Майдан

Ми відзначаємо треті роковини Майдану гідності. На серці нелегко, в душах багатьох поселився сумнів, розум затьмарюється образою і обуренням, але ніяк не розпачем. Мусимо констатувати – не так сталося, як бачилося з Майдану. Втрачається довіра, гасне надія.

Наші державні очільники, багатьох з яких «внесли» до владних кабінетів хвилі майданного ентузіазму і натхнення, не справляються із надзавданнями і не свиправдовують (уже звично) надії, що на них покладалися, бо загралися в елітарність, статусність, олімпійство і своє власне хуторянсько-елітне бачення сучасності і перспектив для себе у владі. Вони так і не зрозуміли, що добитися заможнішого щасливого життя для всіх українців, перемогти путінських гібридно-терористичних агресорів, здолати прірву недовіри (отже, і спротиву) між владою і суспільством можна лише абсолютною публічністю, прозорістю і партнерською відповідальністю із громадами. “Владні гілки зі сцени” Майдану гідності так і не зрозуміли, що публічність – то наша майданна зброя, а мовчання і коридорні “договорняки” – зброя агресора-терориста. Насправді вони, нові можновладці, виявились неглибокими і несистемними, хоча публічно волають про великі загальнодержавні і міжнародні проблеми.

Українці завжди покладалися на себе і свої можливості в коопераційному партнерстві. Патерналізм нам нав’язував (і не безуспішно) імперський «кремлівський брат». Майдан довів, що ми пам’ятаємо про те, що і як відбувалося в нашій історії. Як знаємо і те, що державництво в Україні — це клопіт громад і звитяжців, а не еліт та штучно-системної злодійкувато-чиновної бюрократії.

Державницькі підходи демонструють окремі громади, громадяни і навіть посадовці, відстоюючи власні права перед забюрократизованою управлінською системою. Державниками є наші громадяни, які виступають проти злочинців від влади, що намагаються вкрасти все те, що недокрали їхні попередники. Державниками є всі ті, хто не втратив віру в Україну, її майбутнє, хто з важким серцем від нереалізованих сподівань продовжує працювати над розбудовою країни щодня – на державній посаді, у власному чесному бізнесі і під мінометними обстрілами на передовій.

Віра

Звідки виникає віра? Радше це — внутрішня потреба кожного з нас. Можливо, саме так проявляється наше єднання з безмежним космосом, який так чи інакше дав нам життя. Віра — це сподівання на те, що ми не єдині у Всесвіті, і є щастя для всіх.

Віра дає наснагу і натхнення, допомагає здолати незгоди, пересилити фізичні і моральні утиски. Віра — це дух енергетик, які утримують наше фізичне тіло в міцності і гармонії.

Віра дається людині, щоб гідно пройти життєві випробування.

Віра дається народу, щоб здобути право на самостійне життя, стати нацією.

На Майдані гідності стояли люди віри. Віри у справедливість, щасливе життя всіх українців в незалежній соборній державі Україна. Ця віра горіла полум’ям свободи в душах патріотів віками, не згасала в часи найтяжчих випробувань, запалювала серця нових поколінь для боротьби за вільну Україну.

На Майдані не було тих, хто сумнівався у правильності своїх вчинків. Вони щиро вірили в те, що висунуті ними представники продовжать у владі справу Майдану гідності, відстоюватимуть цінності Небесної сотні і формуватимуть нове українське суспільство і державництво.

З Майдану це здавалося простим і зрозумілим. Насправді ці сподівання знову, і майже як 2004 року, деякі чиновники, політики, партійні діячі намагаються перетворити на персональні бонуси-статуси. Не вийде. Українці стали мудрішими. І непримиренішими. І віру вони не втратили. Вона продовжує жити і полум’яніти в наших душах і серцях, переплавляючись на гідність, загартовану кров’ю героїв-побратимів.

Сказано: «Що ж це означає — віра? Це значить бути певним у тому, на що сподіваєшся. Вона є доказом того, що щось є дійсне, навіть якщо ми не можемо того побачити».

Релігія

Релігія — поєднання віри з філософією. Це, певно, композиція поглядів на звичні речі — довколишній і далекий світ, людину і її вчинки, взаємовідносини і взаємозалежності. Це формування відповідної системи світосприйняття мирного життя. Прийнявши релігійні погляди, орієнтири та цінності, ми погоджуємось на визначений стиль поведінки в межах даної ціннісної шкали. Такий добровільний розподіл приймають сьогодні вісім із десяти жителів планети, які пов’язують себе з конкретною конфесією або релігійною групою.

Чи мають суперечності, які відбуваються у світі між певними країнами чи групами населення, релігійне підґрунтя? Почасти. Зазвичай релігійні розбіжності вміло використовуються політиками або можновладцями для розпалювання етнічно-конфесійних протиріч і на цьому тлі — набуття персоніфікованої (кланово-режимної) вигоди. Україна, на жаль, не є в цьому винятком.

Третина людства, десь 2,2 млрд осіб, сповідує християнство, 1,6 млрд — іслам, 1 млрд — індуїзм, 500 млн — буддизм і 14 млн — іудаїзм, існує ще низка релігій, які мають значно меншу кількість адептів. Атеїстами, або людьми без релігійної приналежності, є 16 відсотків населення планети.

Що може об’єднати всіх цих людей з інколи протилежними поглядами на наш недосконалий світ, які вони до того ж нерідко відстоюють зі зброєю в руках? Цінності гуманістичного миру, які вони сповідують. І саме на цінностях – комплексах релігійних і філософських поглядів – побудовані всі світові релігії.

В Україні функціонує близько 37 тисяч релігійних громад, які представляють 55 віросповідних напрямів. Понад 97% офіційно зареєстрованих релігійних громад в Україні належать до різнотечій християнства.

Унікальним явищем можна вважати те, що всі конфесії у країні співіснують мирно. Держава і суспільство докладали протягом всього періоду незалежності достатньо зусиль, щоб ця тенденція була стабільною. Релігійний простір країни вільно вміщує всі наявні в Україні віросповідні напрями без непорозумінь чи протиріч.

Майдан гідності яскраво продемонстрував можливість релігійно-конфесійної єдності сучасних українців. Майдан став ще й унікальним місцем спільного служіння Всевишньому і нації, він реалізував інструмент реального ойкуменізму — гармонізації духа і природи.

На Майдані все наносне, надумане, нещире вмить відпадало і знищувалося духом добра. Залишалось справжнє. Залишалися добро, світло, партнерство, гідність, відповідальність — цінності, які б стали у принагоді при створені єдиної соборної апостольської церкви Христа в Україні.

Наше серце належить Господу і церкву потрібно будувати саме у своєму серці, з’єднуючи воєдино цеглинки віри в єдиний Божий храм.

Конфесії і церкви

Кожна релігія прагне мати свій храм. Кожен храм Божий живиться молитвами парафіян. Для кожного з них святе, намолене місце є точкою сокровення, де єднаються в загальний хор і пісні славлення Господа, і тривоги наші, і благання про допомогу. Вистояти у труднощах своїх, не зламатися і не здатися допомагають нам духовні вчителі, провідники волі Божої — священнослужителі.

Ми звикли довіряти нашим духовним пастирям, бо слово їхнє праведне і зцілююче. Так було завжди. Але з певного часу з уст деяких людей у рясах священнослужителів почали лунати слова недовіри і розбрату. Посилилися ці речі з початком Майдану гідності і навіть стали ворожими, коли на нашу землю ступила нога ворога — путінських терористів-найманців.

Словами злоби і ненависті до нас, українців, заговорили окремі представники Московського патріархату. В дні Майдану, коли слово єднання і слово навертання до добра і світла з їхніх уст мало б звучати на найвищому рівні (бо ж відомо, яка церква мала найбільший вплив на тодішнього президента), ієрархи московські і їхні слуги в Києві зайняли по суті антидержавну позицію.

Але на Майдан за покликом віри, душі і серця прийшли рядові священники Московського патріархату, які стали опліч братів своїх по вірі і Батьківщині, і молилися за спасіння душ і життів українських патріотів.

На Майдані гідності разом служили Всевишньому представники української православної церкви Київського патріархату, Московського, автокефальної церкви, греко-католики, протестанти…Були випадки, коли саме священники добивались своїми діями перемир’я між протестувальниками і антимайданними силами, намагаючись уникнути жертв.

Вони в ті дні несли свою духовну варту. Продовжують її й нині.

Тоді не було розподілу на конфесії і церкви, бо тих, хто прийшов на Майдан із словом Божим, об’єднувало одне бажання — підтримати віру людей у справедливість, зміцнити їхній дух, зупинити кровопролиття.

На Майдани України вийшли люди різних національностей, всіх не перерахувати. На Майдани вийшли люди різних конфесій, всіх, які представлені в нашій країні. На Майдан вийшли громадяни незалежної і суверенної держави, які заявили про своє конституційне право на гідність, партнерство, відповідальність за долю Батьківщини.

Жити у вірі за Божими цінностями — до цього лине кожна пастирська душа. Те, що це можливо, довів Майдан гідності.

Єдина соборна апостольська

Історія нашої України посічена і понівечина викривленнями і відвертою брехнею, спотвореннями і облудою. І за всім цим стоїть ница тінь Московії, яка з середини 17 століття намагається жити чужим історичним життям, вкравши справжнє в українців.

Шлях українців до волі і свободи був довгим і важким. Але й сьогодні ми ще не розігнали пітьму над країною, нам все ще загрожує фізичне і духовне ярмо споконвічного ворога українців — кремлівського імперського режиму.

І якщо від ярма фізично ми відіб’ємось, це поза сумнівом, то ярмо духовне несе нам значно більшу загрозу — знищення нації і перспектив мирного життя в глобальному світі.

Як вистояти перед прямими загрозами і не піддатися прихованим спокусам? Майдан гідності дав відповідь на це запитання — об’єднатися. Стати разом довкола цінностей українського народу, які Майдан підняв на щит і захистив ціною життя героїв Небесної сотні.

Ми повинні стати єдиними у своїй вірі — вірі у свою Батьківщину і її щасливе майбутнє і вірі духовній. Нам не потрібно об’єднувати церкви, бо Церква, за задумом Всевишнього, є єдиною. І Церква це насамперед люди віри. Нам потрібно об’єднувати цих людей.

Насправді розбіжності між віруваннями, конфесіями, обрядами є історично-ментальним витвором людських уподобань. І цих розбіжностей можна уникнути, якщо відсунути мирське і дріб’язкове, а перейматися справжнім — великим і святим.

Якою має бути помісна Українська церква? Напрошується безумовний висновок – християнскою, тобто такою, якою була при своєму народженні за Володимира і якою її бачив Господь — без розподілу на конфесії чи течії.

Наша сучасна Церква, як місце звернення до Всевишнього, має бути відкритою для всіх людей — з різними конфесійними уподобаннями, відмінними обрядами та іншими мирськими примхами дипломатично-партійного політесу. Україна вже не раз доводила світові не лише свою унікальність, а й демонструвала приклади випереджальних глобальних рішень болючих системних проблем сучасності. Майдан Свободи, Майдан Гідності – саме такі приклади. То ж і побудовою об’єднаної Церкви Христа в Україні ми теж могли б надихнути людство на пришвидшення реалізації міжрелігійного єднання в процесі ойкуменізму як здійснення одвічної мрії про глобальність миру і щастя для кожного без виключень.

Відновлення єдиної соборної української церкви є загальною справою суспільства, а не лише церковників, до чого традиційно намагаються схилити громадську думку окремі ієрархи. І у всякому разі не купки політиків чи партійних номенклатурщиків.

Церква — це Майдан віри, де немає розподілу за релігійними, етнічними чи іншими ознаками. Перед Богом ми всі рівні. І рівними — в партнерстві, довірі, добрі, відповідальності — ми маємо бути і перед собою.

Валерій Скрипнюк