В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1449-та  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Європейський Союз як простір демократії на континенті намагається публічно артикулювати нові формати взаємодії в умовах, які не були повністю врегульовані засадничими договорами, що інституціалізували ЄС. Йдеться не про кризу установчих норм, а про те, що реальність вийшла за межі передбачених сценаріїв.

Керівництво ЄС та лідери ключових держав шукають інструменти та експертизу для дій у ситуації, що швидко змінюється. Якщо сприймати процеси як конвенційні та зважені, ці кроки виглядають логічними. Проте фактична динаміка має більш прискорений і лавиноподібний характер. Рішення доводиться приймати під тиском щоденних геополітичних імпульсів.

Європа стикається з одночасним впливом кількох центрів сили — США, КНР, РФ, Ірану, а також з трансформацією ролі окремих міжнародних інституцій. Це створює ситуацію багатовекторного тиску, в якій стратегічна визначеність ускладнюється.

Заяви Високої представниці ЄС К.Каллас про необхідність формування переліку поступок, яких Європа має вимагати від РФ, свідчать про прагнення перевести питання миру з площини реактивності в площину прямої дії проти агресора.

Її ключова теза полягає в тому, що саме Європа має бути повноцінним учасником будь-якої мирної угоди.Умови мають формулюватися не для України, а для держави-агресора.

Сталий мир передбачає обмеження військової сили (демілітаризація), контроль над озброєннями (ядерне роззброєння) та відповідальність за злочини (верховенство права).

Це спроба зберегти логіку міжнародного права та відповідальності як основу майбутньої безпеки.

Позиція президента Франції Е. Макрона та канцлера ФРН Ф. Мерца демонструє інший акцент, нібито необхідність самостійного структурованого європейського діалогу з РФ.

Макрон наголошує, що Європа не може делегувати формування власної безпекової архітектури третім сторонам. Вказує на те, що не є сталим, але він наполягає, що географія не зміниться, бо РФ залишатиметься сусідом і така позиція цементує неподільність умовної РФ та путінського режиму. Макрон наполягає на окремому діалозі, який має бути організований як європейський мандат, без тиску на Україну.

Його дискурс про «вихід із геополітичного неповноліття» спрямований радше на мобілізацію європейської суб’єктності, ніж на адекватну форму відносин із Кремлем.

Однак тут виникає стратегічне питання, чи можливий структурований діалог у ситуації, коли сама природа агресії РФ та її сателітів виходить за межі класичної конвенційної війни і набуває екзистенційного виміру? Саме це питання поки залишається відкритим у європейському дискурсі. Воно є, бо його трактує Голова ГА ООН А. Бербок, але в дипломатії ЄС не кваліфіковано як реальність.

Водночас, рішення щодо перерозподілу командних посад у НАТО, де європейські союзники нібито отримують більш помітну роль, виглядає як імітаційний крок до більш справедливого розподілу відповідальності.

Проте стратегічне командування (збереження ролі SACEUR за США) залишається американським. Це означає, Європа посилює операційний рівень, але стратегічна рамка Альянсу залишається ієрархічною.

Це не є поразкою чи перемогою. Це радше показник того, що Європа рухається до більшої відповідальності в межах існуючої архітектури, а не поза нею і звільняє США від будь-якої відповідальності в Європі, чого так прагнуть Вашингтон та Москва.

Найскладніше питання полягає у визначенні природи агресії з боку РФ та пов’язаних із нею режимів.

Якщо її трактувати як класичний міждержавний конфлікт, логіка переговорів, балансів і поступового врегулювання виглядає виправданою, доречною та адекватною.

Якщо ж розглядати її як екзистенційний виклик цивілізаційного порядку, тобто як спробу зруйнувати саму систему права, відповідальності та людської гідності, тоді підходи, засновані лише на дипломатичній процедурі, можуть виявитися катастрофічну недостатніми.

Саме в цій різниці трактувань і полягає стратегічна напруга сучасної Європи.

Європа перебуває не в стані остаточної капітуляції і не в стані повної консолідації. Вона перебуває у фазі лінійного стратегічного дорослішання під тиском прискорених процесів.

Ключове питання полягає не в тому, буде діалог чи конфронтація. Ключове питання — чи зможе Європа зберегти суб’єктність, сформувати лідерство на континенті, визначити характер загрози адекватно її природі, поєднати мобілізацію ресурсів із збереженням правової рамки.

І саме від цього залежить, стане нинішній період етапом зміцнення європейської цивілізаційної моделі на континенті та у світі чи початком її поступового розмивання й навіть відміни позацивілізаційними силами.

Висновок

У центрі сучасної європейської стратегічної напруги перебуває не питання формату переговорів чи перерозподілу ролей у НАТО. Ключовою є дилема визначення природи самої агресії. Якщо агресію РФ трактувати як конвенційну війну між державами, тоді логіка міжнародного права, переговорних механізмів, балансів стримування і поступового врегулювання залишається релевантною. У такій моделі передбачається, що сторони визнають обов’язковість норм, навіть якщо їх порушують, і в принципі залишаються в межах правового поля.

Однак проблема полягає в тому, що глокальний геноцидний агресор системно і демонстративно не виконує жодної базової позиції міжнародного права — від Статуту ООН до гуманітарних конвенцій, від принципу суверенітету до зобов’язань щодо захисту цивільного населення. Порушення не є інцидентом; воно стало способом дії.

У цій ситуації постає контрверсія, чи можемо ми й надалі застосовувати до неконвенційної за змістом агресії інструменти, створені для конвенційних воєн?

Якщо агресія має екзистенційний характер, тобто спрямована не лише на зміну кордонів, а на підрив самого принципу права, відповідальності й людської гідності як універсальної категорії, тоді класичні дипломатичні процедури виявляються недостатніми. Вони можуть стабілізувати фронт, але не відновити зруйновану норму.

Таким чином, стратегічна розбіжність усередині європейського простору між підходом умовності, діалогу та операційної відповідальності, насправді є похідною від невирішеного питання про природу загрози.

Європа сьогодні перебуває у фазі визначення: чи вважати агресію відхиленням у межах системи,чи ознакою спроби демонтажу самої системи.

Саме від цієї відповіді залежить адекватність обраних інструментів  і майбутнє правового порядку на континенті.

Публічні маркери:

«ЄС запропонує список поступок, яких вимагатиме від Росії в рамках мирної угоди з Україною – Каллас»

«Європа візьме на себе нові керівні ролі в командній структурі НАТО»

«Європа має відновити діалог з Росією, але без тиску на українців – Макрон»

«Макрон: Ми переживаємо «момент Гренландії», якщо нічого не зробимо – Європу «змиє» протягом п’яти років»

Публічна позиція Туреччини щодо можливого військового примусу Ірану до зміни політики подається як застереження від регіональної ескалації. Анкара говорить про непередбачуваність наслідків, ризики ударів по енергетичній інфраструктурі та загрозу розширення війни. Формально це виглядає як захист регіональної стабільності.

Однак у ширшому контексті така позиція має інший геостратегічний вимір.

Іранський режим не є нейтральним гравцем в регіоні та світі. Іранський режим виступає системним донором мілітаризованих проксі-структур у регіоні та розбудовує військово-технологічний потенціал, що змінює баланс безпеки на Близькому Сході. Режим іранських аятол системно розвиває воєнні спроможності, включно з ядерною інфраструктурою, підтримує силові проксі-структури в регіоні та співпрацює з РФ і КНДР у військово-технологічній сфері. Ця співпраця безпосередньо впливає на глокальну геноцидну агресію РФ проти України,  зокрема через передачу ударних засобів, які використовуються проти цивільного населення та цивільної інфраструктури.

На цьому тлі застереження Туреччини щодо стримування Ірану фактично означають блокування інструменту примусу до виконання міжнародних норм, коли інші механізми впливу вичерпані. Коли держава, що має вагу в НАТО і лідирує в регіоні, публічно наголошує на недопустимості силового сценарію зупинки диктатури, вона об’єктивно посилює позицію того режиму, проти якого такий сценарій може бути застосований.

Це не риторичний момент, а питання стратегічної логіки. Диктаторські режими, які послідовно ігнорують міжнародні норми, не діють у межах правових обмежень, що формально захищають світ від ескалації. Вони використовують ці обмеження як асиметричну перевагу. Коли одна сторона дотримується правил, а режими системно їх руйнують, апеляція до процедур без механізму примусу перетворюється на інструмент затягування часу. Важливо розрізняти ескалацію як наслідок військової дії і ескалацію як результат тривалого накопичення безкарності. У другому випадку конфлікт не зникає, він лише переходить у форму відкладеної детонації.

Саме тому позиція Анкари виглядає не як нейтральна миротворча лінія, а як елемент стримування демократичної відповідальності тих, хто розглядає військовий примус як спосіб зупинити подальше розширення диктаторських режимів. У такій конфігурації Туреччина де-факто опиняється в полі, яке працює на збереження статус-кво Ірану чи РФ не обов’язково з мотивів підтримки, а як наслідок обраної стратегії уникнення силових сценаріїв.

Додатковий геополітичний вимір полягає в тому, що Іран, РФ, КНДР і КНР формують взаємопідсилювальний контур світового масштабу. У цьому контурі кожен режим підтримує іншого — технологічно, ресурсно, політично і навіть дипломатично в РБ ООН. Тому питання Ірану не ізольоване; воно пов’язане із ширшою архітектурою силового тиску диктатроських режимів на демократичні держави.

У цій логіці аргумент про те, що « пряма військова дія лише розширить війну», стає частиною складнішої геостратегічної гри, якщо справедливий примус ніколи не застосовується, режими на кшталт Ірану, які системно нарощують загрозу, отримують час і простір для подальшої ескалації експонально. Тоді стратегічна ціна бездіяльності  демократій може виявитися вищою за ризики дії.

Йдеться не про виправдання війни як такої, а про визнання того, що існують ситуації, де відсутність силового стримування фактично мотивує агресивну модель поведінки режимів. У цьому сенсі нинішня позиція Туреччини потребує розгляду не лише як дипломатичне застереження, а як елемент геополітичного балансування, який впливає на здатність міжнародної спільноти зупиняти режими, що не демонструють готовності змінюватися, військовою силою.

Публічні маркери:

«Військова операція проти Ірану може втягнути у війну весь регіон – МЗС Туреччини»

«Іран готується до можливого удару по своїх ядерних об’єктах – ЗМІ»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 114-та окрема бригада територіальної оборони