В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1282-га  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

У США 29 серпня готується зустріч української делегації з представниками адміністрації Д. Трампа. Для Києва це мало б бути моментом довіри й партнерства, бо мова йде про укладення миру та гарантії безпеки України та Європи на майбутнє. Очікується, що агресія закінчиться, а міжнародне право відновить свою силу. Делегацію з українського боку очолюють Андрій Єрмак та Рустем Умєров, посадовці, визначені В. Зеленським відповідальними за стратегічне бачення й захист держави.

Але з іншого боку переговорного столу опиняється Стів Віткофф як американський спецпосланець, що відкрито визнає свої щоденні контакти з представниками путінського режиму. Його слова про «перемир’я до кінця року» чи «завершення війни до кінця 2025-го» звучать не як мова союзника, а радше як риторика, що зручна для Кремля, коли екзистенційне протистояння зводиться до формул договору чи торгової угоди.

Тим часом в Україні й, зокрема, у Києві знову масовано лунають вибухи. Лише за останній тиждень двічі (21.08.25 та 28.08.25) вибухають понад 1200 засобів ураження, це дрони-камікадзе, крилаті й балістичні ракети, 629 — лише за один нічний удар сьогодні – зруйновані лікарні, знищені домівки.

Москва прицільно б’є саме тоді, коли готуються міжнародні переговори, і саме по тих районах, де розташовані представництва ЄС та Великої Британії. Це не просто військовий терор, це сигнал – атака спрямована проти самої ідеї міжнародного права, проти справжньої дипломатії, проти цивілізаційного простору Заходу.

На цьому тлі слова американського посередника про «контакти з росіянами» чи «поступовий мир» звучать як злочинний дисонанс. Коли США, замість того, щоб виступати гарантом цінностей та міжнародного права, грають роль «крупʼє в казино», то виглядає так, ніби саме вони запускають рулетку смерті у світі під виглядом «умиротворення» диктаторів. І байдуже, хто в Білому домі — Трамп чи інший президент, адже головна загроза полягає у втраті морального статусу самих США, які завжди були символом демократії та безпеки у світі.

Тому головна суперечність очевидна – українська делегація приїхала говорити про серйозні зусилля до дій та термінове встановлення режиму гарантій, а зустрічає співрозмовника, чия мова й логіка фактично легалізують наратив глобального агресора. В той час, коли варварство РФ стало системним, реакція Заходу виглядає ритуальною, відкладеною й небезпечною.

Це і є головний виклик, бо світ стоїть перед вибором – захищати власні цінності силою чи й далі тішити себе ілюзією угоди та контактів, «переговорів» із тим, хто щодня доводить: він донищує міжнародне право та не визнає жодних правил. Головне сьогодні – назавжди відкинути путінську формулу, що це криза України, бо це реальна цивілізаційна катастрофа Заходу, який випробовують на зрілість як РФ, так і США. Україна екзистенційно бореться, а Захід дозволяє диктаторам себе коливати (контактами, обіцянками, перемовинами).

Отже, коли глобальний диктатор-агресор набуває вигляду «допустимого партнера для гри», це не просто політична помилка – це концептуальна дичина сучасного глокального світу, який забуває, що будь-яке «умиротворення» у підсумку перетворюється на стимул для ще більшого насильства.

Ця ситуація не є приватною історією Трампа та Віткоффа, вона демонструє, як глобальний Захід сам підриває власну цивілізаційну доктрину, залишаючи поле для тріумфу диктатора-варвара, і як замовчування геноцидного знищення України та Європи стає ключовим лакмусом деградації міжнародного права та цінностей людяності.

Публічні маркери:

«Українська делегація говоритиме з Віткоффом у Нью-Йорку про завершення війни та гарантії безпеки»

«Ворог атакував Київщину дронами, крилатими ракетами та балістикою, є поранені»

«Переважна більшість американців підтримують запровадження санкцій проти торговельних партнерів Росії»

Сьогоднішні дискусії в європейських столицях про розбудову національних армій чи ВПК, переозброєння та створення стратегічних резервів відбуваються на тлі однієї екзистенційної обставини, яку часто не помічають. Час і безпека Європи вже оплачуються українськими життями (військових і цивільних). У Берліні чи Парижі можна вести дебати про «мирні плани», саме тому що Київ, Харків, Херсон, Суми приймають удари сотень дронів і ракет.

Проте характер загрози від Москви не зводиться до класичної диктатури. Йдеться про щось інше, а саме, варварську, терористичну систему, що діє через тиск, шантаж і страх. Вона руйнує не лише будівлі, а й саму тканину людського життя та ідентичності. Протистояти такому явищу неможливо симетрично, тобто лише військовими засобами. Потрібна ширша, глибша та масштабніша відповідь, тобто цивілізаційна, де рушієм є суспільства різних континентів, здатні виробляти сенс, місію, візію та взаємодію.

У цьому контексті постає гостре екзистенційне питання про технології. Не війна (глокальна геноцидна агресія) стає «рідинною», бо сьогодні великі країни наперегонки складають маси ракет й снарядів на склади, а завтра їх знецінять нові системи, наприклад, нанодрони чи інші інноваційні засоби блокувальної протидії. Якщо немає колективного «тонусу людяності», довіри, поваги, відповідальності та умов для мобілізації ініціатив і горизонтальної співпраці, то й сама техніка швидко втрачає значення.

Тому навіть сьогодні ілюзорною виглядає стратегія «зберігати для себе» маси ракет, дронів, боєприпасів чи літаки. Реальність у тому, що вони конче потрібні Україні вже зараз разом з фахівцями. Інакше чиїсь національні резерви або застаріють, або залишаться недоторканними аж до моменту, коли буде вже запізно для цивілізації людяності.

Не випадково Фінляндія говорить не про переговори, а про необхідність фізичного зламу військової машини РФ. Адже глокальна геноцидна агерсія сучасності зупиняється не домовленостями, а руйнуванням інфраструктури та стуруктури режиму і агресії. Навіть у німецькій риториці вже звучать публічно слова, що «мир не за будь-яку ціну», бо закладено правильний напрям, але залишається цивілізаційне нерозуміння: будь-яка територіально-правова поступка Москві означає не капітуляцію України, а знищення засад самої Європи і в першу чергу ЄС.

Окремі ініціативи у Німеччині по створенню РНБ (ради національної безпеки), відновленню призову, створенню добровольчих формувань радше виглядають як запізніла реакція та електорально-орієнтована імітація дій. Адже справжня сучасна європейська обороноздатність народжується не лише у національних військових структурах, а у цивілізаційно-громадянських ініціативах і культурі взаємодії на континенті та у світі. Без цього сама вертикаль держави перетворюється на повільну бюрократичну машину-мем мілітаризованої пародії на РФ.

Навіть коли НАТО та європейські лідери пафосно наголошують на темпах військового виробництва, цього катастрофічно недостатньо сьогодні, бо це детермінована логіка майбутнього, якого не буде, якщо Україна, Європа та світ не переможуть сьогодні колективний путінізм. Потрібна кардинальна зміна парадигми — від пасивної «оборони» до активної цивілізаційної мобілізації спроможності професіоналів, гідності громадян, ініціативності середовищ. Бо йдеться не просто про національні армії, а про середовища, які мають продукувати сьогодні цивілізаційну безпекову культуру. Це і є головна відмінність Заходу від РФ та її союзників по клубу путінізму у світі. Якщо ж Європа відмовиться від цієї логіки й замкнеться у діючій вертикалі, вона ризикує повторити долю режима-агресора, тобто перетворитися на машину диктату та варварства без енергії цивілізаційного розвитку, яка існує за рахунок перманентної агресії, розлюднення та виродження.

Висновки

• Безпека Європи наразі забезпечується ціною українських життів; це фундаментальний факт, який часто ігнорують у дискусіях про мирні плани.
• РФ діє терористично-варварською логікою, а не класичною диктатурою; протистояти цьому можна лише цивілізаційною мобілізацією, а не виключно збройно-фінансовими засобами.
• Військово-технічні ресурси швидко застарівають унаслідок технологічних інновацій; стратегія накопичення без колективного суспільного «тонусу людяності» є ілюзорною.
• Постачання Україні озброєнь і фахівців сьогодні важливіше за накопичення власних резервів Європою; відкладення допомоги підриває цивілізаційну безпеку.
• Глокальна геноцидна агресія зупиняється не переговорними формулами, а руйнуванням інфраструктури агресора та його спроможностей.
• Справжня обороноздатність формується не лише через державні армії, а й через громадянські ініціативи, добровольчі формування і горизонтальні цивілізаційні механізми взаємодії.
• Необхідна зміна парадигми від пасивної «оборони» до активної цивілізаційної мобілізації, що включає мотивацію, ініціативу та культуру безпеки.
• Європа ризикує повторити долю режиму-агресора, якщо замкнеться на вертикальній, бюрократизованій системі безпеки без розвитку громадянських та цивілізаційних механізмів.

Публічні маркери:

«Президент Фінляндії заявив про необхідність завдавати ударів по російській воєнній машині»

«Мерц: Війна має закінчитися – але не за будь-яку ціну, не капітуляцією України»

«Німецький уряд схвалив законопроєкт про збільшення кількості військових-добровольців»

«Європа вже виробляє в шість разів більше боєприпасів, ніж два роки тому – Рютте»

«Rheinmetall відкриває у ФРН найбільший в Європі снарядний завод»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки 40-ої окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта