20 років поспіль експертна українська меншість безуспішно переконувала більшість у необхідності приєднання України до НАТО. У найбільш успішні, «помаранчеві» часи, прихильників НАТО підтримувало до чверті населення. І це вважалось напрочуд хорошим результатом. Утім, масована російська пропаганда не залишала жодного шансу на переконання більшості українців щодо вступу до НАТО. До того ж і українська влада чомусь вперлася рогом – приєднання до Північноатлантичного Альянсу України можливе тільки через загальнодержавний референдум. За таких «розкладів» в суспільстві серйозної розмови про приєднання нашої країни до НАТО не було і не могло бути. Попри це, антинатовська пропаганда в Україні посилювалася, до радянських стереотипів про «агресивний блок НАТО» додавалися новітні міфи, спроектовані російськими маніпуляторами спеціально для «українського споживача».

«Найстрашніші казки» російської пропаганди. Спростування

Вітчизняні експерти виділяють декілька основних міфів про НАТО, штучно вживлених в українське суспільство. Найбільший з них і вже однозначно спростований: Нам не треба вступати в НАТО, адже на нас ніхто не нападе!

Після збройної агресії Російської Федерації та анексії Криму спростовувати цей міф, мабуть, непотрібно. Проте, є сенс нагадати про головний, «мушкетерський» принцип Північноатлантичного Альянсу – один за всіх і всі за одного. Він викладений у 5 статті Північноатлантичної угоди (основного документа НАТО, затверджено 4 квітня 1949 року у Вашингтоні). Стаття 5 Північноатлантичного Договору наділяє Альянс повноваженнями самому негайно реагувати на збройний напад на кожну із країн Альянсу, без попередніх консультацій з Радою Безпеки ООН. Тобто, у разі воєнної агресії на країну члена Альянсу їй на допомогу автоматично приходять інші країни — члени організації. Задам риторичне запитання: якби Росія знала, що за нашу країну вступляться військовою силою 28 нинішніх членів Альянсу, чи ризикнула б тоді вона напасти на Україну?!

Розглянемо решту найпоширеніших міфів про НАТО та спростуємо ці стереотипи правдою, спираючись на факти. Для цього скористаємося очевидним станом речей, здоровим глуздом та відкритими джерелами інформації.

Міф №1. Україну затягують в НАТО, щоб країна втратила незалежність

За всі 65 років існування НАТО, жодна країна-член організації не втратила незалежність. Нині НАТО об’єднує 28 країн – від провідних світових гравців (США, Німеччини та Франції) до малих країн (Латвії, Люксембургу, Албанії чи Хорватії), і вони не подають жодних ознак втрати незалежності, є цілком самостійними гравцями на політичній арені. До речі, більше 40 цілком суверенних країн співпрацює з організацією у рамках партнерства, серед них – Росія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Киргизія, Молдова і, звісно, Україна.

До НАТО всі країни вступають добровільно. Ніхто їх до цього не примушує. Мало того, до НАТО шикуються черги з країн охочих приєднатися, і на цьому шляху їм доводиться витримати чимало суворих іспитів, аби домогтися мети. Та зусилля варті результату, адже вступ до Північноатлантичного блоку надає новому членові однозначні гарантії безпеки найпотужнішого військово-політичного утворення в світі. Хоча діалог 28 країн стосовно таких важливих питань, як безпека, складно вести без суперечностей, досі НАТО лише розширювалася і ніколи не зменшувалася.

Міф №2. Про агресивну армію НАТО і «сапог солдата НАТО»

НАТО не має збройних сил! Фактично це величезний бюрократичний апарат, на кшталт ООН чи ОБСЄ, але до його складу входять представники 28 держав, які утворюють певну систему планування та управління. Це сотні комітетів, груп, служб, управлінь чи підрозділів планування, фахівців військових і цивільних (транспортники, медики, екологи тощо). НАТО — міжурядова організація, члени якої виділяють кошти та ресурси, необхідні для її повсякденного функціонування згідно з Договором: проведення зустрічей, підготовка та прийняття рішень, реалізація інших завдань в рамках спільних інтересів всіх членів Альянсу. Військові сили та військова інфраструктура – належить державам-членам НАТО, залишається під їх безпосереднім управлінням і національним командуванням до тих пір, поки не виникне необхідність у їх виділенні цілком або частково, для вирішення певних військових завдань під загальним НАТО-вським командуванням.

Ну, і між іншим. Розумію, що теза про «сапог солдата НАТО» – фігура мови. Та все ж… Солдати НАТО не носять чобіт! Європейські армії позбулися їх одразу після Другої світової. Відтак, затхле гасло комуністів – «сапоги солдата НАТО не будут топтать украинскую землю» – немає під собою фактичного підґрунтя. Натомість в багатьох арміях пострадянських країн кирзаки й досі актуальні. Звісно, наші комуністи не помічають найочевидніших речей, бо їм це невигідно. Що й не дивно – адже вони й досі живуть своїм «славним» минулим – у вимірі кирзових чобіт і онуч.

Міф №3. У разі приєднання до НАТО Україна буде змушена платити Альянсу величезні гроші у вигляді внесків, що для бідної країни обернеться великими фінансовими втратами

Досвід вступу до НАТО країн Східної Європи свідчить про те, що цей процес може бути дуже дешевим. НАТО дозволяє гарантувати надійну безпеку за невеликі кошти, за які Україна ніколи б не мала такого рівня безпеки, як за умов членства в НАТО, навіть якби витрачала на оборону весь свій бюджет.

2008 року, коли Україна найближче підійшла до вірогідності вступу до НАТО, фахівці підрахували, що вартість річного членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебувала б в межах внеску Польщі і становила б близько 40–50 мільйонів доларів США на рік. Іншими словами, 4 гривні на рік з одного громадянина України. За цінами 2008 року 4 гривні вартував пакет молока.

Натомість наша країна могла б отримати важливий фінансовий бонус від членства у Альянсі – загальне скорочення витрат країни на оборону. Наприклад, Європейські члени НАТО в 1980–1984 рр. витрачали на оборону 3,5% ВВП, у 1985–1989 – 3,2%, у 1990–1994 – 2,6%, у 1995–1999 – 2,2%, у 2000 – 2006 рр. – 1,9%. Тим часом, оборонні витрати у нейтральних країнах Європи, таких як Швеція, Фінляндія, Швейцарія не зазнали жодних змін й так само відчутно спустошували ВВП. Що стосується позаблокових країн в менш безпечних регіонах, аніж Європа (зокрема в Азії), то оборонні витрати у них значно перевищують аналогічні витрати членів НАТО.

Міф №4. Українські солдати будуть змушені воювати за інтереси НАТОвських капіталістів по всьому світу

НАТО є міжнародною міжурядовою організацією. Це означає, що на відміну від наддержавних інституцій, де прийняті більшістю країн рішення є обов’язковими для всіх членів, в Альянсі нікого ні до чого змусити не можуть. На перших сторінках довідника НАТО зазначено, що «всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність». НАТО надає державам-членам можливість консультуватися з будь-якого порушеного питання та ухвалювати чи не ухвалювати рішення стосовно політичних і військових проблем, які впливають на їхню безпеку. Всі рішення в Організації Північноатлантичного договору ухвалюються на основі консенсусу, тобто одноголосно. Якщо будь-яка з країн-членів виступає проти, – пропозиція відхиляється. Яскравий приклад останніх років – блокування низкою європейських країн рішення про участь в операції в Іраку. Наприклад, німецькі та французькі владні структури просто не погодилися з позицією США й не надіслали жодного свого вояка до Іраку. Ще один приклад – Лівія. Попри активні заклики США, Великобританії та Франції підтримати військову операцію в Лівії, німецький парламент відмовив своїм союзникам у підтримці.

Отже, приєднавшись до НАТО, Україна не просто зберегла б самостійність, а ще й отримала б важливе право голосу в одній з найвпливовіших політичних організацій світу. Голос, до якого прислухалися б інші члени організації.

Залучення військових підрозділів до операцій під егідою НАТО – виключна прерогатива національних урядів. Тобто, якщо парламент не дозволить використовувати війська в інтересах НАТО, то вони і не будуть використані. Повторюся – армія та військова техніка НАТО належить державам-членам НАТО і залишаються під їх безпосереднім управлінням до тих пір, поки керівництво країни не дасть «добро» на їх виділення для вирішення певних військових завдань під загальним НАТОвським командуванням.

Міф №5. Переведене на стандарти НАТО українське військо буде змушене закуповувати зброю за кордоном, щоб відповідати стандартам організації, відтак, вітчизняну оборонну промисловість буде знищено

Заяви, що зі вступом до НАТО Україні необхідно буде відмовлятися від свого озброєння та купувати техніку американського чи європейського виробництва також є неправдою. Противники євроатлантичної інтеграції нерідко вдаються до такої вигадки, щоб штучно роздути ціну колективної безпеки.

Найлегше зрозуміти брехливість таких тверджень, поцікавившись досвідом наших західних сусідів. Так, військовослужбовці польського миротворчого контингенту в Іраку цілком нормально літали на гелікоптерах Мі-8, їздили на БРДМах та використовували кулемети Калашникова. Тобто членство в Альянсі не змусило Польщу законсервувати свою техніку в ангарах та купувати нову. Втім, Польща все ж закуповує техніку американського виробництва. Декілька років тому поляки підписали договір з США щодо придбання винищувачів F-16. Згідно з договором, закупівля літаків відбувається за умови, що американська сторона інвестує в польську економіку ні багато ні мало 6 мільярдів доларів. Таким чином, Польща не лише озброюється новими винищувачами, а ще й покращує стан своєї економіки.

В Словаччині техніку замінюють лише у зв’язку з її застарілістю. На озброєнні словацької армії досі перебуває велика частка радянської чехословацької спадщини. Там досі літають на радянських літаках, їздять на БТР та БМП. «Ніхто нас не змушує відмовлятись від нашого озброєння примусово. Техніка буде замінюватись по мірі того, як буде вичерпуватись її ресурс», зазначають тамтешні військові.

НАТО не вимагає масового переозброєння східноєвропейських армій. НАТО також не вимагає закупівлі озброєнь виробництва країн-членів НАТО. Кожна країна має право на власний розсуд вирішувати, які озброєння і чийого виробництва закупляти для своїх збройних сил. Українські озброєння радянського виробництва не стануть проблемою в разі підготовки до вступу до НАТО. Не лише нові члени НАТО, але й така розвинена країна, як Німеччина років 15 використовувала колишні радянські озброєння, зокрема, літаки МіГ-29, які були на озброєнні ще в армії НДР.

НАТО не вимагає від своїх членів припинення військово-технічної співпраці з іншими державами, зокрема Росією. Приміром, з Росією співпрацюють Італія, Німеччина, Польща, Чехія. Згадаймо і Францію з її кораблями «Містраль», побудованими на замовлення Російської Федерації.

Більше того, на прикладі країн-новачків у НАТО, експерти констатують різке збільшення іноземних інвестицій, оскільки безпека пов’язана з економікою. Наприклад, для Польщі, Чехії і Угорщини – приплив іноземних інвестицій за рік після оголошення про вступ до НАТО збільшився у 3,5 рази, для Румунії на 141%. Щодо оборонних підприємств: як показала практика, високотехнологічні заводи Польщі і Чехії, які працювали на радянську «оборонку», лише виграли від членства в НАТО, адже для них відкрився ширший клієнтський простір. Натомість ті підприємства, які не встигли перебудуватися, збанкрутували. Причина проста – застарілі зразки озброєння не потрібні ані вітчизняним військам, ані тій же Росії. Українські оборонні підприємства уже довели, що вони здатні працювати на світовому ринку і не дуже й потребують російських замовлень. Якби ж Україна була в НАТО, у нас би вже відбувся прорив у таких галузях, як літакобудування, танкобудування, суднобудування, ракетобудування, створення систем протиповітряної та протиракетної оборони, стверджують експерти.

Міф №6. НАТО побудує в Україні військові бази, щоб окупувати країну

Ще раз звертаємося до статуту НАТО, читаємо і бачимо, що НАТО – союз суверенних держав, а не наддержавна організація. Жодне рішення, що стосується будь-якого, навіть найменшого члена НАТО, не може бути ухвалене в обхід суверенного уряду цієї країни. Тобто, розміщувати чи не розміщувати на нашій території іноземні військові бази – питання виключної компетенції Києва. Ми вже маємо один важкий урок – російські військові бази у Криму, бачимо чим це закінчилося. Тому у найближчому майбутньому український політикум навряд чи дозволить іншій державі розмістити на нашій території іноземну військову базу.

До речі, аж до останнього часу, себто до нападу Росії на Україну, НАТО не розміщувало у Східній Європі своїх баз і не мало жодних планів на це. Завдячуючи Росії в останні місяці підрозділи союзників по Альянсу до себе запросили країни Балтії, Польща, Чехія. Нейтральна ж Фінляндія почала серйозно розглядати можливість приєднання до НАТО.

Міф №7. Нам не треба співпрацювати з НАТО, щоб не сердити Росію, яка може помститися війною з Україною

Цей міф теж спростовано у лютому-березні 2014 року і це спростування триває. Як і попереджали нечисленні експерти прихильники євроінтеграції України, Росія протидіяла членству України в НАТО, головним чином, щоб позбавити її сильних союзників і повернути у стан російської колонії. Політичною, економічною, а тепер і військовою агресією, РФ неухильно втілювала і втілює в життя план руйнації незалежної України. Нині очевидно, що РФ дратували не двосторонні стосунки Україна-НАТО, як такі, а вірогідність унеможливлення захоплення України через членство в НАТО.

Утім, в російській агресії є один плюс: у березні 2014-го 80% опитаних порталом ТСН.ua, підтримали вступ України до НАТО, а, приміром, у січні 2010 року прихильників НАТО було лише 20%. У червні соціологічне опитування центру ім.Разумкова вже науково показало: вступ до НАТО підтримує 40,8% українців, проти – 40,1%. За вступ України до Європейського союзу готові проголосувати 60,9% усіх опитаних Проти вступу до ЄС виступають відповідно 22,1%.

Показова динаміка.

Міф №8. Росія не співпрацює з НАТО і добре себе при цьому почуває, тоді й нам навіщо співпрацювати з Північноатлантичним Альянсом?

Цей міф хочеться спростувати широко відомою цитатою: тому що Україна – не Росія!

Однак, тема ця цікава, тому – поговоримо.

Почнемо з анекдоту – одіозний російський політик, НАТОненависник і українофоб Дмитро Рогозін більше трьох років очолював… російське представництво у НАТО. На цьому посту дослужився до рангу Надзвичайного і Повноважного Посла. Вочевидь, за успіхи, а не провали у роботі.

Співпраця України з НАТО завжди нервувала російську владу. Приміром, у часи Президента В.Ющенка, коли Київ нарешті визначився і офіційно заявив, що має намір вступити у НАТО, депутати Державної Думи РФ ухвалили звернення «До народних депутатів Верховної Ради України в зв’язку з планами вступу України до НАТО та подіями і ситуацією в Криму». На думку російських парламентарів, вступ України до Альянсу мав призвести до негативних наслідків у відносинах між двома країнами, що пов’язані «родинними зв’язками, загальними духовними цінностями, культурою, спільними інтересами підвищення конкурентоспроможності економік». Один з авторів документа рекомендував направити дане звернення до Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ для того, щоб «наші колеги, парламентарії з країн-членів НАТО, знали про наше однозначне, вкрай негативне відношення до планів прийняття України в НАТО». До того моменту такого нахабного втручання у внутрішні справи іншої країни у 21-му столітті точно не було.

Заява російських парламентарів викликала закономірне здивування у людей, обізнаних з темпами співпраці Росії з НАТО. Для прикладу наведемо деякі факти, що характеризували її масштаби на той момент. Наприклад, кількість спільних заходів між НАТО та Росією у 2006 році склала майже 80 (в т.ч. спільні військові навчання на території РФ!), а між Україною і НАТО – 58!

Того ж таки, 2006 року в РФ стартувала інформаційна акція «Росія – НАТО: об’єднуючи зусилля». Судячи з інтенсивності повідомлень російської преси, акція відбулася з властивим лише росіянам широким розмахом.

Наведу ще декілька цікавих фактів. Зокрема, військове представництво Місії Росії при НАТО нараховує 16 офіцерів та генералів, у той час як відповідна структура Місії України при НАТО складається лише з 5 офіцерів. Російське представництво у штабі ВГК ОЗС НАТО в Європі (ШЕЙП) теж перевищує українське у два рази (3 офіцери та генерал проти 2 українських офіцерів).

Своєю чергою, НАТО донедавна мало широке представництво у Військовій Місії Альянсу в Москві, де працювало 10 осіб на чолі з генерал-майором.

Військова ж складова Офісу зв’язку НАТО в Києві – два офіцери та сержант. Як кажуть в Одесі – відчуйте різницю.

Як приклад практичної співпраці Росії з НАТО можна також згадати будівництво Францією для Росії військових кораблів «Містраль», Італією – бронеавтомобілів Iveco, Німеччиною – навчального центру для російських сухопутних військ.

Очевидно, що Росія має більш розвинутий інструментарій співпраці з Альянсом, ніж Україна.

Міф №9. НАТО – розпалювач війни

Це відома теза радянської преси часів «холодної війни». А ось факт перший. За час існування НАТО на всій території його членів не було жодної війни, бо країни НАТО не воюють між собою і не дають воювати іншим.

НАТО з 1949 по 1999 рік не почала жодної війни. За той час СРСР та Варшавський пакт здійснили агресії проти Угорщини (1956 р.), Чехословаччини (1968 р.) та Афганістану (1979 р.). НАТО довів свою ефективність як організація, що здатна до активної миротворчості. До військової операції США і Великої Британії 2003 року в Іраку НАТО аж ніяк не причетний (наші комуністи на пару з російською пропагандою, це спростовували), оскільки низка членів НАТО (Німеччина, Франція, а пізніше й Іспанія), використавши норму про обов’язковість консенсусу при ухваленні рішень, виступили проти залучення НАТО до даної операції. Операція в Іраку залишається односторонньою операцією США та Великої Британії. Водночас, НАТО ухвалив рішення допомагати створювати іракські сили безпеки.

Після закінчення «холодної війни» Альянс був прямо задіяний у 4 конфліктах: Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії та Афганістані. У перших трьох випадках лише завдяки миротворчим зусиллям НАТО вдалося зупинити насильство та встановити справедливий мир. Єдина війна, яку за свою історію провів НАТО, – це війна проти Югославії 1999 р. Вона почалася після того, як НАТО звинуватили у бездіяльності у чотирирічній війні в Хорватії та трирічних кровопролиттях у Боснії. Війна НАТО проти Югославії почалася після кількох років боїв у самому Косово та півторарічних переговорів, на яких Югославії неодноразово пропонувалося забезпечити недоторканість територіальної цілісності в обмін на забезпечення етнічних прав албанців. Слід наголосити, що всі країни колишньої Югославії або вже вступили до НАТО (Словенія, Хорватія), або готуються приєднатися (Македонія, Чорногорія), або включилися в програму НАТО «Партнерство заради миру» (Сербія та Боснія і Герцеговина). Більшість із цих країн не вважають НАТО винною у війні 1999 року, а навпаки, покладають вину на місцевих політиків, які спровокували війну та здійснювали етнічні чистки.

Сон розуму…

Практика показує – одразу після вступу в НАТО східноєвропейських країн (Польщі, Чехії, Словаччини, Латвії, Литви, Естонії, Болгарії тощо) антинатовська пропаганда у них припинялася, зникав газовий шантаж, економічний тиск послаблювався і Росію сильно попускало від політичного хамства. Звісно, безпосереднім сусідам Росії про цілком спокійне життя годі й мріяти. На жаль, країни сусідів не обирають. З країнами-членами НАТО Росія гострі віражі двосторонніх стосунків часто переводить у конструктивне русло. Це – політична реальність у якій Росія чудово розуміє, що таке колективна безпека, що напад навіть на найменшого члена НАТО автоматично зараховують як напад на весь Альянс.

Росія нервує від просування НАТО на схід через банальне небажання будувати цивілізовані стосунки з сусідами. Керівники цієї країни вважають за краще застосовувати політику сили і погроз для досягнення своїх інтересів, аніж нормально, цивілізовано домовлятися. На позаблокову країну-одинака, типу України, така тактика діє. Стосовно країни-члена Альянсу такі фокуси не проходять.

Розуміння цього факту призвело до того, що нині більше 40 відсотків українців підтримують приєднання до НАТО. Путін заагітував нас швидше, ніж будь хто, за минулі 20 років.

Та чи не змінять українці з часом, коли схлинуть емоції, свою думку?

В головах українців блукає чимало різних глупств і стереотипів. Вони утворюють ту саму суспільну думку, на яку, нібито, спираються вітчизняні політики, обираючи той чи інших напрям поступу для країни. Час від часу соціологи допомагають нам подивитися на те, що є в наших головах і – жахнутися. Приміром, опитування наших співгромадян стосовно поінформованості про НАТО засвідчило, що правильне розуміння цілей і завдань цієї організації має 12% респондентів. Ще одне соціологічне дослідження засвідчило, що українці шокуюче мало знають не лише про НАТО, а й про такі організації, як СОТ, ЄС, ЄЕП та… навіть СНД. Звісно, про них всі чули, а от про цілі та завдання цих організацій, про те, як вплине приєднання чи неприєднання до них, більшість українців не має свідомих знань. А оскільки лякає людей найбільше невідомість, то боротися зі страхами потрібно знаннями. Бажано правдивими.

На жаль, теперішня ситуація всередині країни аж ніяк не сприяє цьому. І спить розум пересічного і непересічного українця, заколиханий політичною риторикою наших ворогів і наших зрадників.

 Сергій ЛЕМЕХА

Довідка

Організація Північноатланти́чного до́говору, НАТО, або Північноатлантичний Альянс (англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO, фр. L’Organisationdu Traitédel’ Atlantique Nord — OTAN) — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. Сьогодні 28 держав є членами НАТО. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО народилася як результат нездатності ООН того часу забезпечити мир у світі, оскільки СРСР ветував багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО, і конфронтація між цими блоками (а також активна пропаганда СРСР проти НАТО) сформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянських країн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договору.