Головна » На перехресті » Мова, як фактор незалежності

Мова, як фактор незалежності

4pr

Це було ще до окупації. Севастополь, літо, пляж. Гортаю гарну українську газету, раптом з сусіднього тапчана лунає фраза російською: «Як можна взагалі щось читати цією «мовою». Останнє слово виділено іронічною інтонацією та навмисне скаліченою українською.

Не маю звички вступати в полеміку із випадковими «попутниками», але цей чоловік чимось «зачепив» мене, можливо військовою виправкою, помітною і у «пляжному костюмі». Здогад виявився вірним. Наш, флотський офіцер, з якимось тужливим поглядом, довго пояснював мені, чому він не хоче розмовляти державною мовою. Власне, нічого нового я не почув: і кораблі у нас в море не ходять, і зарплатня у військових моряків нижча, ніж у їхніх російських колег, і житло в Севастополі не дають… З таким настроєм, зауважую «капразу», слід служити у Чорноморському флоті Росії. І ось тут настав момент істини. «А вони «переведенців» з України у Криму не залишають». Воістину, достойна ілюстрація до слів Тараса Шевченка: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

Мовна боротьба

Ця розмова пригадалася у зв’язку із черговим сплеском «мовної проблеми», викликаним російською пропагандою, яка агресивно розбурхує український схід. Попри те, що питання мови для українців навіть не входить у тридцятку пріоритетних проблем, її знову піднято на щит політичних і вже, на жаль, збройних баталій.

Отже, давайте знову поглянемо на місце мови у політиці. Спочатку – світової.

Міжнародний день рідної мови було проголошено у листопаді 1999 року на генеральній конференції ЮНЕСКО. Якщо вже така поважна організація клопочеться про збереження мов, значить людство має суттєві проблеми у цій галузі. І це справді так. Експерти стверджують, що з 6.000 розмовних мов світу майже половині загрожує зникнення. Таким є один з негативних наслідків усе міцніючої глобалізації. Тому ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи. Окрім того організація вважає що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.

Кілька років тому керівництво ЮНЕСКО звернулося із закликом до всіх очільників країн світу, до людей, які є рушіями в сфері політики, економіки та громадянського суспільства з тим, щоб вони сприяли розвитку мов, створювали умови, в яких люди належним чином цінували і застосовували їх, зокрема в кіберпросторі. Спонукальну ідею ЮНЕСКО підхопили не всі, але таки чимало країн. На усіх без виключення континентах запрацювали цільові програми на підтримку і розвиток екзотичних мов. Мало того, здавалося б у благополучних цьому сенсі, країнах ЄС та США, також з’явилося чимало спеціальних мовних програм, які стосувалися не лише маловідомих мов і діалектів, а й мов титульних націй.

Та, як свідчить життя, мовне питання, навіть за підтримки над урядових організацій, не так просто вирішується. Яскравий приклад цьому – непроста ситуація у, здавалося б, благополучній Бельгії.

Після здобуття незалежності Бельгія була франкооріентірованою державою, і єдиною державною мовою спочатку була французька, хоча фламандці, які розмовляють нідерландською, завжди складали більшість населення. Лише після Першої світової війни у Бельгії почався рух за емансипацію нідерландськомовного населення. В результаті виникла так звана «мовна боротьба». Перші важливі реформи відбулися, щоправда, аж у 1963 році, коли було прийнято пакет законів, що регламентували використання мов країни в офіційних ситуаціях. Наступна перемога відбулася за 4 роки – у 1967-у вперше видано офіційний переклад конституції Бельгії нідерландською мовою. До 1980 року обидві головних мови країни, нідерландська і французька, були фактично зрівняні в правах. 1993 року Бельгія була розділена на округи, які є суб’єктами федерації. Єдиною офіційною мовою на території Фламандського округу є нідерландська.

Незважаючи на досягнуті успіхи, мовні проблеми досі призводять до ескалації напруженості між двома головними групами населення країни. Так, в 2005 році проблема розділення двомовного виборчого округу Брюссель-Халле-Вілворде мало не призвела до відставки уряду і політичної кризи.

…У світі після «холодної війни», найбільш важливі відмінності між людьми вже не ідеологічні, а культурні, переконаний американський політолог СамуельХантінгтон. Народи і нації намагаються дати відповідь на просте запитання, з яким може зіткнутися людина: «Хто ми є?». І відповідь на нього доволі традиційна, адже базується на поняттях, які є незмінними цілі тисячоліття. Люди визначають себе використовуючи такі поняття, як походження, релігія, історія, цінності, традиції та мова. Якщо людина не визначається із своєю ідентичністю, вона не може використовувати політику для вирішення власних інтересів. Якщо ж проблема самовизначення набуває глобальних масштабів в межах певного суспільства, тобто держави, природно, що з часом постане питання про її подальше існування.

Статистика і реалії

Якою мовою розмовляє француз? Італієць? А англієць? Певна річ – французькою, італійською, англійською. Ви будете сміятися, але й американці мають свою мову – англійську американську! Не вірите – поцікавтеся у професіоналів-мовників, вони підтвердять цей факт. Мова є найпростішим, найприроднішим ідентифікатором людини, який свідчить про її належність до певної спільноти. Сучасний світ знає, що державність мови є універсальною формою об’єднання людей в одне ціле, в один народ. Це важливий чинник самовизначення нації, надійна основа розвитку країни.

Якою мовою розмовляєш ТИ, УКРАЇНЕЦЬ? Як упізнати ТЕБЕ серед мільярдів мешканців планети Земля? Дуже важко, адже за даними Всеукраїнського перепису населення станом на 2001 рік кількість населення України становила 48 млн. 457 тис. осіб. Тоді українську мову вважали рідною 67,5% населення України (тобто приблизно 32,7 млн. осіб). Російську мову визначили як рідну 29,6% населення (понад 14 млн. осіб). Частка “інших мов”, які були вказані як “рідна”, становила 2,9%.

Ці статистичні дані свідчать, про ніби то непогану перспективу української мови. Чому ж тоді з політичної «повістки дня» не зникає мовне питання?

За підрахунками Українського фонду культури дві третини назв періодичних видань України виходять російською мовою. За формальними показниками більшість національних телеканалів офіційно зареєстровані як українськомовні, де, як мінімум, дві третини ефірного часу, згідно з постановою уряду, повинна звучати українська мова, а в реальності на більшості телеканалів чуємо переважно російську мову. Короткохвильові радіопрограми є також переважно російськомовними.

Власне тут можна було б обійтися без жодної статистики. Реалії, на жаль, такі, що дуже просто з’ясувати вжиток якої мови переважає в Україні. Телебачення, друкована преса, книжки у більшості російськомовні. Ані спеціальні урядові постанови, ані укази президента, ані ініціативи державних установ не можуть переломити ситуації, у якій українська мова на рідній землі опинилася в становищі падчерки. Напевно ми найунікальніша нація світу – бо довели рідну мову до становища мови меншості. Навіть не зважаючи на те, що більшість мешканців України – таки українці. Принаймні, за статистикою.

Так отож, або досвід сусідів

Нещодавно прочитав статтю Ніла ГІЛЕВИЧА, народного поета Білорусі про двомовність у його країні. Є у цьому тексті й такі слова: «Якщо ми хочемо бути вільними й незалежними, маємо дбати про консолідацію нації, бо тільки спільними зусиллями можна забезпечити свободу та незалежність. А що перш за все консолідує націю? Національна самосвідомість і мова. Без усенародної вірності рідному слову – про яку консолідацію нації можна говорити?!». Далі білоруський поет наводить досить негативну статистику. Виявляється у Білорусі взагалі немає телевізійних каналів, які б працювали рідною мовою. І це при тому, що 80% населення – білоруси! «Можете уявити, щоб у всіх книгарнях та газетних кіосках якоїсь європейської країни 99% видань було не мовою корінного населення, як це є в Білорусі?.. Можете уявити, щоб у якійсь європейській країні в жодному університеті не викладали мовою корінного населення, як це робиться в нас, у Білорусі?».

Вражає? Так, отож. А все почалося з того, що в травні 1995 року у Білорусі ввели другу державну мову – російську.

У цьому тексті вразила і така думка: «Чому Україна гарантувала собі велике майбутнє? Тому що зробила єдиною державною українську мову. Це було питання життя і смерті». Шкода, що часи змінилися, що у нашій країні мало залишилося тих, хто зараз підняв би на знамено ці слова.

… Первинна мова або мова наших предків є інтегральною частиною етнічного і національного походження людини. Тому дискримінація мови – це те ж саме, що і дискримінація за національною ознакою. Найголовніше, що відрізняє нас від інших – це мова. Боротьба за українську мову, культуру, духовність – це боротьба за Українську державу. Утвердивши в Україні українську мову, національну культуру і духовність – збережемо Україну як європейську державу, піднімемо в кожного українця дух національної самосвідомості, громадянської гідності.

А нищення мови – прямий шлях до знищення народу, до знищення країни. Очевидно, що Кремль дуже добре це розуміє.

Фактор консолідації

Багатьом народам ХХ століття принесло довгоочікувані свободу і незалежність. Перша і Друга Світові війни, закінчення «холодної війни» та розпад СРСР стали «гробарями» імперій та колисками для народження нових країн. Тих, які зуміли скористатися шансом.

У1919-1920 роках, Україна впустила свій шанс, про що ми добре знаємо з підручників історії. Більш вдалі народи, які отримали незалежність в ті роки, йшли до мети, на диво, схожими шляхами. Для прикладу візьмемо Фінляндію, Чехословаччину та Польщу (з ними нас поєднує перебування у Австро-Угорській та Російській імперіях).

Як і українці, ці народи більше століття перебували у складі імперій. Як і українці – зазнавали жорсткого асиміляційного тиску, насамперед, через обмеження у використанні рідної мови (щоправда, поляки тут були виключенням).

За умови приблизно однакових стартових позицій Фінляндія, Чехословаччина та Польща, діяли приблизно в однаковій манері. Не даремно кажуть, що розумні думки в голови розумних людей приходять одночасно. Цим народам пощастило з лідерами, які своєчасно зрозуміли вагу «мовного фактора». Та, насамперед, їхні лідери – відповідно, К.Маннергейм, Т.Масарик, Й.Пілсудський – створили армію, здатну протистояти військовій силі метрополій. Відбивши збройні напади, вони зосередили зусилля на створенні патріотичного суспільства, налаштували громадян на побудову вільної та сильної країни, здатної протистояти «м’якій силі» – політичному тиску і культурній енкспансії. У цьому сенсі характерним кроком був законодавчий припис до повсюдного використання рідної мови, що став ключовим фактором консолідації суспільства в умовах повоєнного миру.

Для чехів, словаків та фінів це було особливо складно, адже на той час рідну мову в повсякденному житті використовував мізерний відсоток населення. Однак спільне прагнення реалізувати свою націю в історичній площині перемогло, зміцнивши опірність суспільства до зовнішніх загроз. Водночас, у конституціях цих країн було закріплено те ж «мовне» положення, що і в нашій, нинішній українській, активно дискутованій. Однак, ані в політикумі, ані в суспільствах наших сусідів і далеких фінів, полеміки про доцільність цього твердження не велося й не ведеться досі.

Принципова позиція щодо використання мови титульної нації в країні характерна і для сучасних новостворених держав, навіть тих, які стали незалежними на початку 21-го століття. Приміром, у країнах колишньої Югославії, а це Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Чорногорія і частково визнане Косово. Народи цих країн мають давню і розвинену культуру і, звісно, мови. Однак, на погляд іноземця – «чайника», у цих мовах не існує принципових відмінностей. «На слух» не фахівцеві важко відрізнити, наприклад, сербську від чорногорської. Але в побуті й на офіційному рівні, кожен громадянин цих країн гордо користується рідною мовою.

Зерно істини

Так, у кожної країни свій унікальний історичний шлях розвитку. Але базові речі для успіху єдині. Адже люди у своїй природі – однакові, і закони розвитку демократичного суспільства – однакові.

Відкинувши нинішню політичну луску, легко побачити, що нам потрібен перевірений прагматичний підхід до «мовного питання». Спроби роздмухувати протистояння у «мовному питанні», спрямовані не на захист української мови, а на радикалізацію ситуації в країні, що ми зараз і спостерігаємо.

Та короткотермінові вигоди наших політиків, наразі, продовжують розбурхувати суспільство. Чому? Відповідь очевидна – швидка можливість привернути увагу виборців до своєї персони, навіть попри ризик втрати незалежності. Так само очевидно, що новими законами людей не змусити стати українцями, якою б мовою вони не розмовляли.

Невже нашому суспільству потрібен «бойовий шок», щоб припинити непотрібні й шкідливі «мовні» дискусії?! Невже не досить «дивної війни» з Росією, аби вгамувати/проігнорувати тих політиків популістів, які ставлять під загрозу власне Україну, як державне утворення?!

Часи таки змінюються

Якийсь час розмова з морським офіцером була моїм особистим символом зниження градуса сучасного громадського життя. Ніби така собі скорботна фігура, схилена уже над руїною рідної домівки. Абсолютно песимістичний символ. Та за якийсь час доля подарувала інакший – вже оптимістичний символ.

У Котовськомуприкордонному загоні відбувалася презентація відомства іноземним колегам. Один із інформаційних стендів доручили представляти тогорічному випускнику прикордоннику. Бравий лейтенант гарно підготувався – чітко «відтарабанив» завчений текст перед іноземцями. Однак ті попросили його повторити інформацію російською. У відповідь пролунало дещо розгублене пояснення: «Вибачте, але я не вмію розмовляти російською»…

Довідка 1

Ст. 10 Конституції України «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Довідка 2

Досліджуючи твори письменника і поета Івана Франка, на предмет лексикології лінгвісти встановили, що цей автор мав найбільший в світі лексичний запас – 27 тис. слів. Для порівняння, словниковий запас Тараса Шевченка складав близько 20 тисяч слів.

Довідка 3

Найбільше мов серед українців знав Агатангел Кримський (1871-1942) – український письменник, вчений, перекладач. Коли його запитували, скільки мов він знає, відповідав: „Мабуть, із шістдесят, а то й більше!” У дитячі роки він досконало вивчав німецьку, французьку та англійську мови. В юнацькі роки добре оволодів грецькою, турецькою, італійською, давньоєврейською, санскритом. Мови він вивчав до кінця життя, став ученим-орієнталістом світового рівня, спеціалістом з арабістики, тюркології та іраністики і лишив після себе понад тисячу наукових праць. Він перший доніс до українського читача безпосередньо з оригіналів східну поезію, зробивши переклад цілої її антології з ІХ-ХV ст., додавши вступні наукові довідки.

Сергій ЛЕМЕХА

1 Бал2 Бали3 Бали4 Бали5 Балів (Немає рейтингу)
Loading...
Переглядів: 339

Залишити відгук

adminarmyua@ukr.net | © 2014-2020 ARMYUA
Повне (часткове) використання матеріалів дозволяється за умови наявності прямого гіперпосилання на адресу матеріалу на сайті armyua.com.ua