Пропозиція М. Федорова щодо створення Академії сучасної війни та школи військового лідерства є важливим кроком уперед порівняно з традиційною військовою освітою. Проте сама логіка сучасного екзистенційного протистояння свідчить, що предметом майбутньої підготовки вже не може залишатися лише війна.

Класична військова освіта формувалася в епоху, коли війна розглядалася як організоване застосування сили між державами в межах певних міжнародно-правових правил. Сьогодні ж дедалі очевидніше, що практика глокальної геноцидної агресії виходить далеко за межі цього уявлення. Об’єктом ураження стають не лише війська чи території, а людина, суспільство, економіка, освіта, технології, інформаційний простір, міжнародні інституції, культурні коди та сама здатність цивілізацій до самоорганізації.

За таких умов змінюється не лише характер агресії – змінюється сам предмет військової науки. Якщо головним викликом стає багатосередовищне екзистенційне протистояння, то й система підготовки має навчати не лише веденню бойових дій, а формуванню цивілізаційної боєздатності як інтегрованої здатності держав, суспільств і міжнародних партнерств спільно забезпечувати випереджальний розвиток.

Саме тому Україна має історичний шанс запропонувати не чергову національну військову академію, а міжнародну інституцію нового покоління — наприклад, Академію цивілізаційної боєздатності або Академію Коаліції охочих. Її завданням стане не лише узагальнення бойового досвіду, а вироблення нової доктрини екзистенційного протистояння, у якій поєднуватимуться військові, технологічні, економічні, правові, антропологічні, когнітивні, дипломатичні та гуманітарні спроможності.

Особливого переосмислення вимагає і сама категорія лідерства.

Традиційно лідерство розглядалося як здатність окремої особистості вести за собою інших, конкурувати за право ухвалення рішень або забезпечувати домінування власної управлінської моделі. Проте в умовах екзистенційного протистояння цього вже недостатньо.

Генеративне лідерство виникає не як результат конкуренції особистостей, а як здатність створювати середовище, у якому потенціали багатьох людей починають взаємно посилювати один одного. Його головною функцією стає не концентрація влади, а відкриття простору для появи нових ініціатив, довіри, участі, присутності, професійної відповідальності та спільного вироблення рішень.

Саме тому генеративне лідерство поступово переходить від логіки конкуренції до логіки залучення. Його результатом стає не перемога одного над іншими, а синергійне поєднання рівнозначних професійних потенціалів, здатних породжувати рішення, які неможливо створити індивідуально. Такий режим можна визначити як венчурно-креативне середовище генерації з ефектом синергії генеративного залучення, що забезпечує виникнення рішень, недосяжних для ізольованих акторів, у якому взаємодія стає джерелом нової якості, а не лише координацією вже наявних ресурсів.

У цьому контексті й парадигма Mission Command набуває нового змісту. Вона перестає бути лише методом делегування повноважень і стає наслідком існування генеративного середовища. Ініціатива, відповідальність, довіра, участь і присутність виникають не завдяки наказу, а завдяки культурі професійної взаємодії, яка забезпечує симультанно-когерентне функціонування всієї системи відповідно до темпу екзистенційного протистояння.

Тому майбутня академія має готувати не лише командирів сучасної війни. Її завданням має стати формування покоління генеративних лідерів, здатних створювати середовища, у яких безперервно народжуються нові управлінські, військові, технологічні, економічні та цивілізаційні спроможності.

Висновки

В публічному просторі ми фіксуємо щодобово різного роду прецеденти, які мають глокальний вплив. Якщо розглядати їх окремо, вони можуть сприйматися як різнорідні кризи безпеки або окремі прояви російської агресивної політики. Проте у своїй сукупності вони утворюють цілісну технологію багатосередовищної глокальної геноцидної агресії.

Розслідування можливих агентурних зв’язків представників політичного керівництва окремих європейських держав (Угорщини) із РФ демонструє використання інструментів політичного проникнення та підриву інституційної довіри. Псевдосудові процеси над українськими військовополоненими, зокрема бійцями «Азову», свідчать про трансформацію права у засіб інформаційно-психологічної агресії, коли суд перестає виконувати функцію правосуддя і використовується як технологія легітимації злочину та дискредитації жертви.

Маніпуляції навколо Запорізької атомної електростанції, використання ядерного шантажу та спроби перекласти відповідальність на Україну демонструють перетворення ядерної безпеки на інструмент глобального примусу. Застосування безпілотників із компонентами зі збідненого урану розширює простір агресії до радіаційного середовища. Навіть спроби повернення РФ до окремих міжнародних спортивних інституцій свідчать про боротьбу за поступове відновлення міжнародної легітимності держави-агресора через гуманітарні та символічні механізми.

У своїй сукупності ці прецеденти підтверджують, що сучасна агресія більше не обмежується військовими діями. Вона одночасно реалізується у політичному, правовому, дипломатичному, технологічному, інформаційному, економічному, гуманітарному, когнітивному, ядерному та культурному середовищах. Саме тому вони повинні аналізуватися не як окремі кризи, а як взаємопов’язані елементи єдиної архітектури глокальної геноцидної агресії.

За таких умов закономірно змінюється і сама логіка професійної підготовки. Академія сучасної війни, про необхідність якої говорить М. Федоров, безумовно відповідає актуальним потребам розвитку військової спроможності. Проте сучасна динаміка екзистенційного протистояння свідчить, що цього вже недостатньо.

Предметом підготовки поступово стає не лише війна, а весь комплекс цивілізаційного протистояння, у якому військовий складник є лише одним із взаємопов’язаних середовищ.

Саме тому перспективною видається не лише національна академія сучасної війни, а міжнародна генеративна академія цивілізаційної безпеки, створена Україною спільно з державами-партнерами, Коаліцією охочих, НАТО та іншими демократичними інституціями. Її предметом має стати не тільки мистецтво ведення бойових дій, а формування генеративної боєздатності держав, суспільств і міжнародних коаліцій в умовах глокальної геноцидної агресії.

У такій логіці трансформується і саме розуміння лідерства. Воно перестає бути механізмом індивідуальної конкуренції за управлінське домінування і дедалі більше набуває ознак генеративного процесу залучення, взаємного посилення та синхронізації рівнопорядкових потенціалів. Лідерство поступово переходить від моделі командного домінування до моделі генеративного середовища залучення та втримання, у якому ініціатива, участь, присутність, довіра, професійна відповідальність і спільне творення нових рішень забезпечують безперервне зростання спроможності всієї системи. Саме тому місія майбутньої академії полягає не лише у підготовці командирів, а у формуванні генеративного середовища цивілізаційної боєздатності.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»

Фото із офіційної сторінки у Facebook 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗС України