Женя Цариценко – укрінформівський танкіст. Взагалі наше агентство скоро зможе зібрати свою маленьку армію – редактори і журналісти з того, мирного життя стали сьогодні танкістами і піхотинцями.

Євгена мобілізували рік тому, перед цим він недовго встиг попрацювати у нас. Мені запам’ятався енергійним, страшенно комунікабельним, «в дошку» своїм хлопцем, з яким відразу знаходилися спільні теми для розмов. Сьогодні я говорю з Женею, який повернувся після демобілізації на роботу, і вдивляючись в обличчя, намагаюся зрозуміти, що змінилося.

Женя сміється і жартує, як раніше, розповідає про війну начебто легко, з посмішкою говорить, що позивний у нього – «Цар», а перехопивши мій здивований погляд, пояснює – скорочено від прізвища. Отже знайомтесь – Цар, просто Цар.

ПРО ЧОРНУ ПАНТЕРУ І СТАРОГО, МУДРОГО, СИЛЬНОГО КАА

– Женю, я знаю, що ви – танкіст, у якому батальйоні воювали?

– Так, за військово-обліковою спеціальністю – танкіст. Ну, з 1988 по 1990 проходив службу в тодішній армії. І в АТО був танкістом. У танковій роті першого батальйону оперативного реагування Національної гвардії України.

– Ким були в екіпажі?

– Механіком-водієм.

– Чи змінювався склад вашого екіпажу за час служби?

– Ні, у нас тільки поранений був, але підлікувався і назад повернувся. Екіпаж – це сім’я, тут уже нікуди не подінешся.

– А де і як ви навчання проходили після мобілізації. Ось кажуть, танкістів, перш ніж відправити в зону АТО, слабо навчають. Вони, максимум, що добре вміють, це танк водити, а всього іншого вже прямо на війні доучуються…

– Ну, правильно, справа в тому, що ж водити танк, знати його технічний стан, стежити за ним, обслуговувати – це ще не танкіст. Танкіст – це людина, яка уміє це все, і плюс – ще воювати. А навички бойові, їх же тільки в бою набудеш. У будь-яких інших ситуаціях ти їх ніяк не відточиш. На полігонах можна відточити взаємодію з піхотою, з бронетанковими службами, іншими. А от конкретна війна – зовсім інша.

– На якому полігоні і скільки часу вас навчали?

– Ми проходили спочатку підготовку в “Десні”, потім нас відправили на Башкирівку (полігон під Харковом, – ред.). Взагалі на “Десну” було 5 заїздів по 2 тижні. Спочатку механіки від`їздили, потім відстріляли навідники, командири, потім злагодження екіпажів проходило, технічні характеристики машини згадували. У принципі усі танкісти, в підрозділі – саме ті люди, які проходили строкову службу за цією військово-обліковою спеціальністю. Отже не складно було все згадати через 20 років.

На Башкирівці ми отримали техніку розвалену. Стару-стару. Ми її повантажили, відвезли на Харківський бронетанковий завод на ремонт, напросилися туди у відрядження, самі ремонтували власні машини.

Ми хотіли розуміти, що можемо, які види робіт здатні виконати в польових умовах, на місці. Скільки для цього знадобиться часу, які запчастини тощо. Зате на фронт ми реально вже йшли технічно готовими: знали будову танка, можливості виходу з ладу систем. Через це командири, з якими ми воювали, з інших підрозділів завжди нам давали плюсик. Кажуть, от класно, ЗСУшники, якщо щось у них зламалося, – зібралися і поїхали, а ці – відкотилися там десь в інший табір, узяли молотки, відремонтували і через півгодини – знову в бій.

Так от, відремонтували ми на заводі свої 5 машин, а потім у нас їх забрали. Президент урочисто передав ЗСУшникам. Так було образливо… А після цього нас відправили.

– А танки ж хоч інші дали?

– Ми без танків перебували аж до останнього моменту, до тих пір, поки не приїхали в Маріуполь, в сектор М. Вже там отримали техніку. Хорошу: 64-ка, БМ1, система «Ніж». Нас потім сепари назвали «чорними пантерами». Це тому, що через систему «Ніж» (захист проти кумулятивних снарядів) танк виглядає таким приплюснутим, вежа темно-зеленого кольору, приплюснута і здається чорною. Машини були після капітального ремонту. Їх готували на продаж у Конго, все французькою написано, класні були. Ми на них добре відвоювали, на цих машинах.

– А правда, що танкісти свої танки називають різними іменами?

