В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ВІЙНА, РОЗВ’ЯЗАНА ТЕРОРИСТИЧНИМ РЕЖИМОМ ПУТІНСЬКОЇ РОСІЇ

1386-та  доба широкомасштабного терору путінських варварів: національно-локальний публічний резонанс

Упродовж останніх тижнів світ спостерігає явище, яке не можна зводити до «чергових політичних заяв» політика зі США – Д. Трамп демонструє зневагу до міжнародного права, традицій США та здорового глузду загалом. Не дипломатична реакція на заяви президента США Папи Римського Лева XIV, голови Меджлісу кримськотатарського народу Р. Чубарова та високої представниці ЄС К. Каллас свідчать, що ми маємо справу не з суперечками між лідерами, а з глибоким цивілізаційним зіткненням навколо норм міжнародного права та самої можливості існування сучасної демократії.

У центрі цієї хвилі ситуативна, але пряма риторика президента США Д.Трампа та публічний демарш його сина. Саме їхні слова стали каталізатором для реакцій світових фігур, які зазвичай говорять обережно й дипломатично. Але цього разу реакція була іншою: не застереження, а чітке заперечення того, що Трамп намагається нав’язати світу як норму.

Папа Лев XIV відкрито вказує на те, що «мирний план» Трампа не лише не відповідає міжнародному праву, а й підриває саму логіку трансатлантичного альянсу, який багато років був фундаментом стабільності у світі, а не лише в Європі. Понтифік не говорить мовою політичного піару, він фіксує факт – те, що пропонує Трамп, суперечить реальності глобального протистояння, яка, як ми неодноразово підкреслювали, є геноцидною агресією РФ проти України та Європи. Він також наголошує, що мир без Європи і поза міжнародними нормами — неможливий, тому що саме Європа є стороною, яка несе тягар агресії.

Р. Чубаров, своєю чергою, не розглядає заяви Трампа як «політичний ексцентризм». Він називає їх тим, чим вони є: ігноруванням фундаментальних принципів Статуту ООН — суверенітету, невтручання, прав корінних народів на самовизначення тощо. Саме тому він твердо заявляє, що у питанні Криму існує лише два легітимні суб’єкти — Україна та кримськотатарський народ. Все інше, це недоречні спроби диктувати майбутнє, не маючи на те повноважень.

К. Каллас звертається не до політиків, а до широкої публічності, знаючи, що саме там працює риторика Трампа. Її слова пояснюють очевидне – ті, хто говорить про «несвободу в ЄС», закривають очі на реальні диктатури. Вона демонструє факт, який Трамп намагається знівелювати – ЄС є добровільною спільнотою свободи, а не системою примусу як в путінській РФ. І саме тому маніпуляції про «цензуру» в ЄС є технологією, спрямованою на розкол між Європою і США.

Повторювано-нав’язливі заяви Трампа про «розмір країни», Крим, «оточений з чотирьох боків океан», «час виборів під час геноцидної агресії», «Європа слабка» — не проста емоційність. Це системний підхід геостратегічного диктату, у якому факт підмінюється публічним ураженням словами статусної особи, право підмінюється нібито силою США, агресор виправдовується географічними жартами, жертва звинувачується в тому, що вона чинить спротив, міжнародні інституції оголошуються «неефективними», якщо не погоджуються з позицією США в трактуванні Трампа.

Трампистський дискурс ставить під сумнів не лише Україну, а й всю архітектуру повоєнного світу. Саме тому реакції Лева XIV, Чубарова та Каллас  такі різкі – вони бачать в цих словах не ексцентричність, а спробу замінити право диктатом приватної волі.

Український досвід додає до цього дискурсу реальність, яку світ не завжди усвідомлює – коли є прогалина в міжнародній нормі, її миттєво займає агресор. Саме тому українське суспільство так гостро реагує на спроби оголосити геноцид «конфліктом», вимагати виборів під ракетами та дронами, оцінювати державність «розміром країни», перекладати відповідальність за геноцидну агресію з агресора на жертву.

І саме тому реакції Папи Римського, Чубарова, Каллас та навіть частини американського політикуму — це не «політичні дебати». Це захист цивілізаційного порядку, якому загрожує не тільки РФ та їхні союзники по путінізму, а й ті, хто зсередини Заходу намагається зруйнувати мову права, солідарності й реальності.

Публічні маркери:

«Папа Лев прокоментував мирні пропозиції Трампа та роль Європи в переговорах»

«Чубаров прокоментував слова Трампа про «оточений океаном з чотирьох боків» Крим»

«Каллас закликає критиків ЄС зосередитися на Росії»

«Трамп вважає Європу слабкою через її політику толерантності»

«Трамп критикує Зеленського за його позицію щодо НАТО та повернення Криму»

«Трамп вважає, що в Україні настав час провести вибори»

«Трамп назвав «нестерпною» журналістку через запитання про удари США по судну, яке могло перевозити наркотики»

«Каллас закликає критиків ЄС зосередитися на Росії»

«Трамп заявив, що Європа «рухається в поганому напрямку»

Литва сьогодні перебуває не в полі «гібридної» загрози, цей термін занадто вузький і надто «м’який». Те, що відбувається на її кордоні, у небі й у дипломатичному полі, є проявом глокальної геноцидної агресії (ГГА) путінізму. У цій агресії Білорусь виконує роль не номінального сателіта, а активного технічного та політичного виконавця завдань, що можуть мати зовсім інший центр ухвалення рішень, не лише Москву, а й Пекін.

Повітряні кулі, які офіційно подаються як інструмент контрабанди, насправді створюють технологічний коридор, у якому Білорусь відпрацьовує формати скидів вибухівки, що можуть бути масованими, зональними або ковровими. Це вже не тест на витривалість Литви. Це тест на готовність НАТО побачити технологічно-геостратегічний виклик, а не трактувати, це як загрозу, якою вона є по темпоритму: випереджальною, технічною, симультанною та такою, що спрямована на тренінг підриву державності країни-члена Альянсу.

При цьому офіційні експерти все ще обережно називають це «гібридністю», підкреслюючи, що Білорусь нібито лише «імітує» агресивні дії. Але якщо розширити кут зору, то стає очевидним, що контури цього фону загроз набагато ширші за російський фактор. КНР активно розгортає власний “червоний гегемонізм”, і Литва є одним із вузлових пунктів в ЄС, де Пекін пробує методи тиску, дипломатичної ізоляції та технічного впливу, що загалом є шантажом.

Саме тому Литва категорично відмовляється виконувати вимоги КНР щодо Представництва Тайваню у Вільнюсі. Її позиція не так про двосторонні відносини, як про захист права ЄС не бути васалом позацивілізаційної моделі. Це точка, де Литва стоїть за себе і водночас — за стратегічну перспективу підвалин майбутнього ЄС та Європи.

Паралельно Білорусь радикалізує власний репресивний апарат, бо вносить у «екстремісти» сайт Ради Європи, музичні гурти, медіа, журналістів. Це не просто внутрішній терор. Це спосіб передати сигнал трампістам, що право як цінність у цій зоні знищується демонстративно й публічно.

Коли ж метеозонди масово і не один раз перетинають повітряний простір Литви, а значить кордони НАТО, та зупиняють роботу аеропорту у Вільнюсі, це вже не інцидент, це пряма ситуативно-локальна агресія щодо НАТО та відчутний удар по репутації, по інфраструктурній спроможності та по здатності держави забезпечувати безпеку свого неба. І допоки реакція не вийде на рівень ЄС та НАТО, ці атаки продовжуватимуться. Бо агресори діють не для епізоду, а для перевірки меж допустимого та нарощують практики нестандартних форматів нападу.

У цьому контексті Литва діє відповідально, запроваджуючи надзвичайний стан. Вона бачить пряму безпекову загрозу такою, якою вона є, тобто не лише регіональною, а цивілізаційною, такою, що має глокальний масштаб і несе прямий ризик єдності Європи.

Проблема в іншому, у багатьох європейських столицях ще не усвідомлюють, що атаки на Литву, це атаки на всіх, як і щодобові атаки на Україну це про всю Європу і світ і США теж. Європа продовжує імітувати життя в ритмі мирної повсякденності, не впускаючи в мейнстрім розуміння того, що “метеокуля” сьогодні може стати “новою нормальністю” завтра.

Литва, як і Україна, бачить реальність у її справжній формі, де позацивілізаційна система намагається руйнувати цивілізаційний простір Європи через симультанні глокальні інструменти тиску: технічні, дипломатичні, інформаційні та психологічні.

Саме тому Литву вже сьогодні потрібно захищати не як периферійний форпост, а як центральний елемент європейської безпеки, що знаходиться у точці перетину інтересів РФ, Білорусі та КНР, які діють не хаотично, а в логіці системної позацивілізаційності.

Публічні маркери:

«Литва не виконуватиме вимоги Китаю щодо тайванського представництва у Вільнюсі»

«У Білорусі визнали «екстремістським» сайт Ради Європи»

«Білорусь продовжить атакувати Литву метеокулями, доки ЄС це терпітиме – експерт»

«Литва оголосила надзвичайну ситуацію через «контрабандні» повітряні кулі з Білорусі»

У сучасній міжнародній реальності дедалі виразніше проявляється те, що можна назвати прецедентними видами агресії колективного путінізму. Вони не обмежуються окремими епізодами, навпаки, створюють своєрідну мапу майбутніх системних загроз, які цей режим можуть спробувати масштабувати глобально.

Одним із таких сигналів стала ініціатива Російської академії наук щодо відновлення проєкту часткового перекидання вод із сибірських річок у Казахстан та Узбекистан. Для зовнішнього спостерігача це може виглядати як технічна ідея, однак на тлі реалій регіону вона прочитується як інструмент геополітичного шантажу-торгу. Традиційні важелі Москви, передусім енергетичні та логістичні, втрачають силу, адже країни Центральної Азії дедалі активніше інтегруються в економічні формати КНР та Заходу. У таких умовах «водна дипломатія» перетворюється на спосіб утримання впливу через залежність від критичних ресурсів. Сам проєкт оцінюють у понад 100 мільярдів доларів із непередбачуваними екологічними наслідками, від ризику опустелювання до зміни гідрологічного балансу значної частини Євразії. Але для Москви сьогодні, важливішим може бути не сам проєкт, а політична формула залежності, яку він здатен створити.

Ще один показовий прецедент – ухвалений російською Держдумою закон про конфіскацію житла на тимчасово окупованих територіях України. Формально він подається як механізм «визнання безгосподарного майна», але на практиці відкриває можливості для масового привласнення житла людей, які були змушені покинути свої домівки через геноцидну агресію. Це не лише правове свавілля, це спроба закріпити думку, що окупація є довгостроковою нормою, а внутрішні рішення агресора нібито можуть замінити міжнародне право. Водночас конфісковану нерухомість передають військовим, силовикам і чиновникам, що приїжджають із РФ, фактично практиками варварства заміщуючи місцеве населення. Подібна практика вже давно розглядається міжнародними юристами як ознака примусової демографічної інженерії, тобто форматом геноциду.

Паралельно міжнародні розслідування підтверджують, що дії російських підрозділів у Малі мають ті самі риси, що й злочини в Україні. Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга звертає увагу на те, що незалежно від назв — «Вагнер», «Африканський корпус» чи офіційні військові — модель поведінки однакова: насильство, грабунки, страх, дестабілізація. Для багатьох держав Африки це стає викликом не лише безпеці, а й базовій можливості контролювати власний суверенітет.

У Латинській Америці проявляється ще одна проєкція цієї ж моделі. У Мексиці російські пропагандистські канали RT і Sputnik активно поширюють антиамериканські та антиукраїнські наративи, підриваючи довіру між союзниками й збурюючи локальні політичні середовища. Класичні фейки, на кшталт вигадки про «вербування картелів для війни проти Росії» — стають інформаційними маркерами ширшої стратегії, щоб створити хаос, створити образ агресивного Заходу, а потім з’явитися як «альтернативний голос». Одночасно в регіон перекидають щораз більше російських агентів під виглядом дипломатів, поєднуючи пропагандистський та розвідувальний компонент.

Внутрішня структура путінського інформаційного простору також демонструє характерні прецеденти. Різке й неприродне зростання аудиторії державних медіа — ТАСС, Russia Today, «Комсомольская правда» – відбувається на тлі падіння показників незалежних ресурсів. За оцінками аналітиків, це свідчить не про зміни в суспільних настроях, а про масштабні алгоритмічні маніпуляції та накрутки, які створюють ілюзію суспільної підтримки. В результаті формується інформаційна бульбашка, у якій альтернативні джерела просто не мають шансів бути поміченими.

І, мабуть, одним із найбільш промовистих символів цієї прецедентної реальності стала новорічна ялинка в окупованому Маріуполі, яка встановлена біля драмтеатру, де загинули сотні мирних людей та особливо багато дітей. Її подають як жест «відновлення», але для багатьох вона виглядає як спроба стерти пам’ять про злочин, переписати історію та перетворити місце трагедії на декорацію. Це нагадування про те, що для путінізму важливим є не лише контроль територій, а й контроль смислів, пам’яті, самої можливості називати речі своїми іменами.

Усі ці поточні події, від водної дипломатії до інформаційних кампаній у Мексиці й символічних маніпуляцій у Маріуполі — складаються у ширшу картину. Геноцидна агресія, яку продукує колективний путінізм, давно вийшла за межі війни в одному регіоні. Вона має глокальний характер, використовує різні інструменти впливу й прагне створити прецеденти, які з часом можуть стати новою нормою, якщо їх не розпізнати й не осмислити вчасно, щоб зупинити та покарати.

Публічні маркери:

«Росія заради водного шантажу Центральної Азії готова перетворити Сибір на пустелю – розвідка»

«Росія привласнюватиме нерухомість на ТОТ України – Держдума ухвалила закон»

«Сибіга відреагував на розслідування Associated Press про російські звірства у Малі»

«Росія різко активізувала інформаційний та розвідувальний вплив у Мексиці – ЦПД»

«У РФ спостерігається диспропорція між показниками відвідуваності незалежних і державних медіа – розвідка»

«У Маріуполі окупанти встановили новорічну ялинку біля драмтеатру, де загинули сотні людей»

У ЄС поступово формується усвідомлення, що питання репараційної позики Україні виходить за межі фінансової технічності. Воно напряму стосується здатності самого ЄС діяти в ролі зрілої геостратегічної сили, особливо у світі, де КНР, РФ та низка інших режимів активно розширюють власні зони впливу. Сигнали з Брюсселя свідчать, що керівництво Союзу все більше схиляється до того, що відкладати рішення вже небезпечно.

Цей контекст чітко артикулював єврокомісар А. Кубілюс, звертаючись до критиків репараційної позики. Його аргумент простий і водночас категоричний: якщо Європа не зможе підтримати Україну у критичні роки 2026–2027, то ніхто цього не зробить. А наслідки відмови від відповідальності доведеться оплачувати всім європейцям уже у форматі стримування прямої російської агресії проти ЄС. У такий спосіб дискусія про фінансові механізми поступово перетворюється на дискусію про майбутню архітектуру європейської безпеки.

Паралельно з Європою активнішою стає Японія, яка, за власним визнанням, більше не може дозволити собі розкіш нейтрального спостереження. Спростування Токіо чуток щодо відмови підтримувати конфіскацію російських активів, це не лише корекція інформаційного шуму. Це демонстрація розуміння власної вразливості перед тиском КНР і дедалі частішими демонстраціями сили з боку РФ поблизу японських кордонів. Підняття японськими ВПС винищувачів для реагування на спільні польоти китайських та російських бомбардувальників ще один маркер того, що регіональний порядок у Східній Азії входить у нову фазу.

Ці зміни не відбуваються у вакуумі. Кремль продовжує діяти за логікою глобального терору, масштабно експериментуючи із диверсійними схемами проти Заходу. Дані спецслужб про плани підривів літаків, атаки на логістичні вузли, спроби отруєнь чи пошкодження критичної інфраструктури свідчать про стратегічну готовність РФ переносити ескалацію на територію демократичних держав. Це не поодинокі інциденти, а цілеспрямована політика дестабілізації.

У цьому ж глобальному контексті проявляє себе Індія. Участь керівників індійських оборонних компаній у переговорах у Москві є важливим маркером намірів Делі зберігати партнерство з РФ у сфері оборонної промисловості, а може й гонки озброєнь. Це ставить Індію перед стратегічною дилемою – поглиблювати зв’язки з РФ та КНР чи інтегруватися у західні технологічні й безпекові ланцюги. При цьому кожен крок Індії в оборонній сфері безпосередньо впливає на рішення США, Японії та ЄС щодо передачі високочутливих технологій Делі.

Таким чином, мозаїка подій, від дебатів у ЄС до активності Японії, ескалацій кремлівських диверсій та маневрів Індії, складається в єдину картину – світ входить у період, де взаємна залежність безпекових рішень стає визначальною. Підтримка України у такому контексті перестає бути лише допомогою жертві агресії. Вона стає тестом на здатність демократичних держав діяти спільно та відповідально у реальності, де тоталітарні режими координують свої дії все активніше.

Публічні маркери:

«Кубілюс закликав підтримати репараційну позику для України: Якщо не Європа, то хто?»

«Японія спростовує відмову від конфіскації заморожених активів РФ»

«Японія підняла винищувачі у відповідь на маневри російських та китайських бомбардувальників»

«Західні спецслужби викрили наміри російських диверсантів підірвати літаки, що прямують до США»

«Керівники індійських компаній із виробництва зброї таємно відвідували Росію – Reuters»

Аналітична група ГО «Центр ККБ»

Фото: 148 окрема артилерійська Житомирська бригада Десантно-штурмових військ