В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1271-ша  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Після контактів Трампа з Путіним на Алясці та подальшої координації із союзниками президент Франції Еммануель Макрон анонсував нову зустріч Коаліції охочих / рішучих / волі. До процесу долучаються також Фрідріх Мерц і Кір Стармер. Макрон фіксує дві опорні мети зібрання – підтримка України й тиск на РФ до тривалого миру на основі міжнародного права.

Паралельно Трамп сигналізує про ситуативні, а не інституційні гарантії США (Трамп не допускає гарантії безпеки України як члена НАТО), що фактично прив’язуються до можливого «договорняка» з Путіним. Це створює напруження між персоналістською логікою Вашингтона і інституційною логікою європейських столиць.

Глобальна ініціатива Макрона зараз вказує на розширення формату залучення сил спротиву путінізму, тому що «Коаліція охочих» ширша та мобільніша за ЄС / НАТО і може діяти швидше, коли консенсус у великих інституціях блокується окремими пропутінськими владними режимами в ЄС та Європі. Франція, Німеччина та Велика Британія роблять спробу зафіксувати правила: винести уроки з 30 років недотримання зобов’язань РФ й перетворити підтримку України з політичних обіцянок на операційні зобов’язання (озброєння, ППО, фінансування, санкційна архітектура) та процеси відновлення та імплементацію в ряди ЄС та НАТО. Лідери Коалізції охочих організовують спротив геостратегічному персоналізму Трампа, тобто створюють європейський (та ширший) «якір» на випадок, якщо позиція Білого дому буде коливатися в бік колективногого путінізму або стане умовною чи зовсім зникне (Трамп відсторониться від спротиву путінізму).

Ключові виклики сьогодення після «Аляски» демонструють процес втрати принципу світопорядку, де «агресор не нагороджувався» – торгівля територіями або «пауза» замість миру легітимізують геноцидну агресію й стимулюють нові ескалації.

Актуалізуються інструменти тиску на Україну (зв’язок / технології, статус біженців, умовність гарантій) можуть бути використані як важелі для нав’язування «домовленостей» з Путіним між Трампом та Віткоффом.

Відчувається дефіцит спільної цивілізаційної доктрини: без узгодженої рамки (безпека, справедливість, відшкодування, відповідальність) навіть сильна коаліція ризикує залишатися тактичним механізмом ситуативних намірів окремих осіб, а не процесом забезпечення безпеки.

Ймовірно « сьогодення» вимагає наступного:

безпека має набути геостратегічної цивілізаційної інституційності, тобто гарантії повинні бути вбудовані у стійкі механізми (членство, багаторічні пакети, контракти), а не в персональні домовленості з диктаторами-варварами;

нульова терпимість до винагороди агресору без жодних територіальних «угод»; натомість — санкції, репарації, трибунал, повернення депортованих дітей та жінок, покарання та демонтаж режиму умовної державності РФ;

вибудова поточно-пераційної спроможністі Коаліції… в напрямах ППО, далекобій, БПЛА, зв’язок і кіберзахист/ініціатива — як незворотні рішення коаліції.

Має набути інституційності нова та спільна мова сучасної термінології та мети, де б формулювання миру було як цивілізаційно-тривалого й справедливого, а не «перепочинку між вторгненнями» диктаторів колективного путінізму.

У такій чи ширшій «сьогоднішній» оптиці ініціатива Макрона — це не просто ще одна зустріч, а спроба швидко перетворити розпорошену підтримку на узгоджену архітектуру безпеки для України і Європи, щоб зняти простір для будь-яких «договорняків» диктаторів та автократів за рахунок принципів та толерантності демократії.

Публічні маркери:

«Президент Фінляндії долучиться до зустрічі Коаліції охочих»

«Макрон анонсував зустріч Коаліції охочих найближчим часом»

Поведінково Д.Трамп не лідер, а авантюрист. Під час нещодавніх контактів із диктатором Путіним він демонстрував альтернативний підхід до ведення дипломатичних переговорів, які в нього перетворюються в корпоративну тусню, коли інституційно-статусні механізми влади США та світовий порядок підпорядковані його особистим інтересам, настрою та ситуативним психологічним імпульсам.

Трамп ініціює зустріч у форматі «трьохсторонки», яка слугує потенційною пасткою для України, оскільки структура переговорів передбачає, що двоє учасників можуть домінувати над третім. У цій конфігурації Україна може опинитися у позиції «третього зайвого», що створює ризик для формулювання її позицій та збереження переговорного суверенітету. Тут спостерігається домінування стилістики путінізму, яку майже сприймають всі, Москва та Вашингтон апелюють до того, що агресія путінізму в колективному масштабі є лише щодо України, хоча реально та індикативно це вже давно не так – путінізм руйнує світопорядок. Тому Україна – найбільший донор безпеки цього світопорядку, а не найбільша проблема, як про це прямо говорять Путін і Трамп.

Психологічно-домінуючий складник персоналістської поведінки Трампа проявляється у короткому контакті з Путіним, де дві хвилини в машині використовуються більше для демонстрації особистого впливу та залякування, ніж для системної дипломатичної роботи представників двох держав. Такий підхід підкреслює, що рішення в цих зустрічах частково визначаються емоційними реакціями та страхами окремого лідера, а не структурованими процесами статусу та інституційної ваги.

Протокольна символіка також демонструє відсутність інституційного контролю: порядок виступів на пресконференції та час для виступів надають перевагу Путіну, що створює візуальний сигнал про його домінування в переговорному процесі. Цей аспект має важливе значення для сприйняття лідерства та легітимності позицій учасників.

Нарешті, виникає відкрите питання про статус Трампа як президента США: його дії відображають державні інтереси, чи радше, персональні економічні й психологічні мотиви, пов’язані контактом із диктаторами. Ризики цього підходу для України та Європи включають потенційне використання переговорного формату для просування «домовленостей», що не відповідають інституційним гарантіям безпеки та міжнародним стандартам.

Отже, окремі маркери поведінки Трампа показують, що персоналістська логіка ведення переговорів створює системні ризики для партнерів і союзників, підкреслює важливість розширених форматів, інституціоналізованих гарантій та прозорих правил, які обмежують можливість двостороннього тиску на одного учасника.

Публічні маркери:

«Трамп хоче провести тристоронню зустріч за участю Зеленського й Путіна наступної п’ятниці – Axios»

«Тристороння зустріч може стати проривом у перемовинах про закінчення війни – Чернєв»

«Європейських лідерів разом із Зеленським запросили до Білого дому – NYT»

«Європейські лідери поїдуть у США разом із Зеленським, щоб зміцнити його позиції – Politico»

«Сенатор Грем: Війна може закінчитися до Різдва, якщо зустрінуться Трамп, Зеленський і Путін»

«Зеленський і Трамп планують зустріч у Вашингтоні 18 серпня»

«Трамп заявив, що відкладе введення санкцій проти Росії, бо зустріч на Алясці пройшла добре»

«Болтон – про переговори на Алясці: Трамп не програв, але Путін явно виграв»

«Путін не змінив риторики щодо війни в Україні – ISW»

Контакт Трампа та Путіна на Алясці демонструє трансформацію дипломатичного процесу в персоналістську та авантюристську гру. Обіцянки Трампа щодо гарантій безпеки для України залишаються ситуативними й не інституційними, фактично дублюючи порушені Будапештські домовленості 1994 року.

Поведінково Трамп проявляє залежність від психологічного впливу диктатора: дві хвилини в машині з Путіним використовуються більше як інструмент демонстрації особистого авторитету та залякування, ніж для системної дипломатії. Протокольна символіка пресконференції — черговість виступів і час промов — підтверджує домінування Путіна, а Трамп, обмеживши власну промову, фактично капітулює перед диктатором. Цей символічний аспект демонструє руйнацію дипломатичних норм та інституційного контролю.

Дії Трампа та Путіна вказують на синхронізацію особистих інтересів із геополітичними та економічними мотивами, зокрема розробка ресурсів на окупованих українських територіях та в Арктиці й на Алясці. Така конфігурація створює ризики для США, Європи та міжнародного права, тоді як Україна опиняється у центрі глокально-геноцидної агресії, ставши ключовим об’єктом ресурсного та геостратегічного тиску.

Європейські лідери, зокрема Мерц та Стармер, можуть стати додатковим елементом балансування або потенційного шантажу, але нині ситуація залишається невизначеною. Персоналістська логіка Трампа перетворює міжнародні гарантії безпеки на інструмент ситуативної гри без експертної реалізації, що підкреслює системні ризики для партнерів та союзників.

Отже, «Аляска по-путінськи» — це не лише демонстрація особистого стилю Трампа, а й руйнація протоколу та інституційних норм, де пресконференція стає псевдобрифінгом диктатора, а інтереси національної безпеки США та союзників відходять на другий план. Вирішення цих викликів можливе лише через активну участь громадянського суспільства США та Європи, а також через відновлення інституційних механізмів контролю та гарантій.

Публічні маркери:

«США готові долучитися до безпекових гарантій для України – Мерц»

«Зусилля Трампа наблизили до припинення війни Росії проти України, як ніколи раніше – Стармер»

«Трампа і Путіна цікавить лише спільний бізнес – німецька експертка»

«США розглядали використання російських криголамів для розробки газових проєктів на Алясці – Reuters»

«NYT: Путін наполягав на офіційному статусі російської мови в Україні й не хоче зустрічатися з Зеленським»

«Reuters: Зеленський відхилив вимогу Путіна віддати всю Донеччину»

«Трамп заявив, що найкращий спосіб закінчити війну – укласти мирну угоду»

«Явний рахунок 1:0 на користь Путіна – експосол про результати саміту на Алясці»

«Путін досяг бажаного: він говорить зі США – Berliner Zeitung»

«Трамп намагається робити хорошу міну за відсутності результатів – німецькі ЗМІ про зустріч на Алясці»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 92-га окрема штурмова бригада імені кошового отамана Івана Сірка