До останнього часу Збройні Сили України були найбільш «непублічною» структурою в нашій державі. Під прикриттям військової таємниці всередині армійських підрозділів відбувалися процеси, негативні наслідки яких з березня 2014 року стали неприємним сюрпризом для більшості українців, котрі до того часу почували себе у відносній безпеці. Середньостатистичний українець не міг уявити собі, що в разі іноземної агресії ні армія, ні міліція, ні служба безпеки не зможуть захистити українську державність. І щоб не допустити цього, громадяни збирають кошти на амуніцію та харчування для війська, створюють підрозділи територіальної самооборони, тощо. Власне, не маю завдання детально розбирати в цьому матеріалі весь масив проблем українського війська та силових відомств. Пропоную лише розглянути саме «непублічність», як одну з причин занепаду обороноздатності держави.

Отже, з точки зору пересічного громадянина, справи у ЗСУ до 2014 року йшли своїм ходом. Зовнішнього ворога не передбачалося, внутрішні процеси змушували замислитися над скороченням кількісного складу війська, припиненням призову молодого поповнення та перспективою переходу до контрактної армії. Будь-які втручання у справи Міністерства оборони відбувалися лише на рівні міністрів, і тут все залежало саме від рівня публічності керівника оборонного відомства. При Гриценкові та Єханурові прозорість МО ніби задовольняла суспільні запити за рахунок персон самих міністрів, при Саламатіні та Лебедєві всі розуміли, що ЗСУ – темний ліс, і в кращому випадку, хай би не було війни, чи нової Богданівки. Власне, для озвучення теми «непублічності» у ЗСУ достатньо вказаних вище параметрів, хай не ображаються інші міністри оборони…

На мою думку, «непублічність» ЗСУ є причиною якоюсь мірою байдужого ставлення суспільства до армії. Саме суспільства, а не окремих громадян, котрі переймалися проблемами, наприклад, строкової служби синів, чи питаннями соціального забезпечення сімей військових. У той же час українське суспільство своє ставлення до ситуації в ЗСУ вимірювало такими рудиментами радянської доби, як «дідівщина» (немає – значить добре), місце служби (за городами – значить добре), термін служби (не два роки – значить добре). Інші питання, як, наприклад, модернізація озброєння, внутрішні загрози, розвідка та контррозвідка, суспільство досі не цікавило. Тут варто пояснити, що під суспільством ми розуміємо не лише еліти, але безпосередньо все населення країни.

Іншою ситуація могла б бути, якби оборонне відомство було б серйозно схвильоване хоча б своєю репутацією. Бо військо, яке по формі було українським, по суті своїй залишалося радянським. Звідси й підходи до публічності: менше знаєш – краще спиш. Загалу не відомо, як у МО України займалися аналітичною роботою. Але, очевидно, така діяльність на рівні міністерства велася, принаймні, коли міністрами були персони з амбіціями політиків. Та реформи, які Незалежна Україна мала б провести у Збройних Силах, вочевидь, залишалися лише елементом «піару» і для міністрів оборони, і для політиків.

Запитаєте, при чому тут «непублічність» та аналітика? Елементарно! Будь-який серйозний аналіз, якби він проводився на рівні не лише МО, але й територіальних командувань та військ, мав би наштовхнути військове та політичне керівництво країни на рішення про необхідність діалогу між ЗСУ та суспільством, що означало б, в першу чергу, обмін інформаційними потоками, їх аналіз та вибудова стратегій на рівні як територіального командування та міністерства, так і громадських структур та аналітичних центрів. Якраз на рівні останніх хотілося б зупинитися предметніше…

Отже, аналітичні центри МО, організовані за територіальним принципом (умовно – Північ, Південь, Захід, Схід), ймовірно, мали б виконувати наступні функції:

— Контекстний аналіз інформаційних резонансів окремих регіонів в Україні та прикордонних територіях сусідніх держав.

— Регулярний моніторинг контентних потоків інформаційних полів зазначених територій в Україні та прикордонні.

— Дослідження соціально-економічних особливостей територій, причин та наслідків соціальних, етнічних та інших конфліктів, впливу на громадську думку політичних чинників,тощо.

— Співпраця з лідерами громадської думки, представниками медійних та наукових кіл регіонів, адміністративно-територіальним управлінням та самоврядуванням, тощо.

Якби такі Центри працювали сьогодні саме в ЗСУ, чи вчора, яких би помилок ми могли б уникнути?! Запитання риторичне, але чи запрацюють такі Центри завтра? Це залежить від політичної волі, яка, безумовно, зараз є, та від нових керівників Міністерства оборони України. Якої стратегії вони будуть дотримуватися в майбутньому щодо публічності/непублічності ЗСУ, так і підуть справи у сфері модернізації та реформації українського війська. Запрошую до дискусії щодо цього.

Олександр Хитров,

Голова правління Українського Центру Європейської Освіти,

член Спілки журналістів України