їх осмислення.

У термінах ООН, це соціальна політика. У реальності України та Європи, це втримання середовища людяності під час геноцидної агресії.

І ось тут виникає ключова проблема – що саме не назване своїм іменем? Це те, що описується як «розвиток соціальної сфери», хоча насправді це має класифікуватися як втримання цивілізаційності в умовах екзистенційного зламу.

Українські громади, інституції й окремі люди не просто «отримують соціальні послуги». Вони не дозволяють суспільству розпастися попри обстріли, локальні блекаути, масові переміщення, втрати, постійний терор та варварство.

Це не гуманітарна рутина. Це цивілізаційна резистентність, яка працює щодня. Але в міжнародній мові це подається так, ніби йдеться про стандартні інструменти, у стандартних кризових умовах, із стандартною роллю донорів і партнерів.

Саме тут і виникає контрверсійний розрив, адже заявлених позицій зараз вже недостатньо.

Коли Україна говорить мовою «звичних соціальних практик», світ продовжує думати, що має справу з локальною війною, гуманітарною кризою, питанням допомоги й відновлення. А реальність інша. Україна захищає не лише себе. Вона фактично утримує простір людяності, в якому ще можуть існувати права людини, соціальна довіра, інституції, сама ідея ООН як сенсу, а не лише будівлі.

Тому участь світу в цій ситуації не може бути вибірковою, обережною чи факультативною. Вона має бути ініціативною і повною, бо мова йде не про підтримку однієї країни, а про збереження умов людського співжиття.

У чому головний ризик? Коли такі дії України описуються мовою минулої епохи, зникає відчуття масштабу, стирається екзистенційний вимір, цивілізаційний подвиг зводиться до «хорошої практики».

Це дуже вигідно агресору та його союзникам в ООН. Бо тоді здається, що все ще «керовано», все ще «в межах процедур», все ще «не потребує радикальної зміни позиції світу». А це — неправда.

Проблема не в тому, що Україна робить щось не так. Проблема в тому, що масштаб зробленого описується словами, які його зменшують. Це і є той самий розрив між реальністю екзистенційного протистояння і мовою, що залишилася в минулій мирній добі. І поки він не буде подоланий, цей світ і далі реагуватиме повільніше, ніж діє світове глокальне зло путінізму.

Публічні маркері:

«Україна презентувала в ООН досвід соціальної стійкості в умовах війни»

Останні міжнародні заяви та події свідчать про поступову зміну звичної архітектури світового порядку, яка десятиліттями спиралася на міжнародне право, інституційний баланс і універсальність прав людини. Ця трансформація відбувається не одномоментно й не у формі відкритого розриву, а через низку рішень, риторичних зсувів і практичних кроків, які разом формують нову логіку глобальної взаємодії.

Показовою в цьому сенсі стала заява президента Фінляндії А. Стубба, зроблена публічно та без дипломатичних евфемізмів. Він прямо визнав, що Сполучені Штати змінюються, а зовнішньополітична ідеологія нинішньої адміністрації США дедалі більше суперечить цінностям, на яких історично будувалася європейська безпекова та політична культура. Йдеться не про розрив союзницьких відносин, а про фіксацію факту, що підходи до міжнародного порядку, ролі інституцій і значення партнерства більше не збігаються.

У своїй промові Стубб звернув увагу на кілька ключових моментів: зменшення ролі міжнародних інституцій, дії поза усталеними багатосторонніми рамками та знецінення Європи як рівноправного суб’єкта у формуванні глобальних рішень. Водночас він наголосив, що США залишаються важливим союзником, отже мова йде не про конфронтацію, а про необхідність адаптації та переосмислення європейської зовнішньої і безпекової політики в нових умовах.

Ця політична трансформація має ширший контекст. Вона відбувається паралельно з глокальними викликами у сфері публічності та глобальних медіа, саме тих самих механізмів, які тривалий час забезпечували верифіковану інформацію, прозорість і довіру між суспільствами. Закриття або радикальне послаблення міжнародних інституцій підтримки демократії, зменшення ролі глобальних мовників, а також скорочення присутності традиційних медіа у зонах війни та криз змінюють саму екосистему публічного знання.

Ситуація навколо газети The Washington Post є одним із індикаторів цих змін. Масові скорочення в редакції, зокрема в міжнародних підрозділах, пояснюються фінансовими труднощами та переглядом пріоритетів. Формально це виглядає як управлінське рішення в межах ринку медіа. Фактично ж ідеться про скорочення здатності одного з ключових світових видань системно й безпосередньо висвітлювати події глобального значення, включно з екзистенційним протистоянням в Україні.

Особливо показовим є те, що під скорочення потрапляють журналісти, які працюють безпосередньо в зоні бойових дій, ризикуючи життям заради документування реальності. Це вказує на глибшу тенденцію – публічний простір поступово зміщується від довготривалої, ресурсомісткої журналістики до більш фрагментованих, комерційно вигідних і менш відповідальних форматів.

У сукупності ці процеси щодо зміни зовнішньополітичної ідеології США, ослаблення ролі міжнародних інституцій, трансформація глобальних медіа формують нову реальність, у якій принципи, що раніше вважалися універсальними, дедалі частіше стають предметом вибіркового застосування. Це не означає одномоментного краху міжнародного порядку, але свідчить про поступову ерозію його підвалин.

Для Європи та європейських суспільств це створює новий виклик. Йдеться не лише про обороноздатність чи стратегічну автономію, а про здатність зберігати власні ціннісні рамки, тобто право, відповідальність, публічну правду в умовах, коли глобальний центр ваги зміщується від інституцій до сили й приватного впливу. Саме в цьому контексті звучать заклики до оновлення доктрин, переосмислення партнерств і посилення власної ролі у формуванні майбутнього міжнародного порядку.

Висновки:

• Це не криза, а зміна парадигми публічності й права, бо те, що відбулося вже з USAID, Radio Free Europe / Radio Liberty, Radio America, а тепер з Washington Post — один і той самий процес, а не кілька ліній чи сюжетів які свідчать про:
  • демонтаж універсалістського міжнародного порядку,
  • заміна права й цінностей геостратегією кількісних блоків,
  • легалізація логіки, що нібито «великі держави важливіші за право людини і малі/середні країни».
• Це де-факто ревізія Вестфальського + повоєнного порядку, але без нового договору, без нової етики, без відповідальності. Ми спостерігаємо як міжнародне право поступово «вимикають».
• Фраза А.Стубба принципова не політично, а онтологічно:«Ідеологія нинішньої адміністрації США суперечить нашим цінностям». Це вже не дипломатія, це фіксація розходження цивілізаційних кодів.
• Ключове тут, що США більше не гарантують універсальність (права, інституцій, медійної верифікації), вони переходять до транзакційної, приватизованої публічності.
• Звідси знищення USAID як інституції ціннісної присутності, демонтаж глобальних публічних медіа, толерування або стимулювання олігархізації істини. Це не «помилки менеджменту», це нова норма автократичної ефективності по-трампівськи.
• Те, що відбувається з The Washington Post, критично важливо читати не як фінансову історію, бо це скорочення кореспондентів у зоні війни, зниження присутності «очей і свідків», перетворення медіа з інфраструктури правди на керований шум.
• Практично це явище трансформації потужного видання світового рівня в антиЗМІ, тобто формально, це ніби залишається медіа, а функціонально катастрофічно деградує верифікація реальних світових процесів, а отже стратегічно це підготовка простору для генеративного автократизму. І тут зв’язок трампізма з путінізмом не метафоричний, а структурний, бо різні режими, а одна логіка знищення реальності як спільного простору.

Публічні маркери:

«Стубб заявив, що ідеологія США суперечить цінностям Європи»

«Газета The Washington Post оголосила масштабні скорочення персоналу»

Останні публічні заяви Японії фіксують важливу зміну у глобальному дискурсі безпеки. Йдеться не лише про підтримку України, а про принципову позицію щодо неприпустимості міжнародного порядку, у якому одностороння сила отримує право змінювати статус-кво. Японія прямо наголошує, що такий підхід є небезпечним як для Європи, так і для Східної Азії, оскільки створює прецедент, який може бути відтворений у будь-якому регіоні світу.

Посол Японії в Україні Масаші Накаґоме окреслив цю логіку максимально чітко – світ опинився на перехресті, де міжнародний порядок, заснований на правилах, більше не є безумовним. Порушення норм, зростання авторитарних практик і зниження ролі міжнародних інституцій поступово формують нову реальність, у якій сила дедалі частіше підміняє право. У цій ситуації, за його словами, погодитися з «новим порядком сильних» означає не визнати складність світу, а фактично капітулювати перед нею.

Ця позиція Японії набуває особливої ваги на тлі того, що відбувається в Україні. Путінська глокальна агресія давно вийшла за межі класичної міждержавної війни й дедалі більше перетворюється на полігон відпрацювання заборонених або маргіналізованих практик ведення війни, а точніше агресії. Зокрема, лише протягом січня 2026 року зафіксовано сотні випадків застосування російськими військами небезпечних хімічних речовин подразнювальної дії. Хоча ці речовини формально не належать до бойових отруйних агентів летальної дії, їх використання в бойових умовах є прямим порушенням Конвенції про заборону хімічної зброї та міжнародного гуманітарного права.

Принциповим тут є не лише сам факт порушення, а його прецедентний характер. Протягом десятиліть у світі існував фактичний консенсус щодо табу на застосування хімічних засобів у війні. Систематичне і масове порушення цього табу означає зсув меж дозволеного і створює небезпечний сигнал для інших режимів, які уважно спостерігають за реакцією міжнародної спільноти.

Паралельно з цим формується ще один вимір загрози, це союзницька агресія авторитарних режимів. РФ веде агресію проти України не ізольовано. Іран забезпечує її технологіями, ракетними рішеннями та безпілотними системами. Північна Корея безпосередньо залучена через участь своїх військових підрозділів, які воюють під російським командуванням, здобувають досвід сучасної війни і корейські військовики повертаються додому вже як інструктори. Таким чином практики геноцидної агресії в Україні стає навчальним середовищем для масштабування воєнних практик за межі Європи, зокрема в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Окремим елементом цієї ж логіки є масове вербування найманців з країн Африки та використання російського громадянства як інструменту заохочення. Паспорт РФ у цьому випадку перетворюється не на правовий статус, а на товар і приманку, за якою приховується експлуатація, правова беззахисність і примус до участі у геноциді. Особи, які проходять через цей механізм, не лише використовуються як ресурс, а й засвоюють практики геноцидного насильства, які згодом можуть бути перенесені в інші регіони світу.

У сукупності всі ці процеси — порушення табу, залучення союзних тоталітарних режимів, експорт ГГА через найманство формують те, що Японія та Україна розпізнають як спільну загрозу. Йдеться не просто про зміну балансу сил, а про підрив самого принципу міжнародного співжиття, де безпека базується на правилах, а не на праві диктаторського режиму що узурпував державність.

Саме тому позиція Японії полягає не в абстрактній солідарності, а в усвідомленні власного інтересу, якщо світ прийме порядок, у якому силове переписування реальності стає нормою, цей прецедент неминуче буде відтворений і в інших регіонах. Україна в цій ситуації виступає не лише як держава, що захищається, а як простір, у якому вирішується питання життєздатності світових правил як таких.

Публічні маркери

«Україна, Японія та інші повинні протистояти правилам «світу сильних» – посол Накаґоме»

«Війська РФ у січні 224 рази застосовували небезпечні хімічні речовини на полі бою – Сили підтримки ЗСУ»

«У розвідці розповіли, як Росія використовує контингент КНДР у війні проти України»

«У Росії показово вручили паспорти африканським найманцям – ЦПД»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 114-та окрема бригада територіальної оборони