Літературне осмислення історичної події на прикладі збройного повстання закарпатських гуцулів проти окупантів у 1919 р.

Наталія ТИМЧУК (Ужгород), Оксана ЩЕРБА (Львів)

“До Сиготу урочисто посідлали коні…”

Літературне осмислення історичної події на прикладі збройного повстання закарпатських гуцулів проти окупантів у 1919 р.

Історія та ті або інші форми мистецтва є традиційно взаємопов’язаними та взаємозалежними. І коли бракує з певних причин надійних історичних джерел, документів на допомогу дослідникові можуть стати ті або інші мистецькі твори. Яскравим прикладом цього є низка публікацій в львівському мілітарному часописі “Цитаделя”, в яких за основу для історичних досліджень взяті, наприклад, твори літератури [9], живопису [7], пропаганди [5].

Цінність таких джерел, незважаючи на властивий їм суб’єктивізм, полягає в тому, що митець, який їх творив, мусив вивчити належним чином питання зображення, в тому числі через опрацювання документів або опитування очевидців або учасників. І сам факт роботи над твором мистецтва непрямо свідчить про потенційну наявність особистого архіву автора або наявності певних записів у його щоденнику чи в листах.

Розглянемо вплив творів мистецтва на історико-хронологічне висвітлення подій, пов’язаних із творення збройним шляхом закарпатськими гуцулами своєї державності у 1918–19 рр. як частини майбутньої соборної України. Спочатку зазначимо, що документів, віднесених до тих часів, у науковому обігу майже немає. Це пояснюється як тривалою бездержавністю України, окупацією її частинами різними державами впродовж 20-го століття із відповідним нищенням “всіх і вся”, так і складністю пошуку можливих документів, які поодиноко могли б бути розсіяними по різним державним і відомчим архівам кількох держав, наприклад Австрії, РФ, Румунії, Угорщини, Чехії.

Стосовно Гуцульської республіки дослідники або інші зацікавлені особи користаються передусім спогадами С. Клочурака “До волі”, спогадами С. Зубачинського “Гуцульське  повстання” (Літопис Червоної Калини, 1932, ч. 7–8), спогадами В. Воробця про бойовий похід на Закарпаття у 1919 році (частково оприлюднені у 2013 р. на сайті Ucraina Inter Arma), важкодоступною розвідкою М. Кабалюка “Гуцульська Республіка” (Біліна, 1992) і дослідженням М. Мушинки “Лицар волі”. Очевидно, що всі мемуарістичні матеріали містять відомі їх вади, що в цілому і пояснює їх неузгодження у питаннях висвітлення тих або інших подій, в т.ч. і щодо підготовки та проведення гуцульського повстання в Ясіню в січні 1919 р.

В той же час Гуцульська республіка знайшла своє гідне, за словами Василя Кухти, віддзеркалення в творах красного письменства: збірка оповідань Василя Гренджі-Донського «Назустріч волі» (1930 р.), повість чеха Зденєка Кудея «Гуцульська Республіка» (1937 р.) та роман «Гори говорять!» (1934 р.) тодішнього емігранта на теренах Чехословаччини Уласа Самчука, частого гостя активних учасників повстання братів Климпушів, – своєрідні хроніки «святого бунту», боротьби гуцулів за власну свободу і національне самовизначення. У радянські роки через табуйованість теми Гуцульської республіки та віднесення ясінських повстанців до категорії “українських буржуазних націоналістів” відома лише спроба Івана Долгоша відтворити, переосмислити з висоти проминулих літ названі події у книзі першій  роману-дилогії “Заплакала Тиса кров’ю…” [4, с. 20–21].

Розглянемо стисло ці твори на прикладі лише однієї визначальної події Гуцульської республіки – збройного повстання в с. Ясіня.

Почнемо зі спогадів Степана Клочурака (скорочено).

“Дня 5-го січня 1919-го року Головна Управа Української Народної Ради зійшлась в домі Івана Чуфищука, сина Олекси Чуфищука, якого мадяри повішали в 1914-му році, і відбула таємну нараду. На цій нараді члени Головної Управи ради договорились, що наступного дня 6-го січня, на наш Святий Вечір, уся Головна Управа піде «колядувати». Підемо з колядою від хати до хати, як це є звичаєм у гуцулів, щоб в такий спосіб відвернути всяке підозріння мадярського війська і його помічників, та так назбираємо потрібну кількість бувших членів народної оборони… У нашій групі колядників були скрипки, цимбали і трембіта, а “березою”, тобто провідником коляди, був славний Лупул і я. Ми колядували цілу ніч і цілий день на Різдво і до вечора того дня “наколядували” 86 озброєних гуцулів. Ми поділили їх на чотири групи, з яких кожна мала наперед опрацьований плян дії. Для кожної групи призначено коменданта, який відповідав за точне здійснення визначеного пляну. Завданням найбільшої групи, яка мала 43 повстанців, було роззброїти головну частину мадярського війська, яка квартирувала в бувшій воєнній лікарні і римо-католицькій школі. Другій групі призначено зайняти залізнодорожну станцію Лазіщина-Зимір і головну залізнодорожну станцію, роззброїти вартових і припинити будь-яке сполучення з Раховом. Дальші дві групи мали роззброїти жандармів і прикордонників і зайняти пошту і громадський уряд, щоб мадярські урядники не могли подавати до Рахова і дальше вістки про те, що сталось.

…Ми усі, добре озброєні, від самого вечора чекали на станції в Дебрях на приїзд транспорту з Коломиї, який під проводом Дмитра Німчука і Василя Климпуша прибув о першій годині після півночі. Коли поїзд в’їхав на станцію, з нього першими вийшли наші два провідники, а за ними четарі Ю.Циганюк, С.Зибачинський і Е.Половецький. Цілий транспорт складався з трьох старшин, шістьох підстаршин і 14 стрільців. Побачивши таку незначну поміч (23 вояків), ми поставили собі питання, чи 109 наших вояків вистачить для того, щоб роззброїти 620 мадярських вояків, жандармів і прикордонників, які, крім рушниць, мали ручні гранати і три кулемети, отож були далеко краще озброєні, як наші «колядники». Галицькі старшини рекомендували відкласти наміри на наступний день, коли приїде більша поміч. Однак члени Головної Ради рішили, що приготовлений наступ неможливо відкласти, бо вдень могла б піти чутка, що щось приготовляється і в такому разі ми могли б зазнати невдачі, яка коштувала б гуцульському населенню багато жертв. Цієї ночі мадярська команда не сподівається ніякого нападу, тому треба діяти. 23 старшин і вояків з Галичини включили ми до зформованих чотирьох груп і в нашому пляні нічого не міняли. Провідниками груп ми залишили наших підстаршин, бо вони не тільки знали своє рідне село, але й були добре ознайомлені з місцями і будинками, які мали зайняти. Ми ввійшли до поїзду і поволі з’їжджали із станції Дебрі вниз на станцію Лазіщина-Зимір, де і крім залізнодорожного персоналу виконувало службу 10 мадярських вояків і два прикордонники. Коли поїзд в’їхав на станцію і зупинився, хорунжий М.Сабадюк, який жив недалеко від станції, і його 15 гуцулів пішли в атаку і за кілька хвилин без жодного вистрілу не тільки зайняли станцію, але й роззброїли 10 мадярських вояків і двох прикордонників. На станції Лазіщина-Зимір ми залишили 6-ох наших вояків під командою Василя Копанчука, які, крім призначеної служби, пильно стежили за станційним персоналом, щоб ніхто по телефоні не подавав вістки.

Для дежурного залізнодорожного урядовця ми написали по-мадярському повідомлення про час від’їзду поїзду з Зиміра до Ясіня. Він до телефону прочитав з поданої йому записки, що поїзд з Ворохти-Воронєнки приїхав нормально, нічого особливого не везе і в такий-то точно час від’їжджає до Ясіня. Поїзд вирушив і незабаром зупинився перед головною станцією на Костерівці. В ньому була тільки група повстанців під командою булавного Дмитра Іванюка і Михайла Біланюка. Її завданням було зайняти головну станцію, що вони і зробили. Тим часом хорунжий М.Сабадюк роззброїв жандармерію і прикордонну поліцію, Василь Клочурак ст. зайняв сільський уряд і пошту, а я з булавним І.Гундєком і Василем Кувіком роззброїли і взяли в полон 504 мадярських вояків. Ми напали на мадярське військо так нагло і несподівано, що воно не встигло поставити нам відповідний опір. По короткій гострій перестрілці ми перемогли мадярів. Мертвих не було. Мадяри мали 11 поранених, з них п’ять тяжко. З наших повстанців було 8 ранених, з них два тяжко. Мадярських старшин забрали ми з їх квартир, разом з їхнім комендантом підполковником. До третьої години ранку Ясіня позбулося мадярських окупантів… Зразу після перевороту вранці 8-го січня 1919-го року Рада відбула своє засідання в повному складі і з того часу вона була одиноким керівником громадського життя в Ясіню… На цьому засіданні Рада рішила збільшити нашу міліцію до 300 вояків, не враховуючи сюди вояків з України. На перший заклик Ради до Гуцульської оборони вступило понад п’ятьсот бувших вояків. Багато з них принесли з собою рушниці і потрібну муніцію” [2, с. 126–128].

Віктор Воробець подає дещо іншу картину [1.].

Тепер наведемо ці події у світлі бачення письменників, які, нагадаємо, вивчали їх.

Улас Самчук (скорочено): “Над миром стоїть незмірно велична ніч… 

Яблонецьким перевозом, розрізуючи величезні снігові замети, виїхав з Ворохти паротяг-розчищувач. Сопе, дмухає і крає снігову цілину. Сипле направо й наліво сніг, лишає за собою свобідну дорогу. По ній має пройти потяг, наладований хлібом, для гуцулів. Ті ще не знають про це…

В той час працювали повстанці. У сім годин зібралися на кінці, що його зараз тут охрестили ім’ям “Свобода”, і вирушили звідсіль у трьох напрямках. Залога здалася без бою. Всі спали і нічого не сподівалися. Уночі прибула потуга й по всіх вулицях завешталися озброєні чужі люди. Ясіня мертво мовчала. Вікна жидівських і мадярських хат щільно позакривані віконницями.

У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулиці й шукав Шровбу і Водічку. Обганяв Ясіня, вертівся по вулиці, мов навіжений і зовсім не знав, що далі діяти… Біжить, землі не чує. І раптом, коло церкви до нього вибігають якісь люди й погрожують йому зброєю.

– Куди чвалаєш? – гримнув над ним голос і не встиг Браш отямитися, як тяжеча тверда рука піймала його за коміра й тягне невідомо куди.

– Пусти! – кричить Браш. – Я біжу до пана сотника!

– Аа, до сотника. Ми от тобі покажемо сотника. І через пять хвилин, замісць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора. У темних, ледь освічених, коридорах ходять сильно озброєні чужі люди. Знадвору касарня оточена також військом. Кілька вояків витягають з касарен скоростріли й виносять кріси. На залях сидять стурбовані вояки залоги й не розуміють, що сталося…

Але найбільший рух у Цоканів. Ясіня добули легко, але чи піде так і далі? Буде бій. Відобідавши всі три брати збіраються до великого діла.

– Благословіт, неню, благословіт, мамко! Йдемо…

“Гальо, гальо! Агенція “Ройтер”. У ночі на 7 січня українці обсадили мадярську залізнодорожню станцію в Карпатах, Ясіня. Мадярська залога в числі двох сотень людей попала до полону. Арештовано кількох визначніших місцевих мадярів і вивезено їх углиб краю, як заложників.

“Гальо! Агенція “Вольфа” – Берлін. Українці посунулися на захід. Ясіня, північно-вихідна мадярська залізнодорожна станція, в їх руках. Стан неспокійний. У руках українців всі воєнні запаси, два броневі потяги. Мають намір обсадити цілу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в українському дипломатичному представництві в Будапешті.

“Гальо! – Київ. “УТА”. Наші війська в ночі під 25 грудня с. ст. перейшли яблонецький перехід і обсадили Ясіня. Населення зустріло наші відділи з надзвичайним ентузіязмом. Воєнні операції успішно розвиваються на цілому, південно-західному фронті.

“Алло! Масква. Всім радам і редакціям! Телеграфна агентура преси “Роста”. Відділи біло-петлюрівських банд рухаються на захід і загрожують успішному розвоєві робітничо-комуністичного фронту Мадярщини. Під 25 грудня банди обсадили вихідню точку Мадярщи­ни, Ясіню. Місцеве населення ставить енергійний опір імперіялістичним хижакам”[6, с. 14].

Як бачимо, Улас Самчук вирішив обійти тактичні деталі військової операції. 

Наведемо викладення цієї події у світлі бачення Зденєка Кудея (скорочено): “– Час той прийде може скорше, як ти собі думаєш, Іване, – сказав лагідно. – Тільки трохи терпеливости. Але тоді буде треба ясних думок і сильних рук. Наше визволення наближається. Можливо, ще й сьогодні. – Тулайдан замовк.

– Що? Ще сьогодні? – перепитав Гринюк. – Підуть може ясінці проти мадярів?

 – Може ще й сьогодні – повторив Тулайдан, – скоро тільки прийде приказ, вирушимо на Ясінє. Коли не нині, може завтра, позавтра, поки не прийде зі Станиславова повідомлення. Тоді зробимо повстання. Мусимо видержати. Нема у нас ні старшин, ні скорострілів, ні гармат.

– А чому б нам не зробити це повстання зараз, самим. Тут, у наших порах не потребуємо гармат, а провідники найдуться між нашими рядами. Нащо нам кликати сюди чужих людей?

– Хіба чужі вони нам люди? Є це такі самі гуцули, як і ми, з Гадичини й Буковини. Вони вибороли собі вже незалежність. Між ними є доволі освічених людей, бувших старшині, що краще розуміються на військовому ділі, як ми. Коли у нас на пальцях одної руки можна їх почислити. Та й ті, на жаль, в більшій чи меншій мірі, змадяризовані. І так не лишалося нам нічого іншого, як звернутися за поміччю за кордон. Скоро тільки поміч прибуде, беремося за діло, А покищо треба чекати на знак…” [3, с. 11].

“По дорозі відвідали цілу низку хат зі своїми колядками й паки дійшли до Ясіня, зріс їхній гурток до сорок осіб. Перед самим Ясінєм завернули, на залізничий шлях до Лозищини, прямуючи малими відділами в напрямі Земіру… Тут стрінулися з іншим відділом. Були це гуцули з другої сторони Ясіня… Згодом вибралися спільно в напрямі кордону, де чекали на них уже гуцули з поблизьких сіл. Прибувши до панцирного дому на кордоні, застали там зібраних уже около двіста добровольців… Вкінці під північ рушила довга кольона через кордон і приспішеною ходою прямувала в сторону Воронєнки, першої стації на українській території, куди мали приїхати українські старшини й добровольці зі скорострілами. Була це дуже пестра збиранина. Більшість мала на собі гуцульські кожухи й бараниці, але було тут і доволі таких, яким не лишилося вже нічого з колишнього добробуту й які своє нужденне лахміття вкривали полатаними військовими плащами, що в них вернули, чи втекли зі світової війни домів… Але усі були озброєні в нові кріси, при чому і про муніцію не забули. І всі угоріли завзяттям взяти участь у цьому зриви, що мав принести їм вимріяну волю. Терпеливо розсілися кругом стації, ожидаючи приходу поїзду, що мав привезти їм провідників. Їхні команданти поділили групу на кілька відділів, даючи вказівки, що мають робити. Бо ще перед двома тижнями був у Ясіню бувший австрійський старшина й їхній давний приятель, др. Гарасимович, що основно простудіював цілу околицю Ясіня та виготовив оперативний плян, по якому мали, заскочити й обсадити Ясінє…

Поїзд заїхав на стацію і задержався, випускаючи цілі клуби диму та пари. З нього вискочило кількох людей. Сотня грудей відітхнула з полекшою.

Були це вони. Шість молодих старшин в товаристві двочленної гуцульської делегації, під проводом поручника, що йому також щотільки вус засіявся. Всі були зодягнені в новісінькі однострої та виглядали радше на учнів юнацької школи, як на старшин, що мали бути провідниками очайдушних верховинців в небезпечній воєнній виправі. За ними виступило, около двадцять стрільців, також у нових одностроях, майже самих підлітків. Тільки трьох, чи чотирьох було старших.

Тулайдан оглядав їх розчаровано. Оце мали бути майбутні їхні провідники? Це-ж самі хлопці…

– Дмитре! – штовхнув Тулайдана у бік. – Ми будемо мати також і власну артилерію.

Та часу не було на дальші балачки. Поручник, що був командантом відділу, в кількох словах сказав приявним, що приходить з доручення др-а Петрушевича, президента Західньої Української Республики, щоби обняти команду над угорськими гуцулами, разом з товаришами зброї і що від цієї пори всі обовязані підчинятися його приказам… З приявних гуцулів сформовано чети й сотні, розміщуючи між них українських стрільців. Впав приказ: “Всідати!”” [3, с. 16–18].

“…Хвилина їзди і поїзд вкотився на головний двірець… Як тільки поїзд задержався, в одній хвилині все було на дворі. Один відділ перебіг попри головну будівлю та обсадив головний гостинець і бічну пільну дорогу, що вела через сад просто до військових бараків. Другий відділ обсадив тимчасом канцелярію, арештуючи начальника та урядників, що робили тоді службу. Прибігла інша сотня та розложила варту перед всіми домами, де жила залізнича обслуга. Полонено також начальника митного уряду. Головний відділ забезпечив усі входи на стацію та формувався до нападу на бараки.

Дві чети вислали на охорону двірця в Кевелев напрямі на Рахів, звідки безпосередно могла грозити небезпека…” [3, с. 21].

“Коли вернулися зі стійки, довідалися від хоружого, що Ясінє заняли без найменших жертв. Мадярську залогу обезброїли без одного стрілу. Мадяри не ставили майже ніякого опору, а кілька штовханців вистарчило на зломання опору і тих, що ще перед кількома годинами в цілому Ясіню грали ролю великих героїв. Добич, що попалася в руки гуцулів, була велика. Крім пяти-шести сот полонених, захоплено близько тисячку рушниць, шість скорострілів, два цілі поїзди враз із паровозами, величезний склад вугля та добірного провіанту…” [1, с. 24].

Як видно із уривків, З. Кудей також робить акценти на окремих складових операції, більше прагнучи висвітлити її тло, ніж самі факти нейтралізації та роззброєння противника.

У поетичній формі відтворити події майже столітньої давнини спробував і сучасний поет Володимир Тимчук: 

“– Добрий вечір, пане ґаздо,

Прийми колєдоньку,

Нині меш гостити ладно –

Міркуй головоньков,

Чом ми, леґіні статечні,

Спів трембіт ламаєм,

А колєди, фьист сердечні,

Наново співаєм?

– Знаю, хлопці, зачекався…

Гомін волі чути.

Сповідався-сподівався:

Тим колєдам бути!

Заходи, березо, дь’хаті,

Поклонися бартці:

Не барись… мерщій освячуй

Побратима в складці.

…По ґрунях до хат ходили

Хлопці, як годиться, –

В дні Різдва зростали сили…

Час настав. Зориться…

VІ

– Слобід вам колєдувати,

Панове жовніри?

Любимо в Різдво стрічати

Гостей на подвір’ї.

– Ой ми вам поколєдуєм

Тай потрембітаєм:

Нашу славу враз почують

В полонинах-плаях!

– Ой родивсє Бог на сіні

Й правди став шукати…

Ми до вас були гостинні,

Зараз – зброю скласти!

Пролунало зо два стріли,

Бартками махнули –

Під арештом себе вздріли

Сейкелі в гуцулів:

Калачем почастували,

Куном похвалили

І, беззбройних, відпустили

З Богом до родини.

…Подолавши перевали,

Поміч прибувала,

Військо ладно муштрували

Нові генерали.

Освятивши воду в Тисі,

І бартки, й пістолі,

До Сиготу урочисто

Посідлали коні…” [8, с. 11].