В рік, що минає ми ввійшли із Іловайська. І потрапили одразу в Дебальцеве. Певний час намагались перепочити в Мінську. Та марно. Нема там ні спокою, ні віри, ні перспективи.

Ми вже не здригаємось при кожному пострілі і не ковтаємо валідол при черговій звістці про «все пропало». Але ми це вже не ми. Бо ми з єдиного цілого стали різноманітною множиною. Вірніше, тепер є ми і є вони.

Ми продовжуємо вірити в перемогу та збираємо копійки на допомогу бійцям. Вони сподіваються домовитись, щоб їм було добре і ділять «по-братськи» бюджет. Ми віримо в цінності Майдану та вчимо цьому своїх дітей. Вони цинічно цитують Шевченка і прилаштовують своїх дітей на «хлібні» посади.

Вічно це тривати не може. Бо ми все ж таки гуртуємось, започатковуємо громади самодостатнього суспільства. За традицією, намагаємось догукатись до верхів. Наразі вони нас не дочувають. Але це вже не так і важливо. Важливішим є те, що ми усвідомили свою силу і переваги, стали розуміти ціну собі і своїм справам.

Ми переможемо. Бо в нас живе споконвічне прагнення до волі, самостійності і незалежності. Бо в наших серця б’ється кров наших пращурів, які не схиляли голови перед ворогом та не впадали у відчай за будь-яких труднощів.

Ми остаточно розпрощалися з віковими іллюзіями щодо «братів» зі сходу. Ми розпрощалися з іллюзіями нашої псевдодемократії. Ми розпрощалися з іллюзіями щодо «мани небесної», яка впаде на нашу святу землю. Ми, зрештою, розпрощалися з іллюзіями як такими.

Мабуть, це добре і колись таки мало статись. Могло раніше. Могло пізніше. Але сталось саме зараз. В час, коли ми живемо тут, на своїй землі, боронимо її від ворога і боремося з ворогом внутрішнім — корупційною владою. І ця боротьба заставляє нас жити не лише днем сьогоднішнім, а думати про майбутнє, про те, що ми залишимо після себе у спадок — руїну чи щасливу і усміхнену Україну.

Віриться — Україну. Україну, в яку вірили покоління наших попередників, в яку віримо ми. Україну, яка відвоювала своє право на щастя.

Валерій Скрипнюк