В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1214-та  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

На фоні перетворення міжнародних авторитетних інституцій безпеки минулого (ООН, НАТО, ОБСЄ, МАГАТЕ) в пусту імітацію форми без змісту й функціоналу все більше з’являється горизонтальних безпекових ініціатив, серед яких «Рамштайн 50+», «Коаліція волі/охочих»тощо. Очевидно, це більш концептуально-ціннісні об’єднання, що формують майбутнє. Саме тому міністри внутрішніх справ країн Балтії, Північних країн та Польщі у Таллінні 19 червня затвердили спільне рішення про заборону на в’їзд до Шенгенської зони громадянам РФ, які брали участь в агресії проти України.

ООН, ОБСЄ, МАГАТЕ, навіть НАТО (в класичній архітектурі) втрачають легітимність не лише через свою неефективність, а через нездатність діяти в прецедентно-наддинамічних умовах глокальної геноцидної агресії, де абсолютне глобальне джерело зла узаконене статусом (РФ у Раді Безпеки) та уникає відповідальності, перетворивши геноцид на управлінську норму.

“Рамштайн 50+”  – це  перша дієва модель (за адміністрації президента США Д. Байдена) глокального горизонтального стратегічного альянсу навколо конкретної ціннісної мети – захисту та перемоги України.

“Коаліція охочих/волі” — уже не оборонний, а онтологічно-екзистенційний союз цивілізаційної дії в умовах глокальної нейтралізації місії та візії США адміністрацією президента США Д. Трампа.

Тому прецедентна заборона на в’їзд воєнним злочинцям РФ (19 червня, Таллінн) – це не просто безпековий акт, а визнання того, що в РФ діє прецедентна терористично-варварська практика, яка вимагає цивілізаційної індивідуальної відповідальності кожного громадянина РФ, який діє або погоджується з путінізмом.

Нарешті, це феноменальний функціональний прорив у форматі ціннісно-цивілізаційного повороту Європи, коли екзистенційне протистояння відбувається не виключно за Україну, а разом з Україною.

Нідерланди визнали на рівні парламенту геноцид кримських татар. Латвія на парламентському рівні підтримує вступ України до НАТО.

Ці перші парламентсько-цивілізаційні кроки вказують на формування Європи не лише як геополітичного гравця, а як цивілізаційної сутності, яка усвідомлює себе через людину, пам’ять, дію, гідність свободи всіх і кожному тут і зараз.

Отже, це вже не дипломатія чи безпека в традиційному розумінні. Це — глокальна дія цивілізаційної ідентифікації, яка не погоджується жити поряд зі глобальним злом, не делегує суверенітет моралі та безпеки міжнародним інституціям, що втратили сенс і не визнає «нейтралітет» як цінність в умовах геноциду глокальної геноцидної агресії.

Це і є той цивілізаційний вибір, що ґрунтується на людяності, мирності та глокальній безпеці. Це виглядає сьогодні усвідомленим поворотом Європи — з Україною як фронтиром нової епохи.

Висновок

• ООН, ОБСЄ, МАГАТЕ, НАТО втрачають не лише ефективність, а сутність як моральні авторитети, бо неспроможні розпізнати та іменувати зло в його геноцидному вигляді, а ще й узаконюють його (членство РФ у РБ ООН).
• «Рамштайн 50+» стаєглокальний безпековим прототипом протоколу майбутнього, де глокальний агресор не може бути співучасником архітектури миру.
• «Коаліція охочих/волі» – це геостратегічний зсув від реакції на глокальну геноциду агресію до спільного творення ціннісного світу в умовах деформованого міжнародного порядку силами та авторитетом адміністрації президента США Д. Трампа.
• Європейські парламенти, громадянські ініціативи, горизонтальні безпекові рішення — це поворот від кампаній до суб’єктності, де є не лише заява, а виконана дія (заборона на в’їзд злочинцям, визнання геноциду, вимога членства України в НАТО).
• Путінська РФ є режимом, що прецедентно перетворив геноцид на стан геноцидності як спосіб адміністрування, а світ — на тестову зону нейтралізації понять моралі, совісті та людяності.
• Європа демонструє нову форму цивілізаційної дії, де Європа нарешті діє не «за Україну», а «разом з Україною», бо усвідомила, що Україна — це і є Європа. Тобто, Україна це не об’єкт агресії, а центр оновлення цивілізаційного порядку.

Публічні маркери:

«Країни ЄС планують заборонити в’їзд до Шенгенської зони російським військовим»

«Парламент Нідерландів визнав депортацію кримських татар 1944 року геноцидом»

«Сейм Латвії ухвалив заяву про якнайшвидше запрошення України до НАТО»

«Норвегія обіцяє виконати вимогу НАТО і збільшити витрати на оборону до 5% від ВВП»

Чому путінізм так активно займається нейтралізацією ідентичності України, намагаючись «переформатувати» свідомість українських дітей, що потрапили в тимчасову окупацію? Тому що планує зробити з них коропоративний ресурс режиму геноцидної реальності та перспективи.

Українські діти здатні регенерувати гідність та свободу, що є станами найбільшого жаху для путінізму, тому всі сили путінізму націлені на нищення українського дитинства як цивілізаційного явища. Суть путінської програми тотального знищення  не лише української державності, а й українського дитинства як носія цивілізаційної гідності, свободи, вільної пам’яті й мови. Йдеться не просто про агресію, а про геноцидну технологію формування нової антилюдяності, яка починається з дітей.

Українська дитина — це не просто майбутній громадянин. Це потенційний творець вільного світу, носій мови, культури, пам’яті, віри, незламності, тобто того, що у самому ядрі заперечує «рускій мір».

Путінський режим використовує дітей не для майбутнього, а як ресурс сьогодення для “Юнармії”, парадів, пропагандистських постановок. Вони не є суб’єктами — вони об’єкти конструкції режиму. Тому головна увага — на асиміляцію українських дітей. Їх хочуть або «переламати», або ізолювати, або стерти.

Всі путінські інституції (від “Артеку” до академій СК РФ) – це лабораторії тотальної деукраїнізації. Там не навчають, а перепрограмовують, створюючи антиідентичну особистість, яка ненавидить себе, своїх батьків, мову, Батьківщину, героїв, ідеї.

В путінській РФ йдеться не лише про політичну путінізацію, а про виховання  ініціативного злочинця, який сприймає геноцид як норму, військову агресію — як гордість, а знищення іншого — як формулу виживання.

Висновок

• Путінізм програмно нищить українське дитинство як явище, бо дитина це матриця культури майбутнього; українська дитина – свідок правди, здатний передати її далі. Гідність, мова, свобода, незламність – це невиліковні для режиму Путіна віруси істини.
• Дитина в путінській РФ – це інструмент, вона не має місії та візії, лише прикладу функцію.
• Українська дитина, навіть на окупованій території — джерело цивілізаційно-візійного майбутньої інакшості, тобто загроза самому факту існування тоталітарної моделі.
• Тому кремлівська логіка глокальної геноцидності – знищити передусім ідентичність свободи, гідності та мови.
• Те, що в путінській РФ називають вихованням — це насправді біоінженерія покірності; фабрика знищення та формування відрази до вільної думки; модель реконструкції «антиукраїнця» з українського коріння. Це антиідентифікаційний терор.

Публічні маркери:

«Слідчий комітет Росії контролюватиме молодь на ТОТ Луганщини»

«Кремль відправить на перевиховання до «Артеку» 56 тисяч українських дітей – Центр нацспротиву»

З’являються нові прецедентні приклади того, що путінізм імплементує у власну діяльність терор та варварство через геноцидну діяльність – є підтверджені факти канібалізму в стані путінської окупаційної армії.

Факти канібалізму в армії Путіна є ключовими маркерами розпаду державності. Важливо зрозуміти, що злочин такого рівня людського падіння не в тому, що стався прецедент. Найбільший злочин канібалізму в тому, що він став можливим у структурі, яка має і досі назву «держава» РФ. Канібалізм це не індивідуальний акт неадекватності, а симптом повної деградації системи, в якій особистість знецінена до «біомаси», яка втратила соціальну адекватність. Цінність життя в такому середовищі повністю відсутня; знищення ближнього не є шоком для путіністів, а алгоритмом виживання та технології поширення ще більшого розвитку істерії ненависті до України.

Коли вбивство й поїдання товариша стає «планом», це означає деградацію функціональної етики до рівня смертельного інстинкту, тобто перетворення стану існування на межі смерті у звичку, яка повністю десоціалізує істоту; заміна стратегічного мислення стійкими патологіями тваринного виживання; місце думки тотально порожнє.

Це вже не пострадянський страх, це постлюдське варварство.

Путінська РФ – «симулякр державної пастки» без еволюційного майбутнього. Конвенційне міжнародне право виявилось непридатним для розпізнання та реакції на «постцивілізаційні» злочини. Путінізм інфікує простір права варварства, що страшніше, ніж антигуманність, і в цьому — феноменальний глокальний виклик ООН і НАТО.

Демонстрація культу варварства є практикою мілітарних угрупувань путінізму, які естетизують злочини (відео з катуваннями, страти, публічні знущання) та винагороджують злочинців (медалі, політичні кар’єри за виконані злочини). Це вже не ідеологія, це інфекція, яку розповсюджують мільйони — і не лише на фронті, а й у щоденному побуті терористичної РФ.

Канібалізм як система (коли будуть підтвердження) є доказом неконтрольованої мутації режиму в біологічну загрозу людству. РФ більше не є політичним утворенням. Це геноцидогенна форма неконтрольованого розпаду, де суб’єктність остаточно замінена руйнівною тотальністю злочинного стану.

Потрібна дрон-журналістика на ЛБЗ для того, щоб документально зафіксувати ці кейси як елементи прецедентної бази для нової класифікації злочинів проти людяності.

Варто сформувати запит до ООН щодо включення «злочинів розлюднення» як окремої категорії.

Висновок

• Канібалізм є системою тотальної дегуманізації російського населення. Найбільший злочин в тому, що він став можливим у структурі, яка має умовну “держава» РФ. Тут справа йде не про людину-злочинця; а про систему, що інституційно вирощує злочин як прецедентну норму.
• Формулювання «постлюдське варварство» вказує на нову типологію злочинності. Це чітко фіксує межу між соціально–девіантним режимом (тоталітаризм, сталінізм) і нелюдським режимом путінізму, де інституції займаються не контролем, а мутацією людського.
• Дрон-журналістики – це ідея інфраструктурної мобілізації гуманності. Тут надзвичайно важливо запровадити не просто моніторинг, а новий рівень доказотворення геноцидної мутації державності у форматі режиму; задокументувати факт, що руйнування біоетичних основ людства стали новою нормою в РФ.
• Маємо створити правову конструкцію терміна «злочини розлюднення» або «злочини постлюдської дії». Тут доречне звернення до ООН може базуватися на трьох аргументах – деструкція внутрішнього захисту особистості (розпад етики/інстинкту); трансляція прецедентного варварства в масову норму; неможливість контролю цієї практики самим режимом (це антиморальний колапс інституції державності).
• Інституціоналізувати міжнародний центр «документації розлюднення» на ЛБЗ; візуальний «Атлас злочинів проти людяності XXI ст.»; карту канібалістичних та інших антицивілізаційних прецедентів.
• Прецедентність генерування злочинів в РФ виходить за межі міжнародного правознавства і вводить поняття «біологічної загрози» цивілізації; знімає ілюзії щодо можливостей «реформованості РФ», бо описує РФ не як державу, а як геноцидогенну систему, в якій розлюднення стало методом адміністрування; запускає нову нормативну вимогу до міжнародного права — визнати факт, що існують злочини, які не мають відповідника в Женевських конвенціях, бо виникають не з воєнної доцільності, а з цивілізаційного колапсу.

Публічні маркери:

«Українська розвідка перехопила радіоефір із доказами канібалізму в російській армії»

«Російські офіцери масово ховаються у тилових частинах – розвідка»

«На Херсонщині росіяни скинули з дрона вибухівку, поранена жінка»

Діяльність Метрополітен-опера (Нью-Йорк, США) та Міністерства закордонних справ Японії на 18-му міжнародному конкурсі японських коміксів манґа щодо України вказує на нову парадигму цивілізаційної солідарності через енергію та дух людського. Здатне продукувати синергетичні імпульси міжнародної дії доводять, що світ людей не просто співчуває, а бореться з путінізмом разом з Україною. Важливо, щоб цей рух отримував адекватний процесам публічний резонанс та дискурс і щоб людяність показувала силу потенціала та перспективу перемоги цивілізаційності над позацивілізаційними силами колективного путінізму.

Велика Британія додає до цього процесу ще один імпульс сили людяності в стані екзистенційної боротьби з путінізмом. На фестивалі документального кіно Sheffield DocFest, який проходить у Великій Британії, відбудеться премʼєра фільму «Простий солдат» (A Simple Soldier) про життя українського військового в умовах широкомасштабної війни.

«Простий солдат» – це повнометражний документальний фільм українського режисера Артема Рижикова та співрежисера Хуана Каміло Круса, а серед продюсерів – Бен Сільверман і Говард Овенс з Propagate Content, продюсер-лауреат «Оскара» Джон Батсек і Джеймс Пакер.

Як зазначається в синопсисі фільму, «Простий солдат» розповідає про українського режисера та оператора Артема Рижикова, який після вторгнення Росії в 2022 році проміняв життя за камерою на життя на передовій як професійний солдат.

«Він не залишає кіно повністю – він часто тримає і камеру, і зброю в руках, Артем документує хаос, плутанину і розпач війни, намагаючись залишатися на зв’язку зі своєю родиною і молодою дружиною, які чекають вдома. Коли він зближується із товаришами по службі і стикається із жорстокою реальністю бойових дій, ми бачимо, як розгортається глибоко особиста історія. Це людський досвід війни – про любов, дружбу, обов’язок і те, що означає зберегти свою людяність посеред усього цього», – йдеться в синопсисі.

Латвія вступила в процес міжнародного опору дипломатії ВООЗ. Візит Європейського регіонального бюро ВООЗ до Росії з путінською РФ працює на силу путінізму.

Висновок

• Метрополітен-опера в Нью-Йорку виступає цивілізаційним актором, що на рівні музики, голосу та дії декларує солідарність із народом, який воює не лише за себе, а за людське як таке.
• Манґа-конкурс у Японії -це демонстрація, що образи екзистенційної боротьби України входять у глобальні культурні матриці, і навіть у традиційно стриманій Японії формується культурний фронт проти глобальної геноцидної безкарності РФ.
• «Простий солдат» – фільм про цивілізаційну незламність людяності, адже це новоявлення протистояння глокальній геноцидній агресії у вимірі людини-істини, де солдат — це не цифра у звіті, а реальна цивілізаційна історія пам’яті, болю, любові, обов’язку. Присутність фільму на Sheffield DocFest  це визнання, що цивілізаційна драма України стає темою для власного глобального мислення про майбутнє людства.
• Дипломатія, що ігнорує глобальне зло, як це відбувається не вперше з діяльністю ВООЗ, працює на це зло. Латвія відмовилася бути учасником імітацій, які легалізують РФ як «нормального міжнародного» партнера. Це приклад, як державна відповідальність переходить межу інституційно-міждержавного конформізму.
• Світ виходить із тіні співчуття й починає діяти через публічність, культуру, мистецтво, парламенти, громадянські ініціативи, небайдужість. Це вже не кампанійність, а екзистенційна синергія людей і середовищ, які розуміють, що путінізм це антицивілізаційна загроза, що вимагає дієвої системної протидії.

Публічні маркери:

«Гендиректор Метрополітен-опера: Українська культура квітне у той час, як Путін намагається її знищити»

«Українська манґа отримала «бронзу» на міжнародному конкурсі японських коміксів»

«У Британії на фестивалі Sheffield DocFest покажуть фільм про війну в Україні»

«У Латвії розкритикували візит Європейського регіонального бюро ВООЗ до Росії»

У Трампа прогресує синдром «глобального миротворця-узурпатора», який власними публічними анонсами намагається довести, що це він особисто мирить народи, хоча по суті хаотична непослідовність Трампа приводить до того, що у світі агресори почуваються все більше впевнено. Суть цього явища, яке можна назвати “узурпаційною миротворчістю” або “персоналістським міфом миру” у стилі Дональда Трампа, вкладається у синдром глобального «миротворця-узурпатора». Трамп позиціонує себе не як учасник системи мирного врегулювання, а як її єдиний «архітектор», який може «помирити народи», але не через системну роботу, а через публічно-авторитарно-егоїстичну заяву. Це створює ілюзію миру без процесу встановлення реалій сучасного миру.

Така модель скасовує горизонтальні механізми суверенності державності, делегітимізує реальні посередницькі зусилля (ООН, Африканський союз, регіональні інститути) і фактично підміняє дипломатію персональним піаром одного або декількох узурпаторів, що далекі від цінностей цивілізації.

Трамп не бачить світу як системи взаємопов’язаних викликів, для нього це серія ділових угод, де кожен конфлікт має завершатися сценою його виключної появи. Це породжує хаотичне втручання без довгострокових стратегій, паралізує ініціативи сталого миру й підсилює відчуття безкарності в агресорів (РФ, КНР, Іран, КНДР тощо).

Ситуації між Індією і Пакистаном чи Конго і Руандою надзвичайно складні, адже за ними стоять багатовимірні протистояння з історіями колоніалізму, регіонального протистояння, збройних груп і ресурсної боротьби. Трамп же ігнорує глибину цих реальностей, вдаючи, що може їх «розрулити» одним спонтанним дзвінком. Це знецінює досвід та біль сторін конфлікту і веде до дискредитації реноме США у світі.

Трамп не називає агресора агресором, а завжди намагається нібито «змусити домовитися», ніби протистояння це наслідок сварки, а не системної агресії. Це грає на руку диктаторським режимам сучасності, зокрема в РФ, бо «треба домовитись», а не зупинити агресію та притягнути агресора до відповідальності; в КНР, бо “торгівля важливіша за права”, легалізуючи комуністичне варварство диктатур світу тощо.

Трампова президентська логіка виключно ієрархічна та транзакційна, де «великі», тому безкарні, мають домовлятись між собою, а «малі» мають беззастережно коритися. Це культ диктатора в мріях. Це екзистенційно-антагоністична позиція по відношенню до горизонтальному світу солідарності, де кожна держава, громада, культура має суб’єктність.

Трампова «миротворчість» — це не миротворчість, а популістська симуляція, яка підриває реальні інститути миру, знецінює гідність жертв, дає агресорам «вікна можливостей», імітує глобальну відповідальність, а фактично підмінює її приватною ієрархічною інтерпретацією «хто кому що винен». Це не шлях до миру. Це шлях до руйнування глобальної культури довіри як головного інструменту справжнього пост-геноцидного світу.

Публічні маркери:

«Трамп заявив, що Конго та Руанда домовилися про мир»

«Посол України: Попри участь США у мирному процесі, кожне слово Трампа в ДР Конго не коментують»

Публічне проголошення «доктрини глокального путінізму» – це те, що сталося 19-20 червня 2025 року в Санкт-Петербурзі  з одночасною демонстрацією в залі Радбезу ООН. Це не збіг, а постцивілізаційний спектакль, що має кілька «актів». 

Путін як функціональний вождь імперії нелюдськості публічно легітимізує агресію «нової глокальної норми»; Небензя виступив як інституційний актор знищення міжнародного права. Це демонстративно-геноцидна глобальна театралізація зла, що має на меті паралізувати здатність світу називати речі своїми іменами.

Путінський «чобіт» це не метафора, а геостратегічний метод глокальної геноцидної агресії. Це формула абсолюту монополії влади, побудована на тотальній присутності окупації — у мові, в енергетиці, в дипломатії, у культурі, мистецтві, культурних індудстріях, спорті, освіті, науці, в свідомості кожного і всіх, хто в зоні антроплогічно-когнітивно-ментальної агресії/окупації колективного путінізму.

І це стосується не лише України як фронту глобального спротиву, а й Молдови як тесту на нову м’яку експансію/окупацію, Ізраїлю як сигналу до ісламських автократій діяти ще більш рішуче, Німеччини як прямого натяку-ультиматуму на відкриту дестабілізацію Заходу у проявах геноцидності. Путін не обмежується територією, бо його агресія діє в ритмах, у темпах, у тінях геополітичних коливань світу.

Запорізька АЕС в руках окупантів сьогодні виступає як ядерна форма глокальної  геноцидної агресії. З 4 березня 2022 року діє сталий акт ядерного тероризму/окупації, який використовується не для для перманентного залякування людства. МАГАТЕ де-факто виступає співвідповідальним у цьому дійстві, адже імітує «нейтралітет», тоді як має називати це актом безперервної глобальної ядерної агресії.

Поки світ живе в ритмах конференцій, протоколів, самітів — путінізм щодоби змінює антропологію регіонів, де вода стає зброєю (як у Газі чи Пакистані), де електрика є привілеєм, а не нормою (як в Україні), де мова — причина репресій (як у РФ чи на ТОТ України), де пам’ять та  ідентичністіь стають причиною перманентних катувань.

Падіння режиму в Ірані (коли б воно не трапилося) означає втрату опори для російської технології терору на Близькому Сході та світі, до того ж ризик дестабілізації «осі глокальних агресорів», що включає КНР, Іран, РФ, КНДР. Тому Путін виступає в стані агонії-істерії, демонструючи не лише наміри, а й готовність перейти до нових форм геноциду (інформаційного, інфраструктурного, екологічного, психотропного, правового) тощо.

Після дипломатичної нейтралізації Трампа особисто Путіним путінізм офіційно перейшов у фазу «публічної геноцидної правди», де всі механізми імітації моралі скинуто. Світ більше не має морального права зволікати, бо вся конструкція «післявоєнного світового порядку» вже остаточно не працює. Ні МАГАТЕ, ні ООН, ні міжнародне право — не встигли за масштабом. Але встигнути може глобальна мобілізація людяності — публічної, правової, стратегічної, духовної. Це виклик до дії щодоби, а не щорічно. І світ або відповість у реальному часі, або стане місцем нового апокаліпсису.

Публічні маркери:

«Без зустрічі Зеленського і Путіна навряд чи можливе стале припинення вогню – Кислиця»

«У МЗС відреагували на слова Пєскова про те, що Росії не потрібне перемир’я»

«Путін: У нас немає завдання забрати Суми, але я цього не виключаю»

«У Кремлі заявили про «перевагу» у війні, тому припинення вогню їм не потрібне»

«Небензя назвав російський «меморандум» «найкращою пропозицією» для Києва»

«Сибіга відреагував на заяву Путіна про «ногу російського солдата» яка приносить лише смерть»

«Путін заявив, що начебто не хоче капітуляції України, а домагається «визнання реалій»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки 45-ої окремої артилерійської бригади імені генерала Мирона Тарнавського