1. З того часу, як на самому “екваторі” 20 сторіччя в 1949 – 1950 рр. Джон Форбс Неш створив перші математичні моделі некооперативних ігр з ненульовою сумою та відкрив так звану “Рівновагу Неша”, ідея застосувати цю теорію в побудові загальної стратегії врегулювання міжнародних конфліктів запанувала в західному світі.

А з тих пір як в 1974 році Генрі Кіссинджер продемонстрував блискучі результати застосування цієї теорії в переговорах між Ізраїлем та його арабськими супротивниками, передусім Єгиптом, вміння моделювати і, зрештою, зводити будь які конфлікти до ситуації ігор з ненульовою, насамперед, позитивною сумою стало ледь не ознакою цивілізованості.

Зважаючи на це досить природним видається те, що більшість західних експертів та політиків, які намагаються хоч чимось допомогти країнам третього світу, зокрема, і Україні, весь час твердять, що головною умовою успіху є вміння уникати ігор з нульовою чи від’ємною сумою, і вміння домовлятися про ігри з позитивною суммою. Якщо простіше – потрібно не вміння протистояти, а вміння домовлятися і отримувати свій зиск від конфліктів, усіляко ухиляючись від ідеї перемоги чи поразки. Більш того, провідні країни заходу витрачають величезні гроші на стимулювання такої поведінки.

2. Такому погляду на сутність міжнародної політики сприяло також усвідомлення того факту, що протистояння головних геополітичних гравців другої половини 20 сторіччя СРСР та США в умовах нарощування ядерного потенціалу з обох боків могло призвести до знищення людства, якщо б прийняло форму класичної конвенційної війни між ними.
3. Зважаючи на сказане вище, військове протистояння між США та СРСР набуло багато неконвенційних рис. Це, насамперед, проявилось, по-перше, в тому що військове протистояння мало обмежений характер, по-друге, в тому, що офіційними суб’єктами військових конфліктів того часу стали треті особи (від окремих країн третього світу до повстанських релігійних і соціальних рухів і військових хунт), по-третє, в тому, що військові підрозділи головних суб’єктів протистояння усіляко уникали прямого зіткнення один з одним, резонно вважаючи, що таке зіткнення може мати непередбачувані наслідки.
4. В цих умовах значно підсилилася підтримка військових в третіх країнах. Армії величезної кількості незаможних країн отримали в своє розпорядження ресурси, що перевищували бюджети цих країн. Військові перетворилися на окрему касту, що підкоряла собі владу в тих чи інших країнах, та вели війни як з власним народом, так і один з одним. За роки Холодної війни з 1947 по 1985 в світі сталося більше 70 військових переворотів. При цьому «гражданские и партизанские войны, борьба сепаратистов и конфликты между населением на этнической или религиозной почве все больше доминировали в общей картине кровопролития, … За XX в. в целом жертвы среди гражданского населения достигли пугающих размеров: от 5% в Первой мировой войне, 50% во Второй мировой до 90% в войнах 1990-х” /Чарльз Тилли ”Демократия”/

Але для тих, хто насправді значною мірою був суб’єктом більшості з цих конфліктів, тобто для військово-політичного керівництва СРСР і США та армій цих країн, військове протистояння цього часу не було чимось обтяжливим. Прямі військові втрати були досить обмеженими, а фінасування і суспільна підтримка армій весь час збільшувалась. Таким чином, для армій головних супротивників протистояння дійсно перетворилося на гру із стовідсотково позитивною сумою.

Таким чином, для основних гравців війни переставали носити риси традиційної війни, як вона склалася в Європі 17-19 сторіч, з офіційним оголошенням, військовими поразками і перемогами, мирними договорами та дотриманням різноманітних міждержавних конвенцій. Вони здебільшого перетворилися на спецоперації, з метою нанести якомога більший ситуативний збиток супротивнику, але таким чином, щоб самому офіційно не нести за це відповідальність і не спровокувати супротивника на оголошення війни.

5. Одним з побочних ефектів такого стану справ стало непропорційне підвищення ролі і могутності спеціальних служб до такого ступеню, що вони почали претендувати на узурпацію влади. Зрозуміло, що для США, зважаючи на надпотужний громадянський контроль над владними інституціями і відносну слабкість держави перед обличям громадянського суспільства і бізнесу загроза захоплення влади спецслужбами ніколи не була занадто актуальною. А ось для СРСР це була цілком реальна перспектива, яка і реалізувалася повною мірою в пострадянській Росії.
6. На етапі банкротства і розвалу Радянського Союзу спецслужби цієї країни сконцентрувалися на провокуванні національних та сепаратистських конфліктів на території національних республік, вважаючи, що таким звичним чином їм вдасться утримати ситуацію під власним контролем. Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, всі ці “заморожені конфлікти” залишились у спадок з тих часів. Зрозуміло, що своєї мети вони не виконали. Азербайджан, Грузія чи Молдова, незважаючи ні на що, оголосили про свою незалежність і світ визнав їх. Але криваві рани на тілі цих держав залишились.
7. На початку 2000-х, коли спецслужби остаточно узурпували владу в Російській Федераціі і забезпечили собі належне фінансування і політичне прикриття, вони взяли звичний курс на збільшення власної значущості шляхом, зокрема, втручання у внутрішні справи інших країн і дестабілізації обстановки в цих країнах. Передусім, це стосується пострадянських країн.
8. Такий курс з необхідністю призвів до того, що з одного боку США знову були оголошені головним ворогом і геополітичним супротивником Росії, а з іншого – до того, що Росія відновила практику проведення неконвенційних і проксі війн як на території колишнього Радянського Союзу, так і за його межами. Крім того, в своїх діях вона пішла далі, ніж Радянський Союз 50-х – 80-х років, прямо окупувавши і анексувавши Крим, частину території України, суверенітет якої, зокрема, і над цією територією, гарантувався не тільки міжнародними угодами, але й прямими ратифікованими договорами між Україною і Росією. Війна, яку розв’язала Росія на Донбасі, служить, з одного боку, спробою дестабілізувати ситуацію на всьому сході і півдні України, а з іншого –геостратегічним прикриттям анексії Криму.
9. Виникає закономірне питання, що з цим робити? Як зупинити військову експансію Росії в умовах, що склалися?

Світове співтовариство звичним для себе чином закликає і Росію, і Україну поставитися до ситуації як до гри з ненульовою сумою і домовитись про вирішення цього конфлікту за столом переговорів, заключивши щось на кшталт взаємовигідної комерційної угоди.

Україна не наважується оголосити наявний конфлікт війною, не зважаючи на наявність всіх підстав для цього, оскільки боїться остаточно розв’язати руки Росії. І має при цьому рацію – якщо конфлікт буде оголошений війною, Росія зможе мобілізувати від 6 до 8 мільйонів солдат і кинути їх на Україну, при тому, що Україна не має впевненості в дієвій підтримці Заходу в цій ситуації.

Крім того, чим більше проходить часу від початку подій, тим в більш непевному стані опиняється сама Україна, оскільки постійні намагання відновити справедливість починають виглядати як банальна  сусідська чи сімейна сварка.

Росія ж взагалі не розглядає Україну як суб’єкт міжнародних переговорів, і домагається лише одного – фактичного обмеження, а в ідеалі і знищення українського державного суверенітету. Оскільки саме таке обмеження сприймається російською верхівкою як ситуативна перемога над США.

10. В цих умовах, коли проти нас ведеться сучасна комбінована війна на знищення, Україна просто не може дозволити собі ставитися до цього конфлікту як до гри з ненульовою сумою. І будь які дипломатичні домовленості, що досягаються навколо цього конфлікту не зможуть мати більший статус, аніж статус перемир’я. Ми не зможемо досягти перемоги в цьому протистоянні інакше, аніж через поразку Російської Федерації. І тому наша армія, безпековий сектор і суспільство повинні бути готові не лише до стримування ворога, а й до нанесення йому таких поразок, які б гарантували повну відмову від будь яких зазіхань на Суверенітет України, відновлення справедливості і покарання гібридно-месіанського агресора.

Костянтин Малєєв, Київ