В умовах гібридної агресії Російської Федерації проти України вже не для кого не є таємницею, що полем битви за нашу Вітчизну є не тільки “тонка червона лінія” збройного протистояння на Донбасі, але і вся територія країни. Більш того, полем цієї битви є й інші – віртуальні – світи: від інформаційного простору до свідомості суспільства, його окремих груп і навіть окремого індивіду.

І на цьому полі бою протистоять не танки і гармати, а ментальності, цінності і, в ширшому розумінні, картини світу. Зброєю тут є інформація, а ціллю колективна та індивідуальна свідомість. Отже для перемоги ми повинні чітко уявляти собі хто ми і звідки, чому на нас напали і чого хоче наш противник, чого хочемо ми і до чого прагнемо.

Треба визнати, що до сьогодні українське суспільство залишається постколоніальним і постгеноцидним, а його ментальна трансформація відбувається занадто повільно і складно. Парадокс полягає в тому, що російська агресія і стала можливою завдяки такому стану українського суспільства, але вона ж і створила умови для прискорення трансформаційних процесів у ньому. В таких умовах задача держави полягає в тому, щоб створити сприятливі інституційні та правові умови для швидкої суспільної трансформації. А наукове і експертне співтовариство, громадські діячі повинні допомогти державі в цьому. Адже наші політичні еліти самі є глибоко постколоніальні і постгеноцидні і до самотрансформації, як виявляється, придатні слабо.

На сьогодні, на думку автора, найбільш вдалою реалізованою державою трансформацією став процес декомунізації. Треба зазначити, що вже у 1991 році з набуттям Україною незалежності багатьом було зрозуміло, що без декомунізації громадського простору неможливо декомунізувати суспільну та індивідуальну свідомість. А отже неможливо і побудувати справді успішну і незалежну Україну. Вже тоді українська держава та відроджена незалежність українського народу потребувала свого маркування українського простору, відчувала необхідність скинути марево постколоніальної радянщини зі свого національного тіла. А сьогодні, після трьох років війни за нашу свободу проти російського агресора, це усвідомлення набагато ясніше.

В результаті Революції гідності вже всім стало зрозуміло, що декомунізація є невідворотною. А наступна російська агресія тільки ствердила таку позицію. У суспільній свідомості почала формуватися слушна думка про те, що, живучи на умовній вулиці “Леніна” і бачачи щоденно з вікна чергового кремлівського істукана, не тільки неможливо побудувати успішної Української Держави. Але рано чи пізно по такій умовній вулиці “Леніна” обов’язково проїде російський танк, і сумувати за втраченим шансом ти будеш у підвалі під розриви російських “градів” на тій самій умовній вулиці “Леніна”.

Оцінюючи сьогодні прийняті навесні 2015 року декомунізаційні закони можна сказати, що сама процедура в них була прописана досить добре. На відміну від більшості українських законів, вони містили мінімум двозначностей та шпаринок для обходу або ігнорування їх положень. Закон повністю унеможливлював бездіяльність, або імітацію його виконання, встановлював чіткі рамки. З іншого боку, положення закону передбачали врахування суспільної думки і залучення громадської ініціативи. Наприклад, нова назва Кіровограду – Кропівницький – не була придумана в нетрях Інституту національної пам’яті, це був один з варіантів, запропонований місцевими активістами. Доречі, ІНП схилявся до іншої громадської назви – Інгульськ.

В результаті декомунізації за даними ІНП, позбулися тоталітарних назв майже 51,5 тисяч об’єктів топоніміки в містах, селищах і селах. Було демонтовано 2389 пам’ятників і пам’ятних знаків, з них Леніну – 1320. В свою чергу, Верховна Рада України перейменувала 25 районів та 987 населених пунктів (з них 32 міста). При цьому, Парламент України переважно спирався на пропозиції місцевих громад щодо нових назв міст та сіл. Процес декомунізації продовжується і зараз, адже кремлівсько-більшовицький режим рясно помітив нашу територію.

У поточному році декомунізаційні закони виступили в ролі надійного хвилерізу, об який розбилися організовані на догоду Кремлю хвилі “побєдобєсія», приступи якого характерні для першої декади травня. Наприклад, зараз за демонстрацію символів радянського тоталітаризму можна отримати до 5 років з конфіскацією…

Очікувано декомунізація зіштовхнулася із тихим саботажем з боку деяких місцевих компрадорських еліт та горезвісної п’ятої колони. В хід йшло все: бездіяльність, підбурювання страхів і залякування населення примарними проблемами. Але найбільш небезпечним в процесі декомунізації став не саботаж, а уникання і протидія “українізації” територій, видумуючи такі собі “квітучі”, “веселі” та “сонячні” назви. Також в діях місцевих компрадорських еліт чітко прослідковується намагання максимального збереження радянізованих просторів, які по суті є природнім елементом просторів російсько-імперських. Саме на таких просторах і базується сучасна ідеологія російської агресії. На цих умовних і, нібито, безврєдних “катеринах” і “єлісаветах”, асвабадітєлях “жукових” і “ватутіних”, “художньо-цінних щорсах” стоїть російський неоімперіалізм.

Наприклад, міська влада Харкова показово проігнорувала всі пропозиції місцевих активістів по увічненню пам’яті учасників визвольних змагань 1917-20 років, сторіччя яких ми зараз святкуємо. В результаті, місто, яке має, мабуть, найбагатшу на українські постаті і події історію на Сході нашої країни було свідомо позбавлене свого нового, суто українського топонімічного обличчя. Подібне відбувалося і в Одесі, але там влада міста, вдавшись на початку до саботажу, почала вже реагувати на зміни, які були прийняті на рівні облдержадміністрації.

Отже процес декомунізації актуалізував і проблему деколонізації, як українського державного простору, так і свідомості його громадян. Треба зауважити, що необхідність деколонізації не така явна, адже постколоніальна свідомість українського суспільства більш прихована, вона глибше вкорінена, а її межі розмиті. Починаючи процес деколонізації треба чітко усвідомити, що головним противником тут є пресловутий “русскій мір”. При цьому, необхідним є розуміння того, що “русскій мір” це не тільки той апокаліпсис, який відбувається на окупованих територіях Донбасу і Криму, це не тільки неприкритий фашизм в словах таких одіозних діячів, як Жиріновський або Дугін. На іншому фланзі від “гіві і моторол” стоїть “мір” Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, і навіть Макарєвіча. І ці дві його сторони єдині і нерозривні у своїй повноті. В сучасній російській агресії проти України квінтесенцією цього єднання стали інтелектуали-неоімперці на кшталт сумнозвісного Гіркіна, які зі зброєю в руках та з Єсеніним на устах прийшли на нашу землю для того, що б нас вбивати. І це треба чітко розуміти.

Але треба готуватися до того, що деколонізація зустрічатиме ще більший спротив ніж декомунізація. Як приклад – ситуація із перейменуванням вулиці Льва Толстого в Києві на честь видатного діяча українського національного руху Евгена Чикаленка. Опір цій громадській ініціативі з боку “русскокультурнава” плебса йде шалений. І такими “Толстими” щільно покриті мапи наших міст і містечок. І справа не втому, що вони апріорі погані: вони і не хороші, і не погані, вони – чужі. І їх критично забагато. Цей “хороший русскій мір” не лишає місця для українського всесвіту, який для нас об’єктивно повинен бути на першому місці. Більш того, завжди треба пам’ятати, що цей “мір” – це світ нашого ворога. Толеруючи його ми толеруємо наших ворогів, отже – стаємо слабші.

А свій український всесвіт ми ще повинні для себе відкрити, бо він і досі перебуває під товстими нашаруваннями російського імперіалізму. І це стосується не тільки оточуючого нас топонімічного простору. Ми не знаємо глибини своєї музичної традиції, намагаємось не помічати національну ренесансну і барокову філософську школу, ще не до кінця відкрили і усвідомили для себе культурний спадок Розстріляного Відродження, не говорячи вже про більш давні пласти національної “нефольклорної” культури.

Ми банально не знаємо своєї історії, часто оперуючи чужими історичними концепціями. Наші великі правителі давньої України-Руси чомусь і досі в нашій уяві з настирливістю шизофреніка ломляться через тисячекілометрові лісові хащі щоб покняжити у забутих богом, і можливо існуючих тільки в уяві Карамзіна, Суздалі та Рязані. Ми сором’язливо замовчуємо існування Королівства Руського, нівелюємо роль і поступ Великого Литовсько-Руського князівства, яке і за формою і за змістом було для нас СВОЄЮ державою.

В нашій уяві українське козацтво досі виступає у формі козака-голодранця в малинових шароварах, який танцює гопака і п’є горілку, а не шляхетського рицарського стану тогочасного народу руського, яким воно було насправді. “Сармато-руси” та “вогнисте військо” – саме так називали їх сучасники як на Заході, так і на Сході. А його головною цінністю була ВОЛЬНОСТЬ. Специфічна соціально-правова категорія, якій в сучасній лексиці більш відповідає заїжджена дефініція “права та обов’язки”, але з потужним моральним і духовним началом. Заради вольності велися війни, вона займала одне з центральних місць в творчості українських мислителів ХVII–XVIII століть, таких як Антір Радивиловський та Григорій Сковорода.

Звідси і незнання своєї військової традиції, і ті непорозуміння, які виникають між чиновниками силових відомств і громадськими активістами: істориками, геральдистами, дизайнерами і технологами, які вже два роки намагаються придати нашій воюючій армії питомо український і в той же час сучасний європейський вигляд.

Окремого підходу потребує регіональний аспект деколонізації. Адже, якщо східні регіони України були більш “радянізовані”, то південні – більш “імперіалізовані”. Для того, що б “русскій мір” не мав тут шансів пересічний одесит повинен знати і пишатися тим, що перша письмова згадка про Кацюбіїв – замок-порт Великого Князівства Литовського і Руського, датується 1415 роком. А до розбудови тут потужної фортеці доклався і величний рід князів Острозьких – некоронованих правителів Руси-України 14-17 століть. Так само про Дашів мають знати мешканці сучасного Очакова, про Більковичі – мешканці Херсона. Про те, що Маріуполь заснований вигнаними російською короною з Криму греками на місці старовинної козацької фортеці Домаха, яка прикривала устя Кальміуса. Про те, що на європейських мапах 17 століття на місці сучасного Миколаєва спокійно собі існувало укріплене козацьке містечко Виноградна Круча.

Для Українського Півдня також існує нагальна необхідність наукового переосмислення його античного періоду. Адже його давня історія це не, дай боже, “потьомкінські дєрєвні”, і навіть не тільки шляхетні герці запорожців і кримських татар, які, без сумніву, мають право на виключну національно-культурну автономію на своїх історичних землях. В першу чергу – це тисячолітнє існування тут Еллінського Світу – основи сучасної Європейської Цивілізації. І наші пращури знаходились у постійному контакті з цим світом, були його природньою частиною. Саме про це ми повинні заявляти в повний голос світові, будучи його достойними спадкоємцями. Адже всі сучасні європейські нації є сплавом еллінської основи та, як правило, півторатисячоліньої національної історії, возвеличеної та відрефлексованої до останнього кельтського ґудзика.

Взагалі, на регіональному рівні існує нагальна потреба створення своїх локальних українських просторів, локальних історичних пам’ятей, які б були органічно вписані в загальнонаціональний український контекст. При цьому, вони повинні базуватися на місцевому матеріалі (якого абсолютно достатньо), актуалізувати в рамках українського світу локальні події і постаті, найбільш значимі з яких навіть потребуватимуть такої собі “канонізації” в суспільній свідомості. Кожен громадянин в будь-якому куточку нашої країни повинен відчувати себе частиною великого і величного цілого. І якщо, наприклад, керівництво Харкова не хоче відкрити його українське обличчя, то за нього це повинна зробити держава.

Окремо треба зупинитися на столиці нашої Країни – Києві. Можна з впевненістю сказати, що саме Київ багато в чому є об’єднавчим і, навіть, сакральним місцем, яке єднає схід і захід, південь і північ нашої країни. Отже, керівництво міста повинно розуміти, що Київ не просто велике місто – це столиця держави, її обличчя і приклад для інших. А керівництво країни – не віддавати все на відкуп міській владі, прикриваючись самоврядуванням.

Отже Київ потребує яскраво вираженого державницького обличчя. Воно повинно демонструвати велич і древність “українського світу”, але в той же час – сучасність і спрямованість в майбутнє. Київ – це місто сучасних технологій і великих швидкостей, яке дає безліч можливостей і є зручним для життя. Але в той же час, це місце загальнонаціональних меморіалів, національних пантеонів, сакральних місць пам’яті, духовних та історичних святинь українського народу, витоків його державності. Києву потрібен свій Акрополь на Старокиївській горі і свій Лувр – на Печерській. Благо, що свій Афон у нас є, але питання – чи він наш?

Іншими словами – Київ потребує не тільки зручних роз’вязок транспорту та «метро на Троєщину», але і музеєфікації та меморіалізації. А, можливо, і нового, суто українського монументалізму. Адже як з’ясувалося, українське суспільство виявилось не готове до увічнення героїв Революції Гідності в стилістиці постмодернізму. То може доречно створити свій сучасний український неоампір? Тоді, дивись, і добудуємо свою Ге́шек те́ре (площа героїв в Будапешті)…

Найкращою ілюстрацією поточного стану речей є таке собі невеличке журналістське розслідування Ірини Костенко та Марини Остапенко. Ці журналістки протягом цього року відвідували планові екскурсії, які проводяться в таких сакральних для всіх українців святинях як Софія Київська та Печерська Лавра. Результат – приголомшливий. Не кажучи вже про російську мову екскурсоводів, зміст екскурсій – це набір радянсько-російських штампів і концептів. Без вдавання в деталі, їх статті можна знайти на сайті “Радіо Свобода”, можна зазначити, що ці святині абсолютно позбавлені українського контексту, вони існують повністю поза ним. В екскурсіях навіть відсутні слова Україна, український, українці, національний – автори звернули на це увагу.

І це тільки краєчок товстезної постколоніальної ковдри, під якою присипає Україну наш північний сусід. Ну а далі все за Шевченком… Тут і вже згадана музейна справа, і екскурсійна діяльність, замовчування і відсутність інформації про своє. Українські діти в музичних школах до цих пір вчать піонерські марші і російські народні мелодії. Співають в школах і садочках про “крилатиє качелі”, “учат в школє” і “бєгут неуклюже”. Це не кажучи про те, що, наприклад, виховання в системі військових ліцеїв, за невеликим виключенням, до недавнього минулого базувалося на трьох китах: “велікай побєдє”, “слави русскава оружія” і “вєрних кадетах Імпєратора”.

Отже, без участі держави українському суспільству буде важко. Робота з деколонізації більш масштабна і кропітка, вона потребує зусиль і координації різних державних інституцій. Роль ініціатора і координатора деколонізаційних процесів може взяти на себе Інститут національної пам’яті, адже, позитивний досвід декомунізації він має. Його керівництво тільки повинно усвідомити, що роль вітчизняного ІНП простягається набагато далі в глиб нашої історії, на відміну від його східноєвропейських собратів, які обмежені тоталітарним минулим. Важлива роль також має бути відведена і Мінкульту, і Міносвіти, можливо, отримає сенс і існування і такого загадкового, в плані діяльності, державного інституту, як Мінстець.

Адже успішність просування “українського всесвіту” багато в чому залежить від успішності створення його привабливого і цікавого образу, ґрунтовного і глибокого, великого і величного. В сучасних умовах це і відео-, і аудіо-, і графічні і монументальні образи, які є ключовими в формуванні суспільної думки. Отже інформація, інформація, і ще раз інформація – контент і оптимальні форми його подачі. Вище перелічені державні інститути, на думку автора, мають не тільки широкі адміністративні і професійні можливості для реалізації відповідної політики, але й певні фінансові ресурси, у вигляді національного культурного фонду, грантових коштів на реалізацію проектів в інформаційній сфері. Не кажучи про абсолютні переваги адміністративно-командної системи в сфері освітньої і виховної діяльності держави, систему державних медіа тощо. За досвідом декомунізації буде не обійтися і без відповідних законодавчих ініціатив, як ефективного засобу “лагідної” українізації.

Окремо треба наголосити про необхідність довести до логічного кінця створення нового обличчя вітчизняного війська, наповнити українськими сенсами систему мотивації військовослужбовців, їх патріотичного виховання, привести до притомного державницького стану систему військових ліцеїв тощо.

Ну і, звичайно, ні в кого не повинно викликати жодних суперечок те, що побудувати український всесвіт можна тільки українською мовою. Дискусій тут бути не може в принципі. Отже зупинятися на цьому автор вважає недоречним.

Таким чином можна сказати, що декомунізована Україна потребує і деколонізації. Бо різниця між умовною вулицею “Леніна” та умовною вулицею “Пушкіна” для російського агресора може бути не такою вже й великою.

Ігор Левченко, політичний оглядач, член Експертної ради ЦДАКР

Джерело: http://mil.univ.kiev.ua/files/230_575144259.pdf