У кінотеатрах України завершився показ документального фільму «Крим, як це було». Створений за ініціативи Українського кризового медіацентру кіностудією «Вавилон 13», фільм став історією доль українських військовослужбовців, які у складний час, не вагаючись, визначили для себе пріоритети – Батьківщина, український народ і самі вони, як частина свого народу. Це фільм про людей, які залишились вірними присязі, слова «честь», «гідність» для них завжди мали значення. Їм було що втрачати і вони втратили все, що зумів забрати окупант, але зберегли в душі головне – Вітчизну.

Два роки тому початок подій в Криму багатьом здавався дивним, не всі і не одразу змогли дати оцінку тому, що відбувалося. Це припустимо для пересічних громадян, які споживають лише інформацію, що подається. Але для людей державної ваги не припустимо виправдовуватися не усвідомленням масштабу кризи і наслідків бездіяльності.

За багато років в Україні була побудована така система, за якої виконувались не стратегічні плани розвитку держави, окремих сфер, галузей, вимоги керівних документів, а останнє розпорядження керівника. Подібна ситуація взагалі характерна для країн з послабленою системою управління і посиленим зовнішнім фактором впливу. У кримському сценарії саме і був втілений російський фактор впливу у поєднанні з бездіяльністю влади.

Мені доводилось чути, що нібито в Криму зробили не все для захисту півострову. Звичайно, можна було б зосередити набагато більше зусиль, спрацювати на упередження, застосувати всю повноту влади щодо зрадників. Але хто б це зробив? Багато кримських посадовців забезпечували собі місця в російській структурі управління, зраджуючи Батьківщині і добровільно віддаючи півострів окупанту. Нерішуча позиція Києва також створила передумови розвитку анексійного сценарію. Сьогодні ми говоримо про звичайних громадян і посадовців середньої та нижчої ланки, які діяли за межею своїх повноважень і залишились справжніми патріотами. Не отримуючи жодного наказу крім «Тримайтеся», вони на свій страх і ризик приймали рішення і вживали заходів щодо збереження для України Військово-морських сил, морської авіації. Звичайно, в умовах повноцінно функціонуючої системи державного управління, прийняття відповідних рішень і проведення заходів протидії агресії, можна було б утримувати півострів довше, зберегти для України набагато більше кораблів, озброєння, військової техніки. Але те, що ці хлопці зробили в умовах подавленої системи державного і військового управління, можна назвати подвигом.

З урахуванням сценарію, що почав набирати обертів за підтримки і участі нашого північного сусіда, сьогодні зрозуміло, що початок проектів «ДНР», «ЛНР», «Новоросія», став можливим лише після завершення окупації Росією Криму. Отже військові моряки, інші підрозділи, що утримували свої об’єкти, фактично зберегли час (як стратегічну категорію) для відновлення управління в державі і Збройних Силах, перегрупування сил та засобів, дали можливість політичній владі в Україні опанувати хоча б якісь управлінські процеси.

Кораблі, літаки, інша техніка, які вдалося передислокувати на континентальну частину України, всупереч зрадницьким наказам командирів-перебіжчиків, стали тим маленьким арсеналом, завдяки якому сьогодні можна говорити, що Україна має флот, морську авіацію, інші підрозділи Військово-морських сил. Взагалі, ВМС України і в кращі часи важко було назвати спроможними проводити повномасштабні операції, а сьогодні ця проблема ще більша. Тож разом з рештками «високотехнологічного заліза» для України збережений основний скарб – особовий склад ВМС, а саме офіцерський, мічманський, старшинський, військовослужбовці строкової служби. Варто було б зазначити, що в цих людей питання патріотизму, відданості Батьківщині вирішувалися однозначно.

Отже, військовослужбовці з Криму, відчувши за декілька жахливих місяців на собі всю «любов братського російського народу», передислокувались до Одеси. Яку ідею вони могли принести в настрої одеситів? Кого б вони підтримали, розпочнись в Одесі реалізація проекту «Новоросія»? Можна впевнено говорити, що в Одеській, Миколаївській і Херсонській областях завдяки морякам з Криму зміцнились проукраїнські настрої. Вони зробили свій внесок у стабільність південних областей. Можна сказати, підсилили проукраїнську позицію. Іноді можна почути, що «Одеса в свій дім війну не впустила», це абсолютна правда, і є в цьому також заслуга моряків, що не зрадили Вітчизні.

Як наслідок такого оберту подій, потерпів фіаско план створення сухопутного коридору від російського кордону до Криму, а може і до Придністров’я. Адже реалізація цього плану напряму залежала від одночасного спалаху нестабільності у декількох південних регіонах. Важливим був фактор часу, Росії потрібно було, щоб міжнародна спільнота не встигла оговтатись і відреагувати. А оскільки ситуація у південних областях була збережена під контролем, «рубати» коридор в Крим довелося лише з боку Донбасу. «Рубаки» з лугандонців вийшли такі самі як і «годувальники усієї країни». «Годували» протягом десятиріч всю Україну, а сьогодні проблема прогодуватися самим. Тож повстає питання – хто кого годував? Донбас, фактично, підтримував кримінально-владну верхівку, а український народ за рахунок державного бюджету утримував дотаційні галузі нібито «прибуткового» регіону.

В чому ж значення тодішнього спротиву кримських патріотів України окупантам? Будь-який опір того часу і у будь-якій формі, сьогодні визначив той рубіж, далі якого ворог не поширив свій вплив. Хочеться запитати – чи можна було зберегти кращі позиції, наприклад, відстояти Крим, запобігти війні на Донбасі? Напевно, це було реально, але за умов ефективної роботи влади і відповідних державних інститутів, насамперед, силових, правоохоронних, інших спеціальних відомств. Разом з цим, постає інше питання – чи можна було втратити все, тобто державність, незалежність, суверенітет? Переконливо можна стверджувати, що так би і було, якби не зусилля таких патріотів, у тому числі в Криму, на континентальній частині України. Важко уявити собі теперішню Україну без добровольчих батальйонів і волонтерського руху. Є заслуга в сьогоднішньому результаті і військовослужбовців усіх силових відомств, які проявили себе як патріоти і, незважаючи на повну розгубленість (або злочинну бездіяльність) свого керівництва, приймали рішення на межі (а іноді за межею) своїх повноважень. Ситуація цього потребувала. Дехто скаже – а як же міжнародна підтримка? Так, це надзвичайно важливо. Але ж серйозна допомога з’явилася після того, як світ на власні очі побачив волю українського народу до змін.

Викладену вище ситуацію автор попросив прокоментувати Голову ради Громадської організації “Всеукраїнське Об’єднання «Союз учасників миротворчих операцій» Сергія Грабського:

• Зараз можна почути багато тверджень, що наші війська у Криму могли чинити спротив окупантам і могли придушити у зародку окупацію. Вивчаючи ситуацію у Криму протягом доволі тривалого періоду часу можу стверджувати – ні, це було неможливо. Підготовка до анексії тривала довгий час. Центральна влада України фактично ігнорувала (свідомо чи несвідомо – покаже час) всі сигнали, що свідчили про методичну і цілеспрямовану підготовку до анексії. Внаслідок непослідовних дій та інфантильної політики ми сьогодні втратили Крим. Але події в Криму виявили інший бік медалі. Саме на тлі цих подій ми вперше усвідомили, наскільки важливими є поняття честі і гідності, вірності Присязі та військовому братерству! І саме під час кримських подій зародився волонтерський рух, коли перші волонтери, без перебільшення сказати – Герої, незважаючи на смертельну небезпеку допомагали нашим блокованим частинам, передаючи їм їжу, воду та спорядження! Саме кримські події виявили, хто є справжнім другом українців. Про це поки що мало відомо, але саме кримськотатарські патріоти створили мережу через яку ми отримували дані про переміщення російсько-окупаційних військ по Криму. І найголовніше – саме Герої Кримської Фортеці, своєю стійкістю та вірністю затримали просування рашистської зарази за межі півострова, давши змогу нашим підрозділам у Великій Україні підготуватися і стати на захист країни. Маючи нескорених Героїв у своєму тилу, окупанти не наважилися на наступ у Херсонській області. І сьогодні я з вдячністю кажу: Слава Героям Українського Криму!

Михайло Чернов,

Київ