Головна » Блоги » Нова Меркель. Чи нова Європа?

Нова Меркель. Чи нова Європа?

Сочинське букетне приниження

Кризовість політичних процесів включно з виборами, які прямують в парадигму катастрофи регламентів демократії індустріальної епохи, є зараз характерною для Європи проблемою мирної перспективи. Втім, це одночасно характеристика загального стану глобальної демократії. Американський політолог, професор Стенфордського університету Френсіс Фукуяма пов’язує це з масовим розквітом політико-управлінської стилістики популізму, яка стала можливою завдяки перекосам у трьох площинах: економічній (нерівномірність розподілу статків), політичні (неефективне державне управління) та культурно-ідентичній (ріст міграції спонукає до захисту традиційних цінностей).

Досить випукло ці процеси прослідковуються на прикладі Німеччини. Сходження на державний олімп, щоб вчетверте обійняти посаду канцлера, далося цього разу Ангелі Меркель занадто важко. Якщо у 2013 році коаліційні перемовини та формування уряду тривали 86 днів, то зараз цей процес зайняв 171 день. При тому, що попередній уряд був більш-менш комфортним для роботи і зрозумілим з позиції прийняття рішень. Нинішній є результатом вимушених і вимучених компромісів задля уникнення урядової кризи. Тепер кожне слово канцлер має говорити, оглядаючись на союзників по коаліції і протоколи домовленостей з ними.

Про сутність і характер окремих закритих домовленостей можна здогадуватися, оцінюючи поїздку Меркель до Путіна. Так, не з офіційним візитом до Російської Федерації, а саме персонально до Путіна, який вітав її не за протоколом букетом з квітів (німецьке видання Bild розцінило це як образу гендерно-дипломатичного характеру).

Звісно, про зняття санкцій чи зміну позиції з цього питання Німеччини мова не йде. Це зрозуміло і Меркель зайвий раз підтвердила на прес-конференції. Власне, якихось особливих результатів, як відзначають експерти і журналісти, від цієї зустрічі сторони не отримали — не домовились ні про Іран (особливо на тлі протистояння з Трампом), ні про Сирію, ні про миротворчу місію на Сході України.

На перший погляд так, хоча повністю погодитись з цим твердженням не можу. Підтримка Німеччиною будівництва газопроводу «Північний потік-2» є зараз найвагомішою перемогою колективного Путіна у відносинах з Європою. Запевнення про те, що транзит газу Україною збережеться, є нічим іншим як комунікаційним блефом геостратегічної диверсії, але європейці черговий раз погоджуються (свідомо чи ні, побачимо) стати жертвою шантажу-обману з боку Кремля. Очевидно, цинічні фінансово-меркантильні преференції заставляють багатьох політиків і чиновників ЄС демонструвати зовнішню дипломатичну псевдо-добропорядність при лихій грі з явним глобальним режимом-терористом.

Але найвагомішим досягненням кремлівського очільника на міжнародній шахматній дошці є повернення у формат рукоподаваних, особливо в ситуації, коли Путін це рукостискання відхиляє через квітковий дизайн приниження. Він знову стає мегафігурою, з якою рахуються і до якої їдуть на поклон. Навіть якщо не на поклон, то для путінського електорату будь-який такий приїзд вже є перемогою світового масштабу — «мы им таки показали».

А те, що «народ» потягнувся до Путіна, свідчить і намір французького президента Емманюеля Макрона завітати до Санкт-Петербурга на економічний форум 24-25 травня. Це при тому, що раніше він категорично виступав проти цього. Очевидно, це рішення він прийняв на тлі не зовсім вдалого нещодавнього візиту до США і протестних вулиць Парижу. Досить симптоматичним є те, що обидва європейських лідери, отримавши з різницею буквально у кілька днів облизня в гостях у Трампа, так само дружно потягнулись до Путіна. Метання Європи (на прикладі Меркель і Макрона) між двома вістрями світової геополітики аж ніяк не свідчить про силу європейського тренду стабільністі і мирної перспективи.

Невпевнена Меркель, самонадіяний Макрон, що поспішає зайняти місце головного реформатора ЄС, занурена у проблеми Шотландії і Брексіту і тим самим випадаюча із старого європейського гнізда олімпійців Мей, маргіналізована реваншем Берлусконі Італія, запалені історичним самоїдством Польща та Угорщина, занадто толерантні Нідерланди та Австрія — все це з кожним днем послаблює європейську демократію і посилює в ЄС режим Путіна.

В безмежному зануренні в дизайнерські ефекти масового популізму і гонитві за персональними владними преференціями нинішня Європа втрачає реальність капіталу історичних епох в поступі світових демократичних надбань, чим вона славилася тривалий час і що робило її реально сильною на перспективу.

Світове путінство давно прагнуло дезорієнтованої державним самовизначенням окремих територій, знесиленої правоурядними стилістиками минулого і майбутнього,  знекровленої внутрішніми персонально-функціональними чварами Європи. І впевнено йде до цієї мети. Це двобій, де перемога може бути остаточною, без можливості в подальшому переграти ситуацію як ігрову версію, про що нинішні покоління політичних геостратегічних геймерів, на жаль, і не здогадуються. Якраз цього розуміння не достає нинішнім очільникам старого континенту. Чи вистачить сил партнерам з України донести цю істину націям ЄС — зовсім не риторичне питання. Хочеться сподіватись, що зрештою ми разом уникнем цього фатального фіналу.

Але наразі уряд Швеції розповсюджує серед населення 4,5 млн (в кожне домогосподарство) брошур з інструкціями, що робити у разі війни або терористичних атак. Нова Європа так розуміє реалії сьогодення?

P.S. Тим часом Макрон побував в гостях у Путіна. Здається, майбутня зірка світової політики згасла в атмосфері Путіна, так і не засвітившись на повну потужність на європейському небосхилі.

Валерій Скрипнюк

1 Бал2 Бали3 Бали4 Бали5 Балів (Голосів: 2 Рейтинг: 5,00 out of 5)
Loading...
Переглядів: 437

Залишити відгук

adminarmyua@ukr.net | © 2014-2018 ARMYUA
Повне (часткове) використання матеріалів дозволяється за умови наявності прямого гіперпосилання на адресу матеріалу на сайті armyua.com.ua