– Так, у нас ім’я танку дав командир екіпажу, депутат Винниківської ради (Винники – місто-супутник Львова, – ред.). Ну от, він такий був злий бандерівець, вирішив назвати танк «Каа» (ім’ям змія з мультфільму «Мауглі», – ред.). «Каа» – тому що мудрий, сильний і старий.

Потім ми вже, коли від’їжджали, передавали “азовцям” ці машини. Вони сформували танкову роту. Ну, їх трішки повчили, але вони дуже слабкі, так що ми віддавали машини і розуміли…

– Серце боліло? Як узагалі ви до танка ставитеся, це просто техніка для вас чи щось більше?

– Ну, спочатку – техніка, а потім і щось більше, з тієї простої причини, що, коли ти реально чуєш, як осколки ковбасять, біля тебе вибухають снаряди або міни, то розумієш, як добре, що це танчик. Вилазиш потім і дивишся, а дірки такі – пальці залазять у броню.

– Скільки у вас було боїв або бойових завдань і де, в яких населених пунктах?

– У Маріуполі, Широкиному і околицях – Талаківці, Лебединському, Виноградному, Саханці… А скільки – Бог його знає. Так ніхто особливо й не рахував. Бувало, що кожен день по 24 години на добу обстрілювали.

– Але ж перемир’я, і часто противник порушує?

– Та порушує постійно, а ми у відповідь стріляємо. Потім буває, що працюють снайпери сепаратистські, дуже часто, ховаються вони у будинках і дістають звідти наших, як наприклад у Широкиному було. Ось нам дадуть координати, ми стрибнули в машину, виїхали, пару снарядів загнали в цей будинок, усе – заспокоївся.

СВОЇ І ЧУЖІ

– А там, наприклад, у тому ж Широкиному, ще люди якісь залишилися чи вже немає нікого?

– Ну, взагалі-то, вже практично усіх, хто хотів, вивезли. Інші, які ховалися, і перебували там під час обстрілу, – це вже ті люди, які не хотіли ніяк іти звідти. «Азов» до останнього моменту вивозив людей, а двох останніх – під таким жорстким обстрілом, що там у них навіть один 300-й був, але вони вивезли.

– Значить, якщо цивільні, місцеві жителі хочуть, наші військові допомагають їм виїхати звідти?

– Звичайно, без сумнівів. Спеціальні машини виділялися броньовані, здорові такі, або використовувалися кугуари. Завжди допомагають. Той, хто має бажання, завжди виїжджає.

– Навіть старенькі?

– Ну, так (посміхається). Згадав випадок: у нас був такий дідусь, років 70, зупинив машину на ходу, ми летіли, за нами міни лягали, обстрілювали нас, а ми втікали, і ось він нашу машину зупинив. Я зупинився, об’їхав, а через два дні його привели, він виявився сепаратистом-навідником. Через цього дідуся в мінометному батальйоні наші два міномети втратили, він коригування зробив, – влучили в машину з бойовим комплектом і, здається, пацан-водій 300-ий був. Так от, дідусь працював там.

– І багато там таких «дідусів»?

– Багато. Якщо навіть у Маріуполі люди налаштовані 50 на 50.

– А як ті, хто підтримує, допомагає?

– Ось у магазин заходиш зі зброєю, наприклад, у Маріуполі, – перше, що мене завжди вражало, – на касі запитують: «Розраховуватися будете?». Звичайно, будемо, які питання. Половина людей на тебе дивиться зі страхом, друга половина намагається допомогти…

– Відразу ставлення видно до наших військових, чи люди намагаються не показувати його?

– Ті, хто проукраїнськи налаштований, вони якраз не ховаються, а навпаки. От стоїш у магазині на касі, купуєш сигарети, і поки ти там розраховуєшся з касиром, тільки збираєшся виходити, тут вже – раз, тебе хтось зупиняє і пакет тобі – опа – в руки. Ти кажеш: «Нащо, не треба, у нас там є що їсти». А люди тицяють цей пакет, в ньому – якась їжа: ковбаса, сирки, йогурти.

А ось та половина, яка налаштована нам не на користь, вони так ставляться, з поглядів навіть бачу.

– Боком-боком?

– Так, боком-боком, і з поглядів видно – з презирством.

– Женю, кажуть, що танкіст – дуже дефіцитна спеціальність на фронті, танки є, а людей не вистачає, правда це?

– На мою думку, нісенітниця повна, поясню чому. Ось ми весь час, що там перебували, цілий рік, – мали проблему з технікою. Нам не вистачало техніки, як ми тільки не просили, і до Семена Семенченка зверталися. Він тоді допоміг вирішити це питання, техніку швидше забрали на ремонт, так би вона ще там стояла. Мотлох такий жорсткий… Так, і реально танків не дають. Що нам робити? Половина жере горілку, але ми-то не вживаємо.

– З горілкою серйозна проблема?

– Так, дуже, алкашні багато. Навіть офіцери бухають, ми про це вказували командуванню. Говоримо, друже, прибери звідси ось цього офіцера, ось цього, і тоді, можливо, частину роти якось більш-менш ми зможемо тримати адекватною. Жодної реакції. У нас за рік служби у бойових діях – тільки один 300-й, а на базі Нацгвардії – два 200-х. Обидва алкоголіки, які переходили дорогу, і їх збила на смерть машина. Горілка там – це така проблема, просто не знаю. Ми цілий рік боролися і не побороли.

– Від стресу п’ють, може.

– Від якого там стресу! Люди не знають, навіщо вони там. Ставиш людині запитання: чого ти сюди прийшов, – він не знає. Якщо я собі чітко даю відповідь, чого прийшов: я сюди прийшов захищати Батьківщину, підвищувати свої фізичні і моральні якості, вивчати техніку, згадувати, вчитися воювати і воювати. Ті, які п’ють, не можуть відповісти на це питання. Виходить наступна картина: три тисячі гривень на горілку раз на місяць платять, щоденно три рази на день годують, одягають і забезпечують проживанням. Чого їм не бухати? Як тільки з ними не боролися – усе марно.

– А як з постачанням, з харчуванням у вас було?

– Все волонтери привозили. Ті продукти харчування, які привозилися Міністерством оборони і Національною гвардією – їх їсти часто не можна.

Волонтери до нас приїжджали постійно. У нас завжди були борщові набори, консерви нормальні, теплий одяг, кава, обмундирування.

– А для танкістів же спеціальний одяг потрібен – комбінезони, що не горять.

– Їх немає. Нас одягають волонтери. Зараз ось я продовжую цим займатися, попри те, що звільнився. Ми знайшли одного спонсора, плануємо закупити для нашої роти, тих, хто залишився там. Замовили хлопцям 9 бронежилетів, 16 комплектів комбінезонів зимових танкових, светри теплі, форму осінню – “британку”. Там десь на 107 тис. грн у нас вийшло. Нібито якісь гроші виділять. Якщо виділять, то одягнемо наших хлопців. В даному випадку я звертаюся зараз до меценатів.

Що дає армія? Армія дає зброю, боєприпаси, паливо. З цим – проблем немає.

– А з чим – проблеми?

– Ну, проблеми були із запасними частинами. Навіть з елементарними іноді, наприклад, у нас машина вийшла з ладу, – замерз конденсат, соляру погану дали, і замерз конденсат у фільтрі, і ось неможливо було замінити фільтрувальний елемент, його просто не було. Тому довелося тягнути танк не знаю куди, чекати фільтрувальні елементи… А більше проблем жодних не було.

НАЙСТРАШНІШЕ

– Пам’ятаєте свій найстрашніший бій?

– Найстрашніший бій у нас був, коли нам підставу зробили. У Широкиному, на Маяку. Нас підставили так жорстко. Ми постійно міняли вогневі позиції і постійно вели стрільбу. Іноді хаотичну, давали нам координати, ми їх відпрацьовували, не давали координати, – ми працювали так, наосліп.

Ми чотири дні їм добре дали прикурити: гармату, мінометний розрахунок знищили, трохи живої сили. Коротше, так ми їх дістали, що вони вирішили нас завалити. Але нас вони не можуть вирахувати, звідки ми виїжджаємо періодично, не було таких позицій, з яких ми постійно вели вогонь. Тому сепаратисти нас не могли упіймати, розстріляти, то вирішили вони нам зробити підставу.

Викотили нам танк сепарський, екіпаж його залишив. Нам дали координати цього танка і наказ знищити його. І поки ми їхали, щоб виконати цю роботу, нам доповіли, що помічений ще один танк – по лівому флангу. Ось ми тільки виїхали на вогневу позицію, а в нас вже був зроблений постріл. Командир побачив спалах, дав команду “вогонь-відкат”, ми одночасно стрельнули, відкотилися, але у нас вийшов не відкат, а відскік. Відскочили десь метрів на два, напевно, а перед нами в дуло, в дерево, – як дасть! Ось тоді було дуже сильно страшно.

І от, вони не влучили, я їду назад, а квадрати ж то пристріляні, ми відкочуємося назад, а на задній передачі ти швидко не можеш їхати – швидкість одна. Я натиснув на педаль газу, тримаюся за важелі, дивлюся, переді мною так міна – бух, танк, раз, – підстрибнув, і от ми їдемо, а міни нас «наздоганяють». Це найстрашніше. Закрив очі, втиснувся в сидіння, ногу в педаль… Ну правда, не наздогнали вони нас мінами, ми відкотилися аж у сусідній табір, провалили огорожу з переляку, потім вилізли, оглянули машину – уся в дірках, в осколках…

Я хочу сказати, спочатку думаєш, що це блюзнірство, коли хлопці посміхаються і розповідають про свої 300-і і 200-і. А потім ти розумієш, що без цього просто не можна. Бо, інакше, тобі зірве дах. Тобто жарт – це нормально.

– Рятує, так? Що рятує ще, крім жартів і гумору?

– Добре поставлена робота. Коли ти реально йдеш на виконання завдання і розумієш, що кожен хід, який робить командир підрозділу, він уже прорахований і перестрахований. У нас були такі моменти, коли танк стоїть на прихованій позиції, “Азов” заходить зачищати населений пункт, його починають брати в кільце, от дають команду танку – виїхати і відрізати піхоту противника. Виїжджає танк, і вирішується усе дуже швидко.

– Ви з “Азовом” часто разом воювали?

– З “Азовом”, з “Донбасом” ми разом воювали. Я, чесно кажучи, ніколи не бачив стільки палаючих очей у патріотів, як у них.

Хоча, дуже велика проблема є в тому, що добровольчі батальйони не проходили злагодження піхоти з танковими військами… У нас були такі моменти, що ти стріляєш із танка, а людина, яка попереду ствола, метрів за п’ять, робить кульбіт назад, з переляку відстрибує, вона не знає, що не можна стояти перед стволом.

УБИВАТИ НІХТО НЕ ВЧИТЬ

Прошу у Жені дозволу опублікувати фотографії, запитую, чиї обличчя не можна «світити».

– Та всіх можна, ніхто не ховається.

– Так воюють же ще…

– Ну, і що. У полон здаватися ніхто не збирається, полонених брати ніхто не збирається.

– А якщо раптом, не дай, Бог, – що тоді?

– Що, полон? Застрелитися. А як по-іншому? – говорить він спокійним тоном, як само собою зрозуміле.

– Ви серйозно? Могли б позбавити себе життя?

– Та легко. А який сенс здаватися? Ну, ясна річ, що якщо будеш непритомний, – то вже як вийде.

А якщо, наприклад, я в танку. У мене вийшла з ладу машина, закінчився увесь боєкомплект, і мене беруть у полон. У мене в автоматі ще є патрони. Навряд чи вистачить сили волі самому застрелитися. Але у близький контакт (у бій, – ред.), звичайно, вступлю. Без розмов вилізу і буду усе, що є в ріжку, посилати їм.

– І уб’ють тоді…

– Ну, звичайно ж, уб’ють. Ну, від цього – нікуди. Важко спочатку, коли ти ще не знаєш, уб’єш людину чи ні. А коли ти її вбиваєш, тоді вже не важко.

– Вбивати?

– Звичайно.

– У вас були близькі бої з прямими контактами з противником?

– Так, два контакти близьких були. Там же в Широкиному.

– Значить, ви людську смерть зблизька бачили. Важко, коли вперше, наприклад?

– Тоді не думаєш про це. Твоє завдання – побачив людину, що біжить, – ти стрельнув, вона впала. З танка коли стріляєш – взагалі жодних проблем. Ти не бачиш, тільки коли піднімаєшся вже на спостережний пункт, дивишся на свою роботу, бачиш – там люди лежать.

– Цьому вас учать, коли готують?

– Ні. Ніхто вбивати не вчить.

Знаєте, найбільше мені сподобався батюшка, який приїхав до нас на блокпост причащати. Причастив усіх охочих, ну, і мене у тому числі. Потім відходимо вже від нього, і я кажу собі: треба ж було покаятися, грішиш же. Думаю, цікаво, що скаже. Підходжу до нього, говорю, мовляв, хотів покаятися, згрішив. Він запитує, що за гріх? Я говорю – убив людину. Він, – убивство – це серйозний такий гріх. А кого убив? Ну, кажу, бігли одні, варіантів інших не було: або ти, або тебе. По-іншому ніяк. Він відповідає: ну, в твоєму випадку – гріх замолюється. Ти ж, мовляв, захищаєш. Не ти – до тебе прийшли, ти змушений був.

ПРО СМІШНЕ НА ВІЙНІ

– Ось ви говорили, сміх рятує, розкажіть про смішні ситуації, бувають вони там взагалі?

– Бувають, звичайно. Приміром, навідник переплутав і стрельнув не тим снарядом, яким треба було, і така тиша в ефірі, а потім: «Ой, пульку запустив не ту».

Ще згадав історію. Нам волонтери багато всяких малюнків, листів дитячих передають, дрібниць різних, це, до речі, теж дуже допомагає. Одного разу, коли нас обстрілювали сильно, ми з товаришем – позивний Грім – сиділи у бліндажі. От по нас гатять, аж чашки підскакують, я каску надів, сиджу. А він розклав перед собою кілька десятків шкарпеток в’язаних, які волонтери передали. А діти в кожну таку шкарпетку запхнули по цукерці шоколадній. От – бух! – там щось по бліндажу, Грім – раз – цукерку зі шкарпетки витягнув – і в рот. Знову – бух! Він з другої шкарпетки цукерку – хлоп! І так далі. Взагалі страшно тоді було, але і смішно одночасно.

ПРО НАДІЙНІ ТИЛИ І МОТИВАЦІЮ

– Женю, не важко адаптуватися після демобілізації?

– Ні, чесно кажучи… У мене ж нормальна, стійка психіка.

– Хто вас чекав удома?

– Дружина, дитина – донька. І мама.

– Скільки доньці років?

– Дев’ятнадцять. В інституті навчається.

– Як вона ставиться до того, що її тато воює?

– Нормально. З гордістю. Ну, ясно, що плакала і хвилювалася, поки там був. Особливо, коли не було зв’язку, коли брав участь у бойових діях.

– Ви вже себе військовим відчуваєте? Пішли ж журналістом.

– Я себе не відчуваю військовим, але «тривожний» мішок у мене зібраний, у разі чого – стрибнув і поїхав. Просто вже знаєш – так може бути, тому змушений це враховувати.

– Скажіть, яка ваша особиста мотивація? Ви ж своє відвоювали, у вас донька, дружина, мама. Здавалося б, данину віддали, можна ж і так міркувати, правильно? Нехай інші ще повоюють.

– Ні, інші нехай воюють, я ж не проти цього. Я якраз, навпаки, вважаю, що всі чоловіки в цій країні, як тільки Крим почали росіяни окуповувати…

– Мали в чергу стати?

– Та не в чергу, мали взяти в руки зброю і просто піти туди, де найнебезпечніше, там стати і більше нікого нікуди не пустити. А моя особиста мотивація – це кров, сльози, страх, смерть, ті, які мені довелося бачити. Я не хочу, щоб це тут було, ну, ніяк не хочу. Нехай це звідти, з Донбасу, до нас сюди не йде.

– Думаєте, є шанс нам повернути Донбас?

– Було б бажання. Шанс є.

– Може, краще залишити все, як є? От хочуть законсервувати…

– Річ у тому, що це – територія України, і повинна нею залишатися. Як би там не було. Це моя особиста точка зору. Перемагає не той, хто сильніший, а той, хто готовий іти до кінця. У нас люди, які там, на передовій, вони всі готові йти до кінця.

– Не втомилися?

– Ні. Швидше втомлюєшся від пісень і танців, ніж від війни. Це я вам серйозно кажу. Реально, якщо піти туди, ми можемо виграти цю війну. Президент, з одного боку, ніби правильний узяв курс – вирішили вимотати економічними санкціями. Я його тут розумію. Але, за великим рахунком, сидіти в окопі, чекати своєї міни – особливо нема ніякого бажання. Ми або йдемо і виграємо, або політичним якимось іншим шляхом намагаємося вирішити, але не сидіти в окопах.

– Ми намагаємося політичним шляхом, але якось не виходить це швидко…

– Щось я сумніваюся, що воно вийде.

– Багато таких настроїв там?

– На передовій – в усіх, там ніхто не задоволений владою, усі хочуть іти вперед, виконувати просто свою роботу.

– Я знаю, ви робите фільм про війну.

– Так, уже майже готовий, монтуємо.

– Ідея ваша?

– Звичайно. У нас же війна – в цифрах скупих, а треба, щоб в обличчях. Люди мають бачити тих, хто воює. Чому ні, якщо є така можливість. Ти воюєш із людьми. Можна робити історію про них.

Ірина Мамчур, Укрінформ