В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1257ма  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Українська культура після колоніальності: творення цивілізаційного простору

У контексті глобального протистояння між вільним світом і агресивними авторитарними (диктаторськими) режимами, питання деколонізації набуває особливої ваги. Для України це не просто частина історичного наративу, а ключ до пояснення нагальності ідентичності, яку системно знищували, підміняли й перетворювали на інструмент пропаганди. Йдеться не лише про контроль, а про тотальне заміщення і витіснення українського з України.

На відміну від класичних форм колоніалізму, які (в певній інтерпретації) передбачали модернізацію колоній через включення у метропольний розвиток (наприклад, у Латинській Америці), російська політика щодо України, це приклад руйнації всього людянішого, вільного, культурно розвиненого. Це не “імперська опіка”, а запрограмоване варварске витіснення з мови, з пам’яті, з символічного простору.

Мистецтво і культура сьогодні стають не лише свідками, а й учасниками опору цьому витісненню. Як зазначає директор Українського музею в Нью-Йорку Богдан Дорошенко, ми не маємо справу з забутою ідентичністю — ми маємо справу з підміною, коли українських митців видають за російських, а українську історію за “спільну”.

Олександра Екстер, яка більшість життя і творчості провела в Україні, є яскравим прикладом такого “путінського викривлення”, коли РФ приписує собі культурних діячів України, які формувалися у зовсім іншому контексті. Подібні приклади, це не лише історична помилка, а й інструмент сучасної геноцидної агресії.

Сьогодні українська культура потребує не лише очищення від впливів, а творення нових засад цивілізаційності, що ґрунтуються на правді, на ідентичності, на визнанні і повазі до самобутнього шляху. Не йдеться про відділення себе від чогось. Йдеться про ствердження себе як суб’єкта в історії, у глобальному просторі, в культурній рефлексії.

У цьому процесі важливо не зводити деколонізацію до “розмежування з РФ”, а трактувати її як відновлення і повернення суб’єктності. Можливо, активніше залучати глобальні інституції до перегляду класифікацій, виставкових практик, музейних наративів.

Важливо створювати проєкти, які не лише розповідають правду про минуле, а формують нову гуманістичну рамку XXI століття на противагу генеративній системі зла, якою став путінізм.

Глокальна геноцидна агресія, це не лише воєнний напад на Україну. Це спроба остаточно стерти ідентичність після століть підготовки через мовну, культурну, історичну ерозію, через експансію та агресію. Саме тому правда про московські геноциди, як Голодомор або депортацію кримськотатарського народу, стали критично небезпечними для імперського проекту РФ.

Українська культура сьогодні не жертва, вона базовий антропологічно-когнітивний носій опору, джерело правди і точка формування нової цивілізаційності, яка здатна не лише дати відсіч варварству, а й запропонувати світові нову мову співжиття, гідності та розвитку.

Публічні маркери:

«Деколонізація є довготривалим процесом – директор Українського музею у Нью-Йорку»

Нагальність демонтажу путінізму як форми терористичного режиму

Після багаторічного спостереження за діями путінської влади в РФ в межах глокальної геноцидної агресії, можна зробити висновок, що сучасна РФ не є класичною державою, а функціонує як імітаційна структура із ознаками повної узурпації влади. Політична, правова й інформаційна системи в РФ перебувають під тотальним контролем персоніфікованого режиму – путінізму.

Багато провідних демократій, зокрема Велика Британія, часто звертаються до особи В. Путіна як до рівнозначного державного суб’єкта. Така практика, де-факто, легітимізує персоналістську владу; зміцнює позиції путінізму на зовнішньому і внутрішньому рівнях; підриває перспективи внутрішнього розпаду або децентралізації РФ, яку слід розглядати не як єдину державу, а як конгломерат територій, що контролюється силою страху й інформаційної домінації.

Західна та світова спільнота визнала, що РФ – агресор; Путін – авторитарний, а по суті диктаторський правитель; але водночас вперто не допускає ідею демонтажу самого путінізму або глибшої дезінтеграції структури, яка генерує агресію.

Прикладом може слугувати риторика на зразок твердження лідера ГУР МО України, що “після знищення Путіна нічого не зміниться”, грає на руку путінізму, оскільки вона знижує мотивацію Заходу до дій; стверджує фаталізм для підсилення рефлекторної дипломатії, замість демонстрації потенціалу до трансформацій РФ. Альтернативою може слугувати концепт просторово-середовищної ієрархії зла, де путінізм не просто політична система, а форма середовищного управління страхом, що тримається на тоталітарно-монопольних культах (влади, лідера, “голосу з телевізора”); високотехнологічної імітації виборів, закону та державності; брехні до станів абсурдності як системній основі управління.

Це означає, що при усуненні персонального ядра (Путіна), структура втрачає цілісність і здатна впасти, оскільки вертикаль побудована не на законі, а на підпорядкуванні одному голосу; відсутність цього голосу руйнує всю конфігурацію страху і контролю.

Україна щоденно протидіє путінізму на полі бою. Але геополітична перемога можлива лише за умови наступу Заходу на дипломатичному рівні.

Мікродії для стратегічної ізоляції путінізму, це виключення РФ з усіх міжнародних організацій, де можливий консенсус; розгортання кампаній міжнародної делегітимізації путінського режиму через урядові, академічні, правозахисні структури; згортання дипломатичного представництва РФ (до рівня візових відділів або технічного контакту); ініціативи про перегляд статусу РФ у міжнародному праві; створення оперативного штабу партнерів (аналог коаліції проти ІДІЛ), який готує дорожню карту демонтажу режиму: не санкцій як реакції, а активних дій як ініціативи – з переліком послідовних кроків до повної міжнародної ізоляції.

Путінізм – це не просто ворог України, а екзистенційний виклик для усього цивілізованого світу. Його основа – страх, культ, імітація, асбурд, безкарність, геноцидність. Усунення персонального ядра режиму не є дрібницею, це шанс на крах всієї вертикалі. Тому замість фаталізму й спроб «жити з цим» – світ має перейти до конструктивного наступу, що починається з  дипломатичного відриву та системної делегітимізації путінізму на глобальному рівні.

Висновок

• Коли демократичні держави ведуть комунікацію безпосередньо з Путіним, а не з РФ як державним утворенням чи її федеральними складниками та багатонаціональним населенням, вони фактично визнають і закріплюють тезу про персоналізовану, сакралізовану форму влади. Це не дипломатія, а участь у підтвердженні всемогутності диктатора, що посилює внутрішній міф путінізму. Визнання Путіна як єдиного дипломатичного адресата, це відмова від логіки демонтажу путінізму, а отже, стратегічна поразка. Це також залишає відкритим “геостратегічний резерв путінізму” – саму Росію, яку ніхто не збирається змінювати структурно.
• ГУР грає в рамці Заходу, не виходячи за межі режимного мислення. Заяви про “посилення РФ перед війною з НАТО” або про те, що “зміна особи не змінить суті режиму”, зміщують фокус з можливості докорінного демонтажу режиму на ніби реалістичне управління наслідками.У такий спосіб путінізм постає як незмінна гравітація, а не як крихка конструкція, тримана лише голосам з телевізора. Логіка “нічого не зміниться після Путіна”, це інтелектуальна капітуляція та підігрування режиму
• Когнітивна помилка Заходу, це інтерпретація диктатора через логіку державності. Путін – не державний діяч, не політичний опонент, не носій переговорної культури. Це суб’єкт варварства, який споживає інституційність і право як паливо для репресій та глобальної агресії. Його «говоріння» – це стан домінування, а не комунікації. Його «раціональність» – це технологія імітації, що не передбачає правових меж чи етичних компромісів.Для нього вбивство, це не злочин, а нормальність, стиль режимного дихання самоствердження.
• Можлива причина обережності ГУР, це як публічна відповідь на приховане питання, де ГУР може навмисне демонструвати обережність щодо “усунення Путіна”, щоб уникнути відповідальності за те, чому той і досі живий. Але це формує логіку недієвості, яка грає на руку режиму. Якщо немає прагнення знищити носія режиму, то що тоді є метою війни? Це спотворює реальність і позбавляє віри у можливість перемоги — навіть при військових успіхах.
• Єдиний вихід – це дипломатичне й публічне роззброєння режиму через публічне заперечення легітимності путінізму як форми влади; аргументація на користь демонтажу всієї структури РФ як інструменту режиму;усунення персоніфікації у комунікації з РФ, щоб не підсилювати культ особи; підкреслення того, що вбивство Путіна змінить усе, бо система тримається на його уявному безсмерті.
• Путінізм, це не режим у класичному сенсі, а симулякрова цивілізація смерті, в якій вбивство, тортури, знищення — це не тактика, а форма подовження буття. Його “мир” це тиша після розстрілу, його “переговори” це інформаційна диверсія для подальшої агресії.

Ні вбивство, ні демонтаж Путіна не є абстракцією, це методологія реального визволення світу від коду тотального зла.

Публічні маркери:

«Глава МЗС Британії вважає, що Путін не готовий до мирних переговорів»

«Росія планує витратити $1,1 трильйона на переозброєння для підготовки до війни з НАТО – ГУР»

«Після відходу Путіна в Росії нічого не зміниться – Буданов»

«В ISW проаналізували заяви Путіна і Лукашенка про «Орєшнік» та мирні переговори»

«Після розмов із Путіним думав, що вдалося домовитися про припинення вогню в Україні – Трамп»

Дипломатія як легалізація терористичних джерел – Ірану та РФ – на Близькому Сході

У сучасних міжнародних відносинах спостерігається небезпечна тенденція, коли обговорення цілеспрямованих дій щодо усунення з міжнародної арени джерел тероризму заміщуються розмовами про обмежені, локалізовані інтерпретації, які не зачіпають системні причини терору на Близькому Сході в Ізраїлі. Наприклад, триваюче екзистенційне протистояння в Ізраїлі навколо ХАМАС подається як точкове питання завершення бойових дій, уникаючи осмислення ролі таких диктатур, як  Іран  чи  РФ, які є не лише постачальниками зброї, а й творцями світової екосистеми тероризму.

Заяви спеціального посланця президента США Стівена Віткоффа щодо «плану завершення війни в Газі» базуються на переговорному тиску на уряд Ізраїлю та припущенні про готовність ХАМАС скласти зброю, роззброїтися та саморозпуститися. Такий підхід створює помилкове враження, що ключ до вирішення лежить у домовленостях із терористами-виконавцями, а не з їхніми покровителями. Це відкриває широку шпарину для глобального армагедону у системі світової безпеки, де держави, які постачають терористам зброю, технології, публічне прикриття через міфи про їхню народність (палестинську) залишаються «дипломатично легітимними» та переможцями у своєму колі «колективного путінізму».

Іран, як режим під видом держави, що активно підтримує ХАМАС, Хезболлу, хуситів та водночас постачає дрони та технології РФ для терористичних атак українських населених пунктів, продовжує функціонувати в дипломатичних просторах Заходу без реальних санкцій чи ізоляції. Попри прямі акти агресії проти України через передачу дронів-камікадзе Shahed-136 для російських атак дипломатична присутність Ірану в Лондоні не лише зберігається, а й залишається політично незмінною.

На цьому тлі українські ініціативи у Великій Британії, спрямовані на привернення уваги до ролі Ірану, набувають особливого значення. Акції, які проводить Спілка українських студентів разом з іранською діаспорою, показують форму нової громадянської дипломатії, що підміняє офіційне мовчання. Це є форматом партнерства жертв різних фронтів терору в Україні, Ізраїлі, Ірані  проти гібридної моделі «дозволеного терору» у міжнародній політиці.

Україна, як країна, що перебуває «на нулі» протистояння глокальній геноцидній агресії, не закликає світ до співчуття, а ініціює зміну логіки відповідальності. Це не заклик до жалю, а спроба перейти від гри в «закінчення війни» до усвідомлення джерел світового терору та варварства, які сьогодні функціонують в дипломатичних форматах імітації та рятування диктаторських режимів під міфом про «ядерну загрозу».

Чи може дипломатія залишатись інструментом, що легалізує державний терор? Чому Іран, що атакує Україну через посередника – РФ, не вважається учасником геноцидної агресії? Чи можна говорити про завершення конфлікту, не визнаючи системного спонсора?

Український приклад демонструє, що справжній виклик, це вже не у завершенні окремої війни, а в завершенні епохи безкарності режимів-терористів під виглядом держав.

Публічні маркери:

«Віткофф каже, що працює над планом завершення війни у Газі, ХАМАС вимагає проголошення Палестинської держави»

«Шахеди» тероризують українські міста вже три роки»: активісти пікетували іранське посольство у Лондоні»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 58-ма окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського