Спогади Віктора Воробця як нове джерело у дослідженні державницької та військової діяльності гуцульської республіки: передумови наукових дискусій і подальших пошуків

Степан ВОРОБЕЦЬ (Яворів), Володимир ТИМЧУК (Львів), Роман ЯКИМЧУК (Ковель)

Похід на Закарпаття

Спогади Віктора Воробця як нове джерело у дослідженні державницької та військової діяльності гуцульської республіки: передумови наукових дискусій і подальших пошуків

Унікальною державно-військовою сторінкою України в добу її національно-визвольної боротьби, розпочатої у І світовій війні, є Гуцульська республіка, створена на гуцульських теренах сучасного Закарпаття у 1919 р., тодішньої Марамароської жупи, адміністративно-територіальної одиниці Австро-Угорщини. Зазначене обумовлюється зокрема наступним: а) українська державність була проголошена на терені, який в історичному контексті вкрай слабко себе ототожнював із державним будівництвом русинів-українців – лише кілька десятиліть за часів короля Данила Закарпаття було перебрано під вплив Галича, а по його смерті у боротьбі за галицькі престол і спадщину відійшло до Угорського королівства. Можна було б послатися ще на часи Русі та часи державного утворення білих горватів, але фактологічна та джерельна база є недостатніми для дослідження зв’язків племен уздовж берегів Тиси із домінуючим тоді в центрально-східній Європі Києвом та й, зрештою, це питання виходить за межі цієї розвідки; б) українські державні потуги були підкріплені збройною боротьбою та дивовижною самоорганізацією місцевого населення, яка, до слова, ще не раз проявлятиметься в українському просторі включно до нинішніх днів; в) державне утворення гуцулів стало передумовою участі краю в акті злуки українських земель та зриву намірів Будапешту перетворити край в “Руську автономію”; г) поєднання волеустремління закарпатських гуцулів з потужною підтримкою русинської діаспори за океаном в умовах втрати форм державності на інших частинах України змусило все ж міжнародну спільноту до обговорення українського питання та ухвалення визначальних рішень, зокрема приєднання краю до Чехо-Словаччини із наданням автономії, що визначило Україну знову бути наріжним каменем у переддень ІІ світової війни та зумовило постання Карпатської України.

Донедавна основним джерелом для дослідження подій Гуцульської республіки були спогади Степана Клочурака [5]. Саме вони лягали в основу низки досліджень, наприклад [8. 11]. Одночасно М. Мушинка увів в дослідницький обіг і деякі інші публіцистичні джерела [3, 7]. Культурологічне та історичне тло добре проілюстровано і в низці художніх видань [2, 6, 9], які письменниками створювалися в результаті власного вивчення цих питань, в тому числі і через опитування учасників і очевидців. На жаль, досі фактично не введено джерел із тих, які могли би бути доступними в Румунії, Угорщині чи Празі.

В цьому розрізі несподіванкою стала поява фрагменту спогадів Віктора Воробця [10], учасника тих подій: 16 березня 2013 р. дописувач “Feldfebel Schvagro” Воєнно-історичного форуму (http://forum.milua.org) залишив таке повідомлення: “Доброго дня!! За випадком долі, до моїх рук потрапили спогади (13 зошитів) обер-лейтенанта ландверу В. Воробця, невдовзі постараємось видати їх друком. У них йдеться про Листопадовий переворот у Коломиї та похід на Закарпаття у січні 1919 р., яким він командував. Виникла ідея написати про це якесь дослідження! Був би дуже вдячний, якби хтось надав якусь інформацію про похід на Закарпаття у січні 1919 році, через Ясіню, на Сигіт (тепер Сігету-Мраморош)! Радий буду – літературі, фотографіям, спогадам!!”. Сам фрагмент був виставлений 11 квітня 2013 р. користувачем “A_P” на сайті “Ucraina Inter Arma” під назвою “Похід на Закарпаття у 1919 році (Сигітський напрям)”, про що у форумі дописувачем “кювернат Ювяшжт” зроблено запис: “З дозволу власника і автора електронної версії виставив фрагмент спогадів”. Спогади на “Ucraina Inter Arma” відкриваються преамбулою: “Фрагмент спогадів, що друкуються нижче, люб’язно наданий до публікації їх власником, Михайлом Воробцем, та Іваном Зварчуком, який набирав текст з рукопису. Спогади записані колишнім обер-лейтенантом австро-угорського ландверу, поручником Галицької армії Вікторем Воробцем, який очолював військовий загін, надісланий для підтримки українського національного руху в Закарпатті у 1919 р. Невдовзі повна версія спогадів В. Воробця повинна з’явитися друком, про що буде додатково повідомлено на сайті Ucraina Inter Arma”. Ми детально показали цю процедуру щодо електронного оприлюднення фрагменту спогадів із тих причин, що окремі місця спогадів В. Воробця не зовсім корелюються з фактами, які вже прийняті в офіційних історичних колах, наприклад в [1] чи [4], що буде частково зазначено наприкінці.

Проаналізуємо фрагмент спогадів Віктора Воробця і подамо ключові витяги.

На нашу думку, фрагмент можна поділити на кілька умовних смислових частин:

1) про боротьбу українців-галичан у Львові та інших західноукраїнських землях;

2) про військову і суспільно-політичну обстановку кінця 1918 р. в західній Україні;

3) про соціальну, етнографічну та суспільно-культурну характеристику Закарпаття;

4) про дипломатичні аспекти діяльності ЗУНР з представниками влади Угорщини;

5) про залучення підрозділів і вояків УГА до походу на закарпатську Гуцульщину;

6) про обставини повстання в Ясіню та захоплення вокзалу, уряду і казарм;

7) про визвольний похід вниз по Тисі: на Рахів, В. Бичків, Сигіт;

8) про військово-адміністративну діяльність в Сиготі, відступ і бій під Сиготом;

9) про румунський полон;

10) про “гуцульський курінь”, бойові дії в Україні, політичні впливи й інтернування.

В цілому, автор належно описує суспільно-політичну обстановку на українських теренах в листопаді 1918 р., констатуючи неспроможність українських бійців із числа селян воювати у великому ворожому місті (Львові) як проти військових формацій, так і воєнізованих груп польського населення: молоді, яку “…надихали “Вогнем і мечем” Сенкевіча” та “міської голоти, так званих батярчуків, які прекрасно знали всякі міські завулки і вміли непомітно прокрадатись”. Також “на ЗУНР від південного сходу наступала Румунія”, а “мадярські полки давно були б рушили через Карпати на північ, якби не те, що на півдні новоутворена Югославія відбирала від Мадярщину одну слов’янську землю за другою, а від Сходу наступали румуни і забирали одне місто Семигороду за другим”.

Очевидно, що австрійсько-російський фронт, який розвалювався і завертав частинами кожна в свою сторону, “потягнув” за собою і зв’язки закарпатських гуцулів із Галичиною, а через неї і з великою Україною. На стабільність зв’язків впливала також і та обставина, що Ясіня було вузловою залізничною станцією, розводячи потяги як на Галичину, так і на низину, до Угорщини. Вочевидь, оцінити стан справ і перевірити підставовість закликів представників Ясіня до спільних збройних дій проти Угорщини Окружна військова комендатура (надалі – ОК) ЗУНР в Коломиї доручила зазначене Віктору Воробцю, як він згадує “при кінці грудня 1918 р.”. Воробець, в однострої з українськими знаками розрізнення, мав “дипломатичні” зустрічі з мадярськими урядовцями на станції в Ясіні та в Будапешті (пізніше і в Сиготі на перемовинах), переконуючи тих в тому, що ЗУНР “бажала б втримати зі своїм південним сусідом якнайкращі сусідські відносини …Ми воліли б, щоб Закарпаття залишилось в межах мадярської держави, тим більше, що мадярський уряд сповістив, що планує переорганізувати карпатські землі в “Руську країну” з широкою національною автономією”. Зазначена позиція пояснювалася потребою “мати шлях в Середню і Західну Європу, щоб по ньому вести обмінну торгівлю і перевозити боєприпаси для армії” та прагненням “від пригноблених останніми міжнародними подіями мадярів добитись якнайширшої автономії для Закарпаття”. Про результати поїздки, зміст доповідей і реакцію від представників ОК Воробець з фрагменту спогадів нічого невідомо.

Далі В. Воробець згадує: “Три тижні пізніше, на Йорданський святвечір (18 січня. – прим. авт.) покликали мене в ОК і наказали бути готовим, щоб наступного дня повезти більшу військову частину, приблизно батальйон, на Закарпаття. Наступного дня… зустрівся з групою молодих офіцерів… пригадую собі їх усіх, поручників: Циганюка, Зибачинського, Никоровича, галичанина Ковтуна, хорунжих: Михайлюка, Ступарика. Ми домовились, що в повному бойовому виряді зустрінемось на майдані колишнього 24 полку наступного дня (20 (?) січня. – прим. авт.) в третій годині пополудні, де нас буде вже чекати сформований готовий до походу батальйон. Мені др. Бемко дав ще такі інструкції: наша частина займе найперше Ясіню, де нас нетерпляче ждуть, і там частина поповниться змобілізованими ясінськими гуцулами, після чого рушимо далі на південь. Все те треба буде провести якнайскоріше, бо згідно з одержаних інформацій зі сходу наступають румунські частини, і їх треба випередити, навіть зупинити, якщо вони захочуть зайняти також Закарпаття. До нас в Делятині приєднаються представники з Закарпаття, які будуть вертатися з Національних Зборів (Конституанти) в Станіславові. Вони будуть нашими провідниками на території Закарпаття. В умовлену годину на умовленому майдані на сам Йордан (19 (?) січня – прим. авт.) ми застали 68 бійців, замість обіцяного батальйону. Це були «вишкрабки» з різних установ Коломиї: ордонанси, канцеляристи-помічники і інші. Обіцяний «батальйон» самовільно роз’їхався по селах докінчувати кутю… Коли я, збентежений тим усім, поставив перед ОК питання, чи не було б доцільніше відкласти на пару днів цілу «імпрезу», зібрати більшу силу та трохи її підготувати, мені рішуче наказали вирушати з тим, що є, бо справа невідкладна”.

І ось як описується сама операція: “Смеркало, коли наша частина всідала до пасажирського поїзду, що кожного дня в ту пору відправлявся до Ясіня… В Делятині до нас прилучились три ясінські юнаки: Німчук та Кле[и]мпуш – 20-річні легіні-парубки і Степан Клочурак, що не встиг ще закінчити двох останніх класів гімназії. Це, як пізніше виявилось в роботі, були славні хлопці: розумні, одчайдушні, добряги. Ми прийняли їх в наше офіцерське купе та стали розробляти план дій. Все треба буде робити блискавично, щоб противника збити з пантелику. Ще в поїзді було поділено ролі та людей на групи. Остання галицька станція – Вороненка… Офіцери відходять до своїх груп. До груп прилучаються також ясінські юнаки-провідники,… серед нічної пітьми вони поведуть групи так, щоб ніхто цього не помітив… Поїзд сповільнює біг і стає. Це зупинка Зимір (вже по мадярській стороні). З вагонів, наче привиди, вискакує кільканадцять бійців і мадярська залога пограничників, біля десятка осіб, роззброєні… Телефон в наших руках. Залишається підхорунжий, ще двох бійців залишили сторожувати станцію-зупинку, обеззброєних мадярів, поки телефоном з Ясіня не надійде наказ, щоб їх відпустити. Поїзд рушає дальше. Перед станцією Ясіня поїзд тихо зупиняється в полі. Понад половина бійців сходять і трьома групами з ясінськими провідниками спускаються вниз у величезне село. Дві групи несуть з собою скоростріли… Я з останком частини – біля 15 бійців, рушаю з поїздом на станцію Ясіня. Перед станційним будинком поїзд зупинився. Напроти нас з ліхтаркою йде дижурний урядовець і офіцер з двома бійцями. Ось вони вже біля нашого вагону. З переду і заду вагону вискакують наші бійці і забирають з рамен мадяр їх рушниці. Поки офіцер опритомнів, вже забрали від нього його «маузера». Всім, також дижурному урядовцеві, кажуть спокійно стояти на місці. Проти них спрямовано 3 дула рушниць. Решта бистрим кроком спішать за мною до станційного будинку, де у великій ждальній кімнаті сплять двома рядами на ліжках бійці, всього кількадесят чоловік. Входимо, світло світиться, але всі сплять, аж хроплять. Це ж північ, тоді найкраще спиться. Кілька наших бійців стають у дверях з рушницями, готовими до стрілу, а інші знімають зі стін над головами мадярів їх рушниці. Хто будиться, тому пальцем дається знак, щоб мовчав, якщо не хоче спробувати нашої кулі. Зброя зібрана і всім наказано непорушно дальше лежати. Двох залишили коло дверей з рушницями готовими до стрілу, а решта ідуть зі мною в бюро руху, де працює телефон і телеграф. Там ще нічого не помітили, тільки те, що щось довго вертався від поїзду дижурний урядовець. Тепер його привели разом з офіцером. Їм і телефоністу та телеграфісту наказали покинути апарати і всім тихо сидіти в одному кутку. Телеграфічні і телефонічні дроти в напрямі Сиготу відлучено зовсім. Обслідували усю територію станції і кого зустріли, наприклад стрілочника, того направляли на станцію і передавали під опіку вартовим. Забезпечивши станцію вартовими, я став наслуховувати, що діється в селі, віддаленому більше одного кілометра від станції. Там було тихо… Значить, все йде правильно. Так промайнула одна, друга година. Аж десь біля третьої години почулось хрустіння снігу під ногами більшої кількості людей. “Свої? Чи може чужі?”, – подумав я… Не витримав і крикнув: “Хто там?”. “Свої, свої”, – була відповідь… Це прибуло майже половина частини, біля 25 бійців і Клочурак з ними. Друга половина залишилася в селі охороняти роззброєних мадярів. Виявилось, що справа не була така легка, як нам її малювали в поїзді наші закарпатські провідники. Вони говорили, що в Ясіні всіх мадярів є декілька десятків, а насправді їх було пів тисячі. Самих офіцерів роззброєно біля 25, між ними одного майора, який був командантом цілого гарнізону. У величезних бараках спало біля 400 новобранців, недавно змобілізованих з навколишніх сіл. Їх усіх ми розпустили додому після того, як від них відібрали зброю… Пополудні прибув з Будапешта сподіваний поїзд, і всі мадяри виїхали в напрямі Сиготу. Перед від’їздом ми повернули офіцерам їх зброю”.

Описуючи наступні події – підготовку та здійснення визвольного походу в напрямі Сиготу, Воробець згадав, що “після обіду в селі відбулося велике віче. Прийшли майже всі мешканці, бо Ясіня святкувала два дні Йорданських свят”. Клочурак і Климпуш закликали добровольців до лав Української армії (вербувальна комісія розпочинала роботу з наступного дня) і до “українського Закарпаття в Українській Державі!”. Понад сто перших добровольців одягли в однострої і почали навчати військової служби: “Харчувалися в нашій військовій кухні і тільки спати йшли додому. Мадяри залишили в складах військового обмундирування більш, ніж на тисячу осіб, а харчів на декілька тижнів, так що журитись утриманням частин нам не треба було. Другої днини (21 або 22 (?) січня – прим. авт.) приїхав з Сиготу спеціальний поїзд від жупана. Його посланець привіз пропозицію вислати делегацію в Сигот на переговори… Я вирішив поїхати разом з поручником Циганюком”. Нарада пройшла того ж вечора і галичани спеціальним поїздом вночі повернулись в Ясіня. Наступного дня Воробець фіксує прибуття з Коломиї підкріплення – 150 вояків та 6 старшин: др. Маєр-Михальського, сот. Миколи Саєвича, сот. Долинюка, пор. Якова Лапчинського, пор. Глушка, пор. Івана Верб’яного: “Разом з ясінськими добровольцями, яких вже було до 200 – наша частина начислювала вже більше 400 бійців. Командування цілою групою, згідно приказу ОК, перейняв др. Маєр-Михальський. Пополудні була зорганізована повна сотня, біля 200 бійців, і мені дано приказ наступати з тією сотнею вздовж залізної дороги та шосе в напрямі на Сигот. Мені приділено майже всіх офіцерів, щоб було кому на зайнятій території організувати адміністраційний апарат. Біля третьої години пополудні наша група рушила в бойовий похід на південь. Могли ми пересуватися тільки по залізниці та по шосе, які місцями, залежно від гірських умов, то зближались до себе на 20…30 метрів, то розходились на пів кілометра. Направо і вліво піднімались гори, місцями з дуже крутими схилами, покриті лісом і глибоким снігом. Там людині було майже неможливо пройти. Тому ми, беручи малочисельність та неготовність мадярів, вирішили себе забезпечувати лише спереду. З самого переду по залізній дорозі йшла невеличка стежа, готова негайно відкрити вогонь. Вона гляділа вперед і в обидві сторони. За стежою через 200…300 метрів, залежно від видимості, йшло бойове поготівля – біля 30 бійців. Половина йшла по залізній дорозі, половина по шосе. Пів кілометра за нею в поїзді їхала головна маса групи. З переду локомотива на платформі стояли дві гармати, гаубиці, два важкі скоростріли з бійцями коло них, готових кожної хвилини відкрити вогонь по противнику. Гаубиці приїхали разом з підкріпленням. Я знаходився спереду при бойовому поготівлі. Зі мною був Клочурак і Кле[и]мпуш. Так ішли ми дві–три години. Настала ніч, і ми далі йшли вниз, на південь. Коли стежа увійшла в провалля, обабіч якого круто піднімались схили гір, і залізна дорога повертала вбік, на стежу з переду, з берега, посипався град куль. Один з наших бійців впав поранений. Ми відповіли вогнем. Гаубиці так собі, навмання, в гору дали два стріли… Мадяри почали ковиркатись з берега на залізну дорогу, щоб чимскоріш втекти назад. Але попали між стежу і боєве поготівля”. Серед кільканадцяти полонених були старшини із залоги, відпущеної кілька днів перед тим поїздом з Ясіня. Близько 10 години вночі військо підступило до містечка Рахова, зупинившись на постій: “Я приказав гаубицями дати ще два стріли, довколишні гори десятикратно відгукнулись”. Удосвіта (22 або 23 (?) січня – прим. авт.) був зайнятий Рахів і залишена в ньому залога із кільканадцяти вояків (невеличкі залоги залишалися на кожній зайнятій станції, більшу залогу, “25 бійців, залишили там, де від сходу, від містечка Богдан, долиною річки вела вузькошляхова залізниця. Там могли надійти румунські частини”, а під вечір військо рушило на Великий Бичків: “Там вийшли зустрічати нас великі маси народу (це була неділя)… Вже було темно, як наш поїзд виїхав на станцію Марморошського Сиготу, найбільшого міста Східного Закарпаття. Я, Саєвич і Глушко виїхали негайно в міське управління, де вже ждали нас всі представники міської адміністрації разом з жупаном…” Закінчилась нарада тим, що адміністрація міста, міська поліція, жандармерія виконуватимуть свою роботу далі, визвольне військо займе залізничну станцію і одну казарму, а по місті ходитимуть наші військові стежі під командуванням старшини, наступного ж дня буде організована Військова комендатура міста: “Я не хотів зразу займати міста, бо не було з ким. Нам після того, як ми всюди залишали малі залоги, залишилось не більше 80 бійців. Ці люди були б розгубилися у великому 35 тисячному місті… Не було відомо, що зроблять румуни в найблищих днях… Краще мати всіх бійців в одному місці, ніж розпорошених по всьому місту”. Наступного дня прибулий др. Маєр-Михальський накинувся на В. Воробця з претензією, що місто не зайняте, і віддав наказ обсаджувати місто, роззброїти мадярську жандармерію та міську поліцію: “Цілий день ми займали установи, склади, роззброювали жандармів, поліцію… Десь біля 5 години вранці наступної днини мене збудили. Зі східної сторони міста, де я вечором вислав сильні стежі, щоб обсадили дороги до міста, чути було густу стрілянину і вибухи ручних бомб. Вістові принесли вісті, що румуни наступають великими частинами. Я наказав відстрілюючись відступати в напрямку західної частини міста, де знаходилась залізнична станція і наша командатура з др. Маєр-Михальським. Найкраще було перейти через рейки станції і за нею, яких 400 метрів, був міст на Тисі. Через міст можна було переправитись на західний берег Тиси і там окопатись… Та про той міст ніхто з нас не знав, бо ми цілий день, замість зорієнтуватися в терені, займали місто”. Маєр-Михальський дав наказ відступати на північ поїздом: “Розвиднювалось… Поїзд наближався до станції “Сигот-Камера” на передмісті Сиготу. Туди, як тільки почалась стрілянина, я вислав поручника Білецького з 15 бійцями з наказом охороняти станцію. Ще не виїхали на станцію, як на нас з правої сторони і з переду посипався град куль”. У вагонах залишилося близько 25 вбитих і важкопоранених. Уцілілі з групи потрапили в полон і були ув’язнені у м. Сибів на румунсько-угорському кордоні.

