В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1258-ма  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Антропологічно-когнітивна окупація як формат ГГА путінізма для світу

Антропологічно-когнітивна окупація є ключовим форматом глокальної геноцидної агресії (ГГА), що реалізується через культурну інфраструктуру та псевдополітичні процеси, спрямовані на легітимізацію агресії, паралізацію етики, розмиття цивілізаційних меж і знищення здатності до мислення як дії.

Антропологічно-когнітивна окупація — це окупація розуму, уявлення, свідомості, памʼяті, етики, образів, тобто проникнення у внутрішній світ людини і спільнот. Псевдокультура виступає тут як зброя, що діє не лише через медіа, а й через фільми, «традиційні цінності», псевдопатріотизм, культи «визволителів», тощо. Агресор таким чином створює нові “етичні норми”, де вбивця має «місію», а диктат — «легітимність»; так відбувається виведення війни за межі фронту — у фігуру, слово, символ, фестиваль, храм, політичну програму.

ГГА не має локальних меж, і «для світу» підкреслює, що Куба, Молдова, Сербія, Африка, Латинська Америка, ЄС, навіть США є активними зонами путінської когнітивної агресії. Не існує “внутрішніх справ”, бо антропологічна окупація ламає саму здатність до розрізнення — хто свій, хто ворог, де правда, де «альтернативний наратив». Це не просто вплив, це перепрошивання людства, де нова «норма» — це світ без меж, де право сили важливіше за право людини.

Путінізм перетворив культуру, тобто фільми, літературу, музику, «традиційні цінності» на глокальну інфраструктуру когнітивного вторгнення. У цьому контексті фестиваль «російського кіно» на Кубі — це не культурна подія, а тренувальний полігон для тестування реакцій глобального публічного простору. Він має за мету естетизувати агресію як форму “великої місії” РФ; глорифікувати терористичні структури РФ (ЗС РФ, ПВК, ФСБ) як героїв чи «визволителів»; просувати псевдоцінності, які є радше матрицями психологічного поневолення: покора, сакралізація лідера, відмова від критичного мислення, підміна моралі «силою правоти».

Куба стала антропологічним і комунікаційним хостом, тобто платформою для вивчення, наскільки можна легітимізувати російську агресію через культурні архетипи:

символічна мова радянського минулого активізується як «ностальгічна естетика визволення»; використовується спільна антиамериканська риторика для створення ілюзії союзництва проти “загниваючого Заходу”; фільми, пісні, візуальні образи, все налаштовано на навчання глядача новій нормі війни, де РФ – не агресор, а культурний месія, що визволяє світ (це гібридно-месіанська агресія в глокальному масштабі).

На відміну від Куби, де йде псевдокультурна експансія, у Молдові застосовується механізм псевдоплюралізму. Формується псевдодемократична платформа реваншизму, в якій політичні партії та блоки, керовані Москвою, діють під прикриттям “захисту національних інтересів”; використання виборчих процесів як інструменту узаконення кремлівських наративів, де народна воля підмінюється інфікованими сенсами; створення м’якого каналу інкорпорації в європейську політику як “респектабельної сторони” діалогу, хоча по суті — носія антидемократичної глокальної агресії.

Ці процеси демонструють, що антропологічно-когнітивна окупація — це не просто супровід війни, а формат воєнних дій у свідомості, де публічність втрачає захисну функцію, коли на її місце приходить образність без відповідальності; виборність перетворюється на канал вторгнення, якщо вона не захищена комунікаційного та контентно, щоб зміст був адекватному життю, а не фантазіям агресора; традиційність стає димовою завісою неототалітаризму.

Путінізм не визнає кордонів, він оперує просторами свідомості. Він не заходить у країну, він входить у голови. Сьогодні це фільм на фестивалі чи партія на виборах. Завтра – це найманці, безпілотники, «гібридні» уряди. Через Кубу — до Латинської Америки. Через Молдову — до Європейського Союзу. Це не просто стратегія, це навчальна програма формування стратегії глобального занепаду демократичного світу.

Отже, поточні події, це не фрагменти. Це уроки майбутньої реальності. Кремль не просто вчить, він формує нові умови буття через повторювані псевдокультурні та псевдополітичні моделі. Тому мовчазна реакція світу не просто промах, це співучасть у творенні геноцидної нормальності.

Публічні маркери:

«Кремль під виглядом культури просуває пропаганду на Кубі – ЦПД»

«ЦВК Молдови зареєструвала політичний блок експрезидента Додона»

Світова спільнота, попри наявні жахливі факти злочинів путінського режиму, досі не сформувала єдиного, цілісного фрейму, який би означив путінізм як глобальну загрозу терористичного типу. Заява тодішнього (2023 р.) президента США Джо Байдена, у якій він порівняв Путіна з ХАМАСом, — це не просто риторичний жест. Вона мала потенціал стати системним маркером, діагностичною формулою для побудови нової глобальної політики безпеки. Але на практиці цей фрейм не був закріплений: ані через санкційні механізми, ані на рівні міжнародного права, ані як орієнтир для реформування світових інституцій.

Натомість путінізм і надалі має доступ до ООН, ОБСЄ, МАГАТЕ, ЮНЕСКО та інших ключових структур міжнародного порядку, що формують базу для глобальної співпраці в галузі миру, культури, енергетики та прав людини. Це створює парадокс: терористична структура бере участь у прийнятті рішень, які стосуються захисту людства від тероризму та насилля.

Особливо разюче виглядає дисбаланс у реакції на злочини ХАМАСу проти Ізраїлю та дії РФ проти України. Європейські лідери демонструють рішучість у випадку ХАМАСу, однак не Ірану, використовуючи термінологію, яка чітко ідентифікує його як терористичну організацію. Тим часом, коли йдеться про Путіна, превалює обтічна лексика про “конфлікт”, “бойові дії”, “пошук миру” — ніби маємо справу не з системною глобальною машиною геноцидних злочинів, а з традиційною війною та територію.

Цей мовний камуфляж сприяє подальшій антропологічно-когнітивній окупації світового мислення, коли уява глобального суспільства блокується від розпізнання зла на його справжньому обличчі. Так працює інформаційна нейтралізація, тобто жорстокість і злочинність Путіна не доходить до рівня цивілізаційної діагностики.

РФ вже захопила дві ядерні станції, продовжує утримувати Запорізьку АЕС, перетворивши її на заручника світового енергетичного балансу. Використання БПЛА, отруйних хімічно-бойових речовин, тортур, зґвалтувань, депортацій дітей — це вже не воєнна риторика, а чітко окреслений спектр терористичних методів. Це не просто злочини — це формат глокальної геноцидної агресії, що поєднує фізичну, інформаційну, культурну, ментальну, антропологічну та когнітивну окупацію.

І попри це, світ не чує твердження: «Путінізм має скласти зброю і бути виключеним із системи міжнародної легітимності». Не чути закликів до роззброєння режиму, як це відбувається щодо ХАМАСу чи Ірану.

Відсутність таких заяв — це не випадковість, а ознака страху визнати, що зло вже стало нормою, що воно інтегрувалося в саму тканину міжнародного права та інституцій.

Таким чином, ми маємо справу не лише з війною в Україні, а з глибшою цивілізаційною кризою, тобто небажанням назвати терор терором, і, як наслідок —неготовністю до миру, бо без правдивого діагнозу не може бути ні лікування, ні визволення.

Отже, світ не зможе реформувати систему глобальної безпеки без доктринального твердження, що путінізм, ХАМАС+Іран це коло (хоч і неповне) глобальних терористичних режимів. І тільки після цього стане можливим виключення РФ з міжнародних організацій, запуск механізмів правового покарання, демонтаж терористичної присутності в системах світового управління.

Публічні маркери:

«Каллас: ХАМАС має скласти зброю й завершити своє правління у Газі»

«Макрон відреагував на кадри виснажених ізраїльських заручників»

«Сибіга: Населення Гази не повинно страждати через злочини ХАМАС»

«Після відео із заручниками Нетаньягу закликав знищити ХАМАС, який “не хоче угоди”

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 58-ма окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського