(на прикладі окремого бойового з’єднання)

Гібридна війна на Сході України яскраво продемонструвала непересічне значення інформаційної складової сучасного військово-політичного протистояння. При цьому, якщо в суто військовому сенсі українські силові структури змогли за короткий час адаптуватися до наявних умов ведення бойових дій і успішно протистояти не лише терористичним угрупованням так званих “ополченців”, а й регулярним російським підрозділам, то на інформаційному фронті противник досі діє значно ефективніше за нас.

Слід зазначити наступні об’єктивні причини. Росія насправді ніколи не припиняла інформаційної війни проти України і провадила її з більшою чи меншою інтенсивністю протягом усього пострадянського періоду. З початком Майдану Кремль поступово запустив на повну потужність свою пропагандистську машину, яка була успадкована від Радянського Союзу і в подальшому перетворена на ефективну індустрію тотальної брехні – завдяки колосальним фінансовим вливанням, безперервній практиці застосування і відмові від будь-яких моральних стримувачів.

Зі зрозумілих причин Україна не може симетрично конкурувати з безсоромною кремлівською пропагандою на глобальному рівні. Однак фактом є також те, що ми недопрацьовуємо навіть на тих рівнях інформаційно-психологічного протиборства, на яких володіємо співставними з противником ресурсами.

В цьому контексті цікавим буде звернутися до досвіду роботи новоствореної прес-служби бойового з’єднання – механізованої бригади, яка діє на донецькому напрямку.

На початку 2015 р., майже через рік після розгортання бойових дій на Донбасі, Міністерство оборони, Генеральний штаб ЗСУ та Міністерство інформаційної політики розпочали кампанію з розвитку медіа-структур в зоні проведення АТО. На базі ВІКНУ були організовані курси, до яких залучили понад два десятки професійних журналістів, призваних до лав Збройних Сил за частковою мобілізацією. Передбачалося, що випускників цих курсів буде призначено на посади прес-офіцерів бойових частин (бригад і окремих батальйонів). На той час ці посади перебували в стадії впровадження.

Водночас, у підготовчий період організації курсів відбір кандидатів на навчання було проведено неналежним чином. Єдиним критерієм відбору фактично стала приналежність військовослужбовця до будь-якого засобу масової інформації на якомусь з етапів професійної кар’єри. В результаті серед слухачів опинилися не лише, власне, журналісти, а й відеооператори та режисери; ті, хто тільки розпочинав службу, і ті, хто вже фактично готувався до демобілізації; кілька осіб не мали закінченої вищої освіти і взагалі не могли претендувати на отримання офіцерських звань і заміщення вакантних посад у створюваних прес-службах.

На мій погляд, така ситуація спричинена насамперед низькою виконавчою дