В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1283-тя  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Озвучені Міноборони стратегічні орієнтири щодо послаблення РФ, стійкість України, міжнародна підтримка виглядають коректно. Вони формують практичну рамку, що працює в традиційній дипломатії спостерігачів та військово-технічних дискусій партнерів-арбітрів. Але в них відсутнє те, що можна назвати доктринально-цивілізаційною мотивацією ставати зараз союзниками України, а не лише партнерами-спостерігачами. Без відповіді на жорстке та практичне питання – «яка природа цієї війни, у чому сутність російського нападу, що означає перемога та чому без перемоги не буде миру?» – навіть операційно-технократична стратегія лишається неповною.

По-перше, Москва і це всім вже відомо, воює не тільки на фронті бойових ліній зіткнення. Це особлива, а не лише гібридна, більше множинно-одночасна та багатошарова агресія, яка атакує не лише територію, а й саму можливість України бути модерною демократією. Якщо ми описуємо цю війну з боку України лише в категоріях складів, ресурсів і мобілізацій, то випускаємо з поля зору головний потенціал та перспективу — її особливий планетарний вимір.

По-друге, сутність протистояння полягає в тому, що це не звичайна агресія на лінії кордонів, державність чи історію. Це українська глокальна війна за ідентичність і майбутнє не тільки України чи Європи. РФ діє як варварська терористична система, що ставить під геноцидний удар саму тканину життя як спосіб пропонуючи тотальне виживання як формат боротьби «всіх проти всіх». Тому самі лише цифри втрат і темпи виробництва не пояснюють, за що насправді воює Україна.

По-третє, деокупація має сенс лише як процес творення сучасності кубічного характеру. Офіційна мова про «повернення територій» є неповною та примітивною, бо одночасно йдеться про звільнення людей від терору, відновлення інституцій і створення нової безпекової та соціальної реальності. Інакше «повернення» ризикує звестися до суто військового акту, без бачення майбутнього та відтворення вже на звільнених територіях путінізму побутового.

Саме тому стратегія XXI століття має виходити за межі лише мілітарно- технократичних показників. Україні потрібно наважитися на творення доктринальнального концепту майбутнього щодо не тільки «як перемогти», а й «яким буде порядок після перемоги». Це і Чорне море як зона свободи, і інтеграція звільнених територій, і демонтаж привабливості путінської моделі для світу.

Позиції – послаблення РФ, стійкість України та підтримка партнерів — набувають справжньої глибини та перспективи. Вони стають не набором правильних кроків, а частиною ширшої доктрини про те, Україна бореться не тільки за себе, а за новий світовий порядок без диктаторських імперій, зон чи анклавів.

Публічні маркери:

«У Міноборони окреслили стратегічні рамки у війні з Росією»

«Україна на 10-15 років вперед має стратегічне бачення деокупації всіх захоплених територій – генерал Гаврилюк»

Португальський президент Марсело Ребелу де Соуза сказав те, що багато хто давно підозрював, але ніхто з європейських лідерів не наважувався озвучити вголос – дії Д.Трампа, незалежно від мотивів, стратегічно вигідні РФ. Він навіть пішов далі і припустив, що лідер США виглядає як «радянський або російський агент». Ця фраза прозвучала як удар по самому серцю трансатлантичної єдності, адже тут уже не йдеться про критику політики чи стилю, тут ставиться під сумнів сама суб’єктність американського президента.

Як на це реагує Вашингтон? Речниця Білого дому Каролайн Левітт уникає прямих оцінок і вдається до небезпечної формули «обидві сторони винні». Такі слова виглядають цинічно, бо виходить, що удари по українських містах і загибель дітей, це «дзеркальна відповідь» на атаки України по російських нафтопереробних заводах. Логіка, яка легітимізує терор, стає зручним прикриттям, шо нібито ніхто не винен, бо винні всі.

Не додає ясності й Кіт Келлог, спецпредставник Трампа. Його емоційні заяви справляють враження розпачу, бо у риториці звучить крик, але не видно відповідей, які б демонстрували стратегію або «карти проти Путіна». Це радше нагадує нервову реакцію там, де світ чекає чіткої доктрини від країни-лідера спротиву колективному путінізму.

І саме на цьому фоні особливо різко контрастує голос сенаторів Канади та заяви в НАТО. Канадські сенатори прямо кажуть, що мир для України можливий лише через перемогу, інакше це буде капітуляція й кінець міжнародного порядку. Навіть Марк Рютте, новий генсек Альянсу, уникаючи сухої дипломатії, говорить людською мовою — «ми не можемо бути наївними щодо Путіна». Тут звучить усвідомлення того, що Україна, це не «одна з воєн», а фронт світової цивілізаційної безпеки.

Отже, питання, яке поставив президент Португалії, стає ще гострішим, тому що у відповідях Трампа і його команди немає ясності — хто агресор і що є перемога? Чому замість доктрини перемоги ми чуємо лише «дзеркальні» пояснення й розмиті обіцянки «закінчити війну»? І головне, чи не виглядає тепер так, що об’єктивно, навіть без наміру, Білий дім грає на руку Москві?

Публічні маркери:

«Президент Португалії вважає Трампа російським агентом»

«У Білому домі підтвердили, що Україна в серпні знищила 20% російських»

«Україна заслуговує на мир, а не на примусову капітуляцію – канадська сенаторка»

«В ОП обговорили з представниками Британії оновлення програми Interflex»

«Рютте – про масований обстріл: Не можемо бути наївними щодо Путіна, минула ніч це підтверджує»

«Тиск на Росію має тривати до припинення агресії – співголови конференції ЄС»

«У Трампа відреагували на масований удар Росії по Києву»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки 40-ої окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта