Ми залежимо від того, як нас оцінюють? Чи ми самі здатні оцінювати і не бути залежним від оточення? Ми пишаємось громадським схвалюванням чи піддаємось громадському осуду? Ми не спатимемо ніч, переживаючи суперечку з начальником чи наша психіка навіть не здригнеться, адже ми впевнені в своїй правоті? Це питання, відповіді на які свого часу шукає кожен з нас.

Оцінна залежність від навколишнього соціального середовища як латентний тренд ХХ ст., що перетворився на домінуючу брутальну привязку людини до суспільства.

Ми часто напівсвідомо чи свідомо залежимо від оцінок, відміток, від балів, від оцінних показників зовнішнього вигляду, якості зубів у наших посмішках, кольору і форми волосся , тату, аксесуарів та гаджетів самих різних моделей і в самих різних сферах нашого наддинамічного життя. Залежимо від оцінок прямих, уявних (гіпотетичних), навязаних ЗМІ чи ЗМК або хтонічних.

Хтонічна оцінна залежність – продукт світу, в якому намагається панувати зло. Адже людина, а особливо жінка (як самостійний, автентичний світ) зі своїм унікальним шармом інтуїтивного світовідчуття, яким вона продукує щомиті майбутнє, заявляє підсвідомий протест проти зла, горя і смерті. Це набуває фізично-духовних форм та форматів поведінки у вигляді серйозних станів невдоволення собою, без реальних у світі щастя (сімї, чоловіка) на то причин. Залежність ця тотального характеру в особливі вікові пороги пронизує наші почуття, наше відношення до світу і до самих себе. Ця залежність стає нашою психологічною системою координат у світі, що зловмисне насаджується хтонічними монстрами гібридної природи “єдінства” (віри, народу, історії тощо) та намагається на рівні нейролінгвістичного програмування скеровувати нашу поведінку до пустелі самотності, де міражі випалюють радість життя.

Оцінна залежність (#ОЦ) починається з дитинства. До певної пори дитина від неї вільна, а потім вона нав’язується і незабаром особистість сама починає її шукати.

Тобто, архетип – “ти хороший – ти поганий” – починається вибудовуватися усередині людини як цілісної психологічної системи оціночних шкал, які поступово призводять особистість до екзистенційного вакууму (див. В.Франкл). В цій системі координат недовіри, статусності й підступу особистість, навіть якщо відчуває, що їй слід робити, то все рівно робить те, що роблять інші чи що очікують від неї інші.

Такі цивілізаційні цінності, як мораль і совість, повага і престиж, репутація і авторитет (екологічне лідерство), навіть дружба і любов (часто навіть кохання) – теж трансформувалися в оцінні залежності. Зниження оцінної залежності нижче певного рівня небезпечно, воно призводить до асоціальної або хтонічної поведінки. А надмірне підвищення оцінної залежності – джерело неврозів, криз і конфліктів, психосоматичних хвороб і психозів. Оцінно надзалежна людина – це неоварвар, який тримається за минуле і цим нейтралізує своє майбутнє. Втрата однієї особистості призводить до розбалансування середовища життя цієї людини, як у колі сімї, так і у глобальному світі, візерунок якого залежить від бажання людини розвиватися та змінювати світ, через приклад особистісних перетворень.

Чому в ХХ ст., оцінки, бали й відмітки зжерли мрії? Мабуть тому, що в основі ідеологем великих тоталітарних режимів було домінування виробництв і виробничих відносин матричного штампування , де не було місця для мрійників і футуристів творчості (як умови життя, а не тільки праці особистості). Те виробництво вимагало творення культу простих спеціалізацій робітника як додатка-гвинтика машини, що своєю чергою цілком залежав від вищого керівника (вождя) і думки колективу (згадайте, як було розповсюджено винесення доган і зауважень привселюдно). У таких умовах відбувається процес метаморфізму людини, де втрачається особистість і її віра в себе, а головне – самоідентифікація людини.

Згадаймо Римське право, що було сформульовано ще у 331 році й послужило основою правових документів континентальної Європи, а також у найдавніших європейських колоніях, включаючи латиноамериканські. Основним стовпом цієї системи була презумпція невинуватості – це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, припускається невинність до того часу, поки її провину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили. З системи права СРСР вона була штучно виключена. Фундаментом тоталітарної системи, був образ начальника (будь-якого рангу) чи навіть «свідомого сусіда», що за доносом, а начальник за власною думкою мали можливість відправити на сувору північ до урків, маньяків і тайги — людину з її світовідчуттям. Таким чином тоталітарна система прививала тренд на оцінну залежність. Цей принцип не зважав ні на вік, ні на стать, ні на здобутки чи особливі обставини. З багатьох прикладів хотілось навести один. Це уривок життя Бориса Мозолевського, який за своїм науковим здобутком стоїть у передовій лінії світової археологічної спільноти. Можливо як би не оцінна залежність, то Б.Мозолевський мав би можливість перевершити здобутки Артура Еванса?

Ера величезних курганних експедицій розпочалася в Україні у 1968 році. Цей процес був повязаний з меліорацією Південної України за системою розробленою С.М. Алпатьєвим. Щоб опрацювати і систематизувати історичні ландшафти (кургани), потрібні були спеціалісти. Саме такою людиною був Б.Мозолевський. Він отримав можливість потрапити до Інституту археології при АН України. Адже раніше, до 1968 року до елітного Інституту археології АН України могли потрапити переважно родичі та друзі вищої партійної і наукової паркетної номенклатури. Але видатному вченому недовго довелося працювати в Інституті. Один з начальників, член парткому, побачив на робочому столі Мозолевського аркуш, де прочитав фразу з вірша Б.Мозолевського (поезія — сестра таланту), що він не вважає себе однодумцем Щербицького та Брежнєва. Начальник застосовує механізм і Б.Мозолевський опинився у кочегарці – найпоширенішому, мабуть, місці роботи більшості українських поетів-патріотів (пригадаймо хоч би Василя Стуса).

Отже, це не ми такі недосконалі чи неспроможні до сучасних справ. Історична пам’ять в образі наших батьків, їхніх батьків, системи освіти і відносин у соціумі створила нам залежності різного характеру. Сучасні потокові динаміки будуються на надшвидких реакціях, саме тому оцінні критерії тільки сповільнюють й тим самим нейтралізують реалізацію майбутнього через невикористання можливостей, що кожної секунди генерує Ноосфера. Саме тому цієї залежності слід позбуватися. Яким чином? Пропоную схему:

• Цікавтеся не тільки собою, вивчайте людську природу, спостерігайте, порівнюйте самі.
• Потрібно мати досвід помилок. Помилки необхідні для розвитку, їхня відсутність – потужне гальмо. Не бійтеся помилятися, важливо – зробити вчасно «роботу над помилками», щоб їх не повторювати.
• Робіть те, чого боїтеся. Дозволяючи собі боятися – ідіть назустріч своїм страхам.
• Не ставте собі ніяких оцінок. У справі оцінюйте не себе, а результат дії.
• Більше спілкуйтеся. Будь-яке спілкування сприймайте як навчання, тренування, дослідження.
• Ризикуйте. У житті має бути присутнім ризик, але – ризик усвідомлений. Без нього не буває: життя, спрямоване на зменшення ризиків, стає саме по собі найбільшим ризиком.

Майданна Україна відкрила квантовий перехід у середовища життя, що формується на цінностях ноосферного мислення (#ЦінностіНоосферногоМислення ).

Кохання – це квант уваги, де закохані подібні до галактики. А оцінні залежності існують у парсеках (1парсек дорівнює 30857 трильйонів метрів) від галактики “любистків”.

Бережіть, втримуйте, що є сил Майданну галактику “любистків”.

Мрійте! І велика космічна Одіссея глобального світу перетвориться на середовища життя щасливих-закоханих людей. ©

Євген Забарило, Майданний медіатор