(3(15) травня1873— 26 квітня1945 р.) — український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904–1905), Першої світової війни (1914–1918). Гетьман Української Держави (29 квітня— 14 грудня1918). Один із лідерів, ідеологів монархічного–гетьманського руху.

Ранні роки

Генеалогія козацькогороду Скоропадських веде свій початок від першої половини 17 століття. Рід був пов’язаний шлюбними зв’язками з такими українськими родинами як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі, Полуботки, Розумовські, Тарнавські, Маркевичі. Нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського Василя Скоропадського, син Петра Скоропадського і Марії Андріївни Миклашевської.

Павло́ Скоропа́дський народився 15 травня 1873 року у німецькому місті Вісбадені в родині офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Сумщині.

Освіту Павло розпочав з Стародубської гімназії, 1886 року вступив до Петербурзького Пажеського корпусу, успішно закінчив його у 1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалерґардського полку, де тимчасово виконував обов’язки командира ескадрону. За два роки Павло отримав призначення на посаду полкового ад’ютанта цього полку, у грудні 1897 року став поручником.

Російсько-японська війна

З початком російсько-японської війни подав рапорт з проханням перевести його на фронт у діючу армію. Наприкінці лютого 1904 року виїхав з Петербурга в Маньчжурію.

З 16 березня1904 року служив у Мукдені, в складі 1-ї Маньчжурської армії. Він був осавулом3-го Верхньоудинського полку Забайкальського козачого війська. 1 травня молодого офіцера перевели в штаб, на посаду ад’ютанта генерал-лейтенанта Федора Келлера, командувача Східного загону Маньчжурської армії. Проте 1 жовтня Скоропадський покинув штабну роботу за власним бажанням і став командиром 5-ї сотні 2-го Читинського полку забайкальских козаків. Його загони брали участь у розвідувальних операціях та блискавичних нападах на тили противника.

29 жовтня 1904 року за заслуги в боях проти японців з 20 квітня по 4 липня цар Микола ІІ нагородив українського офіцера орденом Святої Ганни 3-го ступеня з мечами і бантом. Його також було нагороджено Георгіївською зброєю «За хоробрість».

В травні 1905 року Скоропадського призначили на посаду ад’ютанта генерала Миколи Ліневича, командувача російськими військами на Далекому Сході. На цій посаді він пробув до 7 листопада.

У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-ад’ютантом, із наданням звання полковника.

4 вересня1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-ад’ютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку.

Перша світова війна

З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився в бою під Краупішкеном. Подальша військова служба проходила вдало, і незабаром він вже командував гвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився в боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Павло Скоропадський 22 січня1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

Доба революції

Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила соціалістична Центральна Рада. Павло Скоропадський вороже ставився до соціалістичних ідей українських та російських революційних партій. У травні 1917 року у Києві відбувся І-й Всеукраїнський військовий з’їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії.

У серпні 1917 року за наказом генерала Корнілова внаслідок українізації 34-й корпус під командуванням Скоропадського перетворено на 1-й український.

Повна українізація 20-ти дивізій та кількох десятків запасних полків відбулася згідно зі спільним вересневим наказом Олександра Керенського та Верховного головнокомандувача генерала Духоніна. Така різка зміна у ставленні Тимчасового уряду до «українського питання» відбулася через те, що Центральна Рада під час перевороту на чолі з генералом Корніловим підтримала Тимчасовий уряд. Окрім того, українізація армії ставала перепоною впливу реакційних російських офіцерів та більшовицької пропаганди на армію.

16-17 жовтня 1917 року Скоропадського, на з’їзді Вільного козацтва у Чигирині, делегати від п’яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Серед козаків особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Скоропадського мала неабияку популярність. Пізніше П. Скоропадський втратив весь свій набутий авторитет серед вільного козацтва через згоду балотуватися до Установчих зборів від блоку реакційних російських землевласників.

Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Скоропадський визнав зверхність наказів Центральної Ради і виконував накази командувача Українського фронту генерал-полковника Дмитра Щербачова, що у свою чергу підпорядковувався Генеральному Секретаріату. У листопаді 1917 року збільшовичений 2-й гвардійський корпус на чолі з Євгенією Бош рушив на Київ для розгону української влади. Скоропадський отримав наказ Петлюри та Щербачова: розігнати заколотників. Оскільки збільшовичені частини мали низький рівень дисципліни, то ліквідація їхнього наступу відбулася без значного кровопролиття. Зокрема, під Вінницею заколотників зустрів Український стрілецький дивізіон Скоропадського. Частини червоних майже без бою були миттєво роззброєні, повантажені до ешелонів і відіслані до Росії.

Скоропадський на той час не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу. Майбутній гетьман зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 року уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди в керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо. Наприкінці року через неспрацювання з новим військовим секретарем міністром Миколою Поршем та головнокомандувачем військових сил в Україні полковником Юрієм КапканомПавло Петрович іде у відставку.

У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від репресій.

З поверненням за допомогою німецько-австрійських військ до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відображена у ІІІ-ому Універсалі. Селяни не скорялися діям посадовців Центральної Ради і неохоче віддавали зерно та продукти, які Центральна Рада повинна була віддавати німцям як плату за військову допомогу. Окупаційні війська вважали, що українська влада не дотримає взятих на себе зобов’язань щодо передачі німцям продуктів харчування і почали каральні дії для примусового вилучення харчів із залишенням документів про вилучення. У відповідь на каральні дії німецьких та австрійських військ Україною шириться і організовується рух спротиву.

У середині березня 1918 року Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партієюВ’ячеслава Липинського та Миколи Міхновського та Союзом земельних власників з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради і німецьким окупаційним командуванням «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. На нараді 24 квітня 1918 року з генералом В.Ґренером, фактичним керівником німецького війська в Україні, за підтримку (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію) німців у перевороті Скоропадський взяв на себе низку зобов’язань політичного та економічного характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

29 квітня 1918 року в Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно закликав проголосити Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом.

Гетьманат

29 квітня1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади. Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю— авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами зліквідувати революційні зміни щодо земельного питання, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Гетьманська держава здобула міжнародне визнання серед країн, що були в військовому союзі з Німеччиною. Встановивши дипломатичні зв’язки з Німеччиною, яку гетьман відвідав з офіційним візитом у вересні 1918 і де провів успішні переговори з кайзером Вільгельмом II, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці. Також було встановлено політичні та економічні зносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир’я з Радянською Росією (12 червня 1918 року).

Україна досягла певних успіхів у галузі науки, освіти та культури. Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук, українські університети— в Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр тощо).

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманщини замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Клименка у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус— загальна козацька військова школа— Академія Генерального штабу. Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії.

Усе ще потребувало вирішення земельного питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше 25 десятин на двір.

Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м’яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. В цих питаннях цілі автрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Реставрація старих порядків Російської імперії, спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, який фактично ліквідовував ідею побудови незалежної України напротивагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Цим Гетьман відвернув від себе українців і не зміг привернути російські кола. Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, П.Андрієвський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С.Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання. За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Обставини, що унеможливлювали подальше перебування Скоропадського у ролі гетьмана змусили його зректися того ж дня гетьманства та втекти з Києва. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на соціалістичній платформі. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й інтелігенцію. Боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату».

Еміграція

Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. Вже 1920-го року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В. Липинським та С. Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В’ячеслав Липинський стає його теоретиком.

Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об’єдналися у «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з’являються не лише в Австрії та Німеччині, а й в Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв’язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та української громади у Німеччині. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції.

І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько, А.Левицький та ін.

Протягом 1938–1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність. На жаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників». Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у лікарні монастиря Меттен. Похований у місті Оберстдорфі в родинному склепі Скоропадських

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Гетьман Скоропадський: Чужий сучасникам, але кориснийнащадкам

Правління гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році залишило по собі спадок, яким досі, після десятиліть радянської окупації, користується незалежна Україн

Коли добігли свого відомого кінця Українські визвольні змагання 1917–1921 років, більшість тодішнього нашого політичного бомонду опинилася в еміграції. Осередки тих, хто зазнав поразки, купчилися в Парижі, Берліні, Празі, Варшаві. Поділялися вони, як і перед тим, за партійною ознакою: існували екзильні уряди УНР та ЗУНР, а трохи згодом почали об’єднуватись і гетьманці-скоропадчики. Із хрестоматійних запитань «хто винен?» і «що робити?» кожне угруповання мало чітку відповідь лише на перше. «Винними», звісно, були політичні опоненти. Петлюрівці докоряли галичанам за втрату Києва у 1919-му, а Павлові Скоропадському – за «антидержавний переворот» квітня 1918-го. Зунрівці – прихильникам Головного отамана за «Варшавську зраду», що віддавала полякам Західну Україну, а угодою цією петлюрівці чемно відповіли на попереднє надмірне порозуміння галичан із дєнікінцями. Як завжди самодостатній в уявній безгрішності, Володимир Винниченко поливав багном усіх разом і фліртував із більшовицьким харківським урядом. І для них усіх геть чужим та ворожим був Павло Скоропадський, нетривале правління якого залишилося так само купою нездійснених планів, хоча ґрунтувалися останні на зовсім інших засадах та світогляді.

Для Павла Скоропадського існували очевидні речі: приватна власність, правова держава, українська мова й культура як пріоритетні, армія та безпека

Соціалісти різних мастей ностальгійно згадували свої утопічні й безглузді реформи часів Центральної Ради, зламані гетьманським «переворотом». Навіть білий російський рух, що його гетьман підгодував колись грішми та зброєю, «вдячно» вважав Скоропадського зрадником і блазнем. У більшовицьку версію оцінок не варто й заглиблюватися. Його так ніхто й не полюбив. Щоправда, через 20 років ним зацікавляться оунівці й почнуть перемови про «єдиний національний провід». Це був лише експеримент, але показовий у сенсі перевірки репутації деяких осіб часом. У Павла Петровича вона щодалі тільки міцнішає, і це упертий історичний факт.

Він у 1918 році робив усе «навпаки», але з часової дистанції починало видаватися, що оте «навпаки», цілком не виключено, й було певною панацеєю для українського державницького проекту. Панацеєю, що не здійснилася. Недосконалою, недодуманою і недоробленою. Можливо, нездійсненною. Попри це, саме гетьманський рух у міжвоєнний час найдинамічніше розвивався в молодшому поколінні нашої еміграції в Європі (яке, одначе, встигло повоювати за Україну, тож знало ціну державності) й доволі потужно запрацював серед українців Америки. Що ж було правильного і що помилкового в тій, як називав це сам Скоропадський, «спробі»? Що залишилося нам від тих недовгих семи з половиною місяців останнього українського гетьманату?

Якби Скоропадського не існувало навесні 1918-го, його варто було б вигадати

Від «Днів Турбіних» Булґакова не зникає порівняння гетьманату 1918 року з опереткою: весь цей старосвітсько-козацький антураж, показові урочистості «Його Світлості пана Гетьмана», всюдисущі німецькі окупанти, гроші з кумедним, як на російське око, українським текстом. Немов якесь убоге театральне дійство на тлі трагічної і вселенської загибелі великої імперії. Режим цього «рядженого» державця дав змогу тисячам російських патріотів не бути «пущеними в расход» біля невідомої стінки, зручної для втіхи пролетарської ненависті. Вони комфортно сиділи в київських кав’ярнях і знущалися з нього та всієї цієї «малоросійської оперетки». І ніхто з них не залишився вдячним. Може, вони просто більше любили оперу…

Із його спроб мало що здійснилось, але те, що вдалося реалізувати, досі належить до найуспішніших сторінок історії українського державного будівництва

Однак почнімо з того, що за 26 тижнів гетьманства було прийнято понад 600 законодавчих актів, спрямованих на відновлення нормального життя в країні (і зазначимо: не на початку того періоду, а наприкінці, бо ж їх треба було ще розробити). А от літо й осінь 1918-го хоч і видалися неспокійними, але на тлі решти сезонів усеросійської громадянської війни були часом, коли Українська Держава залишилася чи не єдиним островом ефемерного спокою і стабільності на постімперському теремі. Не завжди й не всюди, але все пізнається в порівнянні. Можна, і звісно, дякувати за це педантичним німцям, закликаним іще Центральною Радою, але ті мали всі можливості одним рухом перекреслити Україну як державу. Їм, до речі, цього дуже закортіло, коли вони познайомилися з адміністративними здібностями Ради та домінуючих у ній лівих. Почуття політичної та соціальної «реальності» останніх бачиться з позицій сьогодення відвертою утопією, якщо не зловмисним саботажем здорового глузду, через що кінець Ради був так само передбачуваний, як і прихід у 1918 році літа на зміну весні. Ось ЦР справді була «опереткою». Але хто мусив її змінити?

Чи не всі політичні опоненти Павла Скоропадського встигли брутально обізвати його «німецькою маріонеткою». Та, хоч як дивно, саме критики гетьмана із провідників УНР і підписали Брестський договір, який поставив економіку України на службу державам Центрального блоку й пустив на її територію «доброзичливих союзників», щоб урятувати ні на що не спроможний «національний уряд». Відставний генерал Павло Скоропадський до цієї визначної дипломатичної «перемоги» аж ніяк не був причетний. А делегація Ради встигла підписати угоду в останню мить: Муравьйов уже заходив до Києва. Зрозуміло, прагматичні німці могли тішитися, демонструючи московській делегації факт, що не вона сама представляє постімперський російський терен, однак їм в Україні потрібен був ефективний партнер, а не (говорячи сучасною мовою) симулякр. Однак із проявом останнього вони встигли за два місяці перебування в Україні познайомитися безпосередньо.

Ейфорія українських соціалістів із приводу звитяги над більшовиками (за яку вони заплатили життями студентів під Крутами, а в’їхали потім до Києва під прикриттям німецьких багнетів) була шалена: їхній потужний реформаторський потенціал нарешті можна було реалізувати! Адже проголосити націоналізацію землі (відразу забувши суворі умови Брестського договору) і простежити за тим, як ця «націоналізація» відбувається (зазвичай у спосіб спалення маєтків) набагато простіше, аніж налагодити адміністрування, економіку, створити армію та правоохоронні структури. Або ж навчити свій «дипломатичний корпус» іноземних мов та азів міжнародного права. А начебто єдині вороги – більшовики – були відкинуті до Росії, і тепер їх стримувало надійне кайзерівське військо. Виникають грандіозні плани приєднання до УНР «колоній» на схід від України – до Зеленого Клину на Далекому Сході. Добре, що на Канаду із Бразилією не зазіхнули… Національний лідер Михайло Грушевський мав повсякчас в уяві півтори тисячі років української історії від антів, але за днем нинішнім відверто не встигав.

Німецьке командування в Україні було щиро вражене своїми новими союзниками. Найкоректніше визначення місцевого політичного бомонду в його вустах звучало як «авантюристи, силою випадку поставлені на чолі країни». Питання залишалося простим: геть скасувати цю «державу», яка де-факто не функціонувала поза межами Києва, чи дотриматися «союзницьких відносин» і пропагандистських міжнародних реверансів із якимось новим місцевим партнером? Зауважимо, ставлення німецького блоку до чужого суверенітету було, м’яко кажучи, «неуважним», що прямо засвідчив приклад нейтральної Бельгії, перетвореної ним на криваве бойовище й випалену землю. Тож те, що Берлін зрештою зробив ставку на Скоропадського, – безперечна заслуга останнього. Інакше Україна була б стерта з мапи вже через три місяці після IV Універсалу, втративши будь-які ознаки міжнародної суб’єктності, без назви й території. А за тодішніх обставин, коли стався крах усього попереднього європейського порядку, навіть півроку збереження формального статусу незалежної держави ставали чималою запорукою її майбутнього.

Скоропадський був шляхетним, прагматичним, елітарним військовим, який навіть за відсутності «історичного» гетьманського прізвища видався б цілком зрозумілим і прогнозованим для німецької сторони. Можна, звісно, припустити альтернативний варіант: поставити на чолі України Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного), щирого нашого симпатика з віденської імперської родини. Але він був не наддніпрянець (не місцевий, щоб розраховувати на лояльність підданих), та й Австро-Угорщина – відверто другий партнер у Центральному блоці. Не заробив собі Відень такий бонус.

Скоропадський і Мазепа: рефлекси та іронії

Продовжити (або й завершити) розповідь можна було б переліком того, що запровадив Павло Скоропадський. Це й Академія наук на чолі з геніальною потугою Володимира Вернадського (починати з нього свою власну академію – це як Британську королівську із Ньютона), й Національна опера, й Національна бібліотека, й свідома українізація освіти та діловодства (ініційована особою російськомовною, бо україномовна Рада не встигла про це попіклуватися), це й купа університетів та інститутів, а також держслужба із присягою чиновників, це й українізовані та нові українські гімназії, а зрештою, і те, чого найбільше потребує Україна сьогодні, – власна спецслужба – Державна варта. Зі спроб Скоропадського мало що здійснилося. Адже більшість згаданих починань розробляли і втілювали в життя якраз напередодні повалення гетьмана Директорією, яка потім так і не встигла запустити якихось власних проектів. Але те, що залишилося зі здійсненого, досі належить до найуспішніших сторінок історії українського державного будівництва, надто ж порівняно із «сучасністю», тобто 22 роками самостійності.

Одначе Павло Петрович швидко програв. Виявився невдахою. А наша самостійність триває. Хоча й не є високорезультативною і переважно користується його чималим спадком, який дивовижним чином пережив радянську добу. В цьому контексті варто порівняти останнього гетьмана з Іваном Мазепою. Той правив частиною України (Гетьманщиною) 30 років, Скоропадський – лише 7,5 місяців (а сучасній нашій державі уже 22). Що маємо в сухому залишку від кожного? Від Мазепи – перелік десятків храмів та освітніх закладів, які він створив, профінансував або розвинув, та край, піднятий із Руїни. Нетривале гетьманство на «обох боках Дніпра», відчайдушна спроба прошведської орієнтації. І поразка. Суцільна й повна невдача. Але «мазепинцями» називали деяких корисних нам, нащадкам, людей упродовж наступних 200 років. Хто створював Україну в ХХ столітті, той був «мазепинцем», навіть якщо насправді належав до «петлюрівців» чи «бандерівців».

А що залишилося від 7,5 місяців Скоропадського? У нього не було від початку української національної ідеології. Він мав рідкісну гармонію українофільства спадкоємця козацької старшини, гетьманського нащадка, і світовідчування представника російської імперської еліти. Був свого часу ад’ютантом государя імператора, але водночас щиро шанував «зрадника» Мазепу. Хоча його предок Іван Скоропадський одержав колись булаву, щоб бути саме Мазепі антитезою. Обставини часу спонукали особисті амбіції та переконання Павла Скоропадського реалізовуватись у відомий нам спосіб.

Хоча не варто й апологетизувати Павла Петровича. Його Україна, зізнаємося, не суперечила «ліберальній федеративній Росії» – якби остання була взагалі можлива (хоча ми тепер, майже через 100 років, добре знаємо, що це протиріччя у визначенні). Ну не була для нього принциповою українська незалежність, якби нова Росія перезавантажилася за федерально-національно-демократичним принципом. Якщо його лають за «Федеративну грамоту» з Росією, то нагадаю: всі критики гетьмана клялися до скону у вірності російській державі, поки брутальні хлопці Муравьйова не переконали їх у тому, що пора дружити з кимось іншим.

За тих обставин Скоропадський робив що міг і як міг. Найкращий його приклад, поданий нам, – це рефлекс здорового глузду. Для нього існували очевидні речі: приватна власність, правова держава, українська мова й культура як пріоритетні, армія та безпека. Не знаю, в якому саме порядку їх ставити. Це був обов’язковий комплект його настанов щодо того, як нормально жити в окремій країні. Україна це чи Фінляндія, де розкрився талант його однокашника і знайомця Маннергейма, який не був фіном, але прислужився країні Суомі як ніхто з її синів. Скоропадський не належав до геніальних соціальних філософів чи економістів; йому це не було потрібно, бо самозваними теоретиками навкруги аж кишіло – бракувало практиків.

Були потрібні дуже прості, банальні й очевидні речі. Перелік їх можна знайти ще в Нікколо Макіавеллі, в порадах державцеві. Слід просто щось робити, чітко знаючи пріоритети.

І теорії тут були зайві. Приклад: як гетьман малював українську територію. Рада виходила з етнічних ознак – де українці становлять більшість. Гетьман зробив цю тезу вихідною, але не остаточною (як, власне, і всі державотворці). Починаємо з цього, але логіка військового була така: торгівля територіями є, і не варто зменшувати амбіції чи знижувати ставки. Географія диктує те, що татарський (не російський) Крим є необхідним Україні, але його почали русифікувати. Скоропадський виходив із банальної логістики звичайної держави. Через те проросійському кримському урядові звичайною економічною блокадою дали зрозуміти, хто кому справді життєво потрібен. Звісно, що без України півострів не міг проіснувати й тоді, а не лише 1954 року. А от Полісся (невідомо, де там закінчуються українці й починаються білоруси) вкрай корисне стратегічною залізницею: раптом стане у пригоді? На Кубані – українці, тож поговорімо й про це… Був у Скоропадського здоровий рефлекс гетьмана не двох, а всіх можливих «боків Дніпра». Адже їх, погодьтеся, явно більше.

Чим резюмувати? Ініціатор гетьманського руху на еміграції В’ячеслав Липинський недарма писав: «…він не досить реакціонер, він демократ». Тяжко бути демократом і при тому «диктатором». Такий і диктатор вийшов. Програв у соціальній політиці: і щодо робітництва, і щодо селянства. Хотів спертися на середніх статечних землевласників, які стали б заодно й акціонерами переробної промисловості. А з їхніх хлопців формувати елітні дивізії сердюків. Це дало б соціальну базу його режимові, бо таких людей (з огляду на українську вдачу) ніщо не здолає. Була розроблена справді конструктивна аграрна реформа, але коли і як її реалізовувати? Світова війна. І громадянська. 26 тижнів. Німецька революція і повстання Директорії. Усе.

Відвертий і часом дуже в’їдливий критик Скоропадського Дмитро Донцов майже через 40 років дуже просто все визначить: «Це не була утопія. Проте встояти гетьману не пощастило». Справді. Йому просто не усміхнулася Фортуна.

Кирило Галушко

http://tyzhden.ua/History/79693/PrintView