Таким чином, нами наведені ті фрагменти спогадів В. Воробця, які представляють інтерес у вивченні питання дій закарпатських українців проти угорської адміністрації та військ, проти румунських військ у січні 1919 р.

Як ми зазначали на початку, відомості, що містяться у фрагментах, входять у суперечність з фактами, які прийняті як науковій, навчальній і довідковій літературі, так, передусім, в інших спогадах. Такими суперечностями є наступні: 1) дати певних подій або бойових дій; 2) участь тих або інших історичних постатей в описуваних подіях; 3) задум і хронологія реалізації певних ключових подій, наприклад захоплення Ясіня та ін.

З огляду на це упорядник видання спогадів, яке анонсовано під час оприлюднення розглянутого фрагменту, має пам’ятати про очікувані протиріччя під час редакційної роботи, не допускаючи спотворення чи помилок у друкованому варіанті спогадів, можливо доцільно буде навести у виданні факсиміле і тих сторінок зошитів, які стосуються описуваних подій. Загалом ці спогади можуть вважатися джерелом для подальшого опрацювання питань, пов’язаних із Гуцульською республікою. Зокрема, нашими подальшими дослідженнями стане порівняння спогадів кількох учасників тих подій у ключових моментах і здійснення спроби відтворити адекватну реальним подіям хронологію Гуцульської республіки.

 Джерела та література:

1. Вегеш М., Токар М. Карпатська Україна на шляху державотворення. – Ужг. : Карпати, 2009. – 446 с.

2. Ґренджа-Донський В. Покрив туман співучі ріки // Твори. – Т. 7. – Нью-Йорк, 1986.

3. Дудикевич О. Гуцули за соборну Україну // Нова свобода. – 1 січня 1939. – Ч. 1. – С. 5.

4. Закалюк А. Вступ до історії України із розділом «Наш край – Закарпаття» : Навч. пос. – Львів : Астролябія, 2013. – 192 с.

5. Клочурак С. До волі : спомини. – Ужг. : Ліра, 2009. – 184 с.

6. Кудей 3. Гуцульська Республіка. – Львів, 1937. – Т. І. – 124 с.

7. Malý V. Huculská republika // Pravo lidu (21.1–18.2.1937). – Praga, 1937.

8. Мушинка М. Лицар волі. Життя і політично–громадська діяльність Степана Клочурака. – Вид. друге, змін., доповн. – Ужгород : Гражда, 2011. – 440 с.

9. Самчук У. Гори говорять. – Львів : Атлас, 1998.

10. Спогади Віктора Воробця про бойовий похід на Закарпаття у 1919 році // Ucraina Inter Arma [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.ucrainarma.org/ (10.04.2014).

11. Тимчук В., Тимчук Н., Якимчук Р. Військово-політичні аспекти діяльності С. Клочурака у 1914–19 рр. // Зб. наук. праць, краєзн. розвідок, реф. і публіц. матер. «Ясіня у гомоні століть» за результатами І наук. конф. «Ясіня – столиця Гуцульської республіки… і не тільки» (Ясіня, 20 жовт. 2012 р. / Ясінянська селищна рада, Закарпатська обл. громад. орг. «Гуцульська столиця») ; Упор. Тимчук В.Ю. – Львів : СПОЛОМ, 2013. – С. 7–12.