В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1203-тя  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Чи є НАТО симулякром форми, виключності, безвідповідальності? Головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації адмірал П’єр Вандьє вважає, що креативності України, зокрема щодо її спецоперації «Павутина» на території РФ, західним військовим можна повчитися. Про це повідомляє France24, передає Укрінформ.

«Те, що зробили українці в Росії, було троянським конем, а троянський кінь був тисячі років тому. Сьогодні ми бачимо, як цей вид тактики переосмислюється завдяки технічній і індустріальній креативності», – сказав в інтерв’ю AFP Вандьє.

За його словами, українська операція «Павутина» показала, наскільки важливими для перемоги є інновації і адаптація, оскільки сучасна війна змінюється з блискавичною швидкістю.

«Це був справді вдалий хід. Ми вступаємо в динамічну епоху, коли армії повинні покладатися не лише на основне планування, а й постійно адаптовувати їх. Ми будемо свідками безперервних інновацій, де щотижня, щомісяця або щороку зможемо винаходити речі, яких не очікували», – сказав він.

Це фундаментальне питання – НАТО дійсно оборонний альянс цінностей і безпеки, чи радше – симулякр, що функціонує за формальною логікою замість ціннісної дії?

Адже дисонанс разючий і, до того ж, екзистенційний. НАТО переклало свою фактичну місію на Україну, яка самостійно виконує ключові оборонні функції Альянсу – стримує глокальну геноцидну агресію РФ. Але ця місія можлива за формального членства, якого немає, і на підставі якого Альянс уникає прямої комплексної відповідальності.

Показова і водночас симптоматична реакція Головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації адмірала П’єра Вандьє, який, захоплюючись операцією «Павутина», визнає інноваційність української армії, але не трансформує це у чітку доктрину членства чи дієвої підтримки. До того ж, адмірал наголошує на ключовому значенні технологічно-індустріальної креативності, яка є визначальною в сучасних безпекових перегонах, додамо від себе – особливо в умовах глокальної геноцидної агресії, де потрібна вже не просто функція, а індустрійність випереджально-надлишкової дії, особливо в царині антропологічно-когнітивно-ментальної деокупації.

А поки що НАТО стає симулякром, якщо продовжує функціонувати як “клуб формальних меж”, тоді як глокальна геноцидна агресія вже давно ведеться в ціннісному полі гідності та виживання;

Україна — це де-факто НАТО, яка діє функціонально, ціннісно, системно і навіть технологічно в інтересах Європи та цивілізаційного світу;

НАТО має або визнати цей факт і офіційно інтегрувати Україну вибачившись за сотні тисяч жертв з її вини, або визнати себе позаціннісною інституцією, що не відповідає викликам сучасної епохи глокальної геноцидної агресії.

Отже, в сучасній геореальності не формальність визначає союз, а функціональна гідність та реальна здатність захищати цивілізацію. Чи не так?

Висновок

• Нагальне питання – НАТО є локальною оборонною організацією території сукупності країн-членів й чи вона адекватна за своїм потенціалом та перспективою цивілізаційній відповідальності за нейтралізацію глобальних агресорів, що оперують масштабами глокальних геноцидних агресій щодо людства.
• І саме тут народжується головний парадокс – Україна фактично виконує функцію НАТО, але без його мандата, повного ресурсу та технологічно-ядерного стандарту захисту. Натомість НАТО виконує функцію глядача-циніка, апелюючи до норм формального членства, які давно стали анахронічними в епоху глокальної геноцидної агресії.
• Адмірал П’єр Вандьє, визнаючи цінність операції «Павутина», де-факто захоплюється здатністю України воювати за принципами, які НАТО декларує, але не реалізує. І це розкриває ще одну грань:
• якщо Альянс не забезпечує безпеку там, де вирішується доля цивілізації, це не альянс безпеки, а симулякр її форми.
• Ціннісна дія – ось ключовий критерій сучасності. І саме Україна діє у межах європейської гідності; у стандарті військової адаптивності НАТО; у стилі випереджальної цивілізаційної відповідальності, якої НАТО уникає. Це створює не просто дисонанс, а реальну екзистенційну дилему для самого Альянсу: або визнати Україну своїм осердям, або визнати кризу імітаційної інституційності.
• Отже, Україна – це нова парадигма НАТО, якою Альянс міг би стати, але поки що не став. І тепер питання – не лише про інтеграцію, а про можливий запуск реальної трансформації НАТО під стандарти України, а не навпаки.

Публічні маркери:

«Не всі вірили, що ми будемо у НАТО»: президент Естонії вважає реалістичним членство України в Альянсі»

«Генерал НАТО – про операцію «Павутина»: Україна відродила тактику «троянського коня»

«Президентка Бундестагу дала відсіч російському «візаві»

Санкції проти РФ стали тренінговим полігоном Московії. Крім того, це ще й мобілізаційно-тренувальне посилення путінізму, який удосконалює власну реальність, засновану на терористичності та варварварстві. До того ж, сам підхід фундаментально програшний, бо ігнорує сутність путінізму, який десоціалізував (знищив) права та статус громадян, довівши населення до стану глибокого розлюднення. Російське суспільство стало повним симулякром, що використовуться як імітаційний ярлик або як латентна форма путінізму, прикладом слугує так звана політична опозиція «навальнят» тощо.

Санкційна політика Заходу проти РФ перетворилася з інструменту стримування у режим навчального поля; з засобу тиску — на ритуальний компроміс із агресором; з реальної дії — на симулякр реакції, який дозволяє РФ адаптуватися, знаходити обхідні шляхи і паралельно поширювати власну модель варварства як норми.

Ключові парадокси санкційної політики створили феномен можливостей паразитування на правовій толерантності ЄС — під виглядом ліберальності дозволяється діяння агресорів і агентів у маскувальному режимі (туризм, медіа, бізнес, побут); ігнорується десоціалізація в РФ — захід не бачить, що путінізм не лише контролює державу, а знищив саму тканину суспільства, перетворивши його на інертну, розлюднену масу корпоративного характеру; санкції не унеможливлюють, а відтерміновують, причому паралельно стимулюють технологічну мобілізацію самого режиму у РФ (варіанти «імпортозаміщення» та розширення зони союзників на Глобальному Півдні).

Особливо небезпечно те, що санкції майже не зачіпають країн-паразитів з кола ЄС та Європи, які продовжують торгівлю з РФ через виключення із санкційних норм та сірі схеми; лобіюють виключення під виглядом “національних інтересів”; фактично інтегрують путінізм у простір ЄС під прикриттям юридичної «нейтральності».

Прикро що навіть європейська “санкційна ініціатива” сьогодні приватизована Трампом. Це означає, що санкції не є інструментом глобальної відповідальності, а стали частиною торгівлі його особистим впливом та фактичного флірту з режимом Путіна.

Отже, санкції мають бути не лише проти РФ, а й проти моделей потурання путінізму; потрібні санкції другого рівня — проти компаній, держав, партій та медіа, що служать геноцидній адаптації РФ у світі; й нарешті: Україна має очолити дискурс санкційної чесності, де будь-який компроміс із агресором — не політика, а співучасть.

Публічні маркери:

«Європа зробила ще не все для посилення санкцій проти Росії – глава МЗС Литви»

«Глава МЗС Литви прибув до Києва»

«Глава МЗС Литви їхав потягом через Рівне та Дубно, коли міста були під ударами РФ»

«Євроінтеграція та посилення санкцій проти Росії: Єрмак провів зустріч із главою МЗС Литви»

«Сибіга закликав не відкладати нові санкції проти РФ після останніх ударів»

«Росія ігнорує мирні пропозиції України, тож час запровадити руйнівні санкції – Сибіга»

«Сибіга розповів про очікування України від саміту G7 у Канаді»

Генсек НАТО Марк Рютте у своїх публічних заявах все ще втримує дискурсну логіку таким чином, що його оцінка ставлення НАТО до України не викликає сумніву. Він як мантру повторює дикість політичного цинізму, що Україна буде в НАТО потім, колись, що є практикою цинізму до жертв України щодоби. Розмова про відсотки на оборону стали фетишем, адже екзистенційність геноцидності агресій сучасних позацивілізаційних сил не рахуються цифрами, а рахуються ситуативною адекватністю та спроможністю знищувати джерела терору та варварства різними засобами й технологіями, які НАТО не здатне продемонструвати.

Генсек НАТО Марк Рютте наполягає на «квантовому стрибку» у військових спроможностях – збільшення у 400 % інвестицій в системи ППО і ПРО, підвищення видатків до 3,5 % від ВВП за оборону + 1,5 % на інфраструктуру.Він попереджає, що РФ може наважитися на удар по Альянсу вже через 3–5 років, якщо не буде нарощення потужностей.

Але при цьому НАТО не поспішає оформити реальну безпекову відповідальність перед Україною – не прискорює її членство, побоюючись мандату на пряме втручання. Україна виконує роль де-факто фронтального НАТО, стримуючи агресора, але без формального захисту Альянсу.

Якщо НАТО не зреагує на сучасну ситуацію загострення – Альянс може справді сприйматись як інституційний симулякр, який формально існує, але не виконує свою цивілізаційну функцію.

Україна — це «остання лінія» НАТО, але без мандату; вона діє ефективно, спроможна й адаптивна, але не має формального щита.

НАТО демонструє небачений ритм на папері — плани, цифри, амбіції, але у практиці це більше реакція, а не ініціатива.

Якщо Альянс не стане на сторону функціональної відповідальності, визнаючи Україну ядром цивілізаційних стандартів свого існування — він ризикує виявитися симулякром, а не справжньою силою захисту світу від глокальної геноцидної агресії.

Отже, виклик – симулякр альянсу це реальна загроза, якщо не перетворити слова у дію, швидкість у випередження, а формальність — у цивілізаційну відповідальність.

Висновок

• НАТО, що базується на формальній логіці членства-процедури-одностайності, стає вразливим до сучасних викликів та динаміки їхніх ризиків, які давно перейшли у фазу цивілізаційного екстриму – глокальної геноцидної агресії (ГГА).
• Україна – це не прохач, а вже фактичний будівничий безпеки Європи, що виконує оборонну функцію НАТО, демонструє здатність до адаптації, креативності, стратегічного мислення і навіть у публічних виступах воєначальників НАТО це визнається (як-от в оцінці «Павутини» адміралом Вандьє).
• Натомість Марк Рютте, як новий Генсек, поки лише репродукує мантру про “потім”, “колись”, “умови”, що на тлі щоденних жертв в Україні звучить цинічно й символічно–небезпечно.
• Цифри про 3,5 % ВВП, «400% ППО» – це не відповідь на геноцид, ебюрократичний фетишизм, що запізнюється у темпоритмах глокальної геноцидної агресії. Якщо НАТО продовжить обмежуватись плануванням без визнання України як носія цивілізаційного фронту — воно й справді ризикує перетворитися на інституційний симулякр.
• Справжній Альянс — не статус, а випереджальна функція-простір безпеки. І якщо Україна вже виконує її — вона де-факто член НАТО, і саме Альянс повинен відповідати Україні, а не навпаки.
• НАТО зберігає обрядовість замість дії в режимі випередження. І в цьому парадоксі головним носієм функціональної безпеки для Європи стала не інституція, а Україна – нація в дії.
• НАТО, що ховається за регламентами, не захищає, а спостерігає. У форматі ГГА відлік іде не роками, а секундами людського болю, втрат та опору. Тому обіцянки в стилі «потім» або «коли закінчиться війна» – не лише цинічні, а політично руйнівні для довіри до Альянсу.

Публічні маркери:

«Шлях України до НАТО залишиться незворотним і після саміту в Гаазі – Рютте»

«Лідери країн НАТО у Гаазі мають намір збільшити оборонні витрати до 5% від ВВП – Рютте»

«НАТО має підвищити спроможності повітряної протиракетної оборони на 400% – Рютте»

«НАТО підтримує та надалі підтримуватиме Україну в захисті та пошуку миру – Рютте»

«Росія може здійснити військову атаку проти НАТО вже за п’ять років – Рютте»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки у Facebook 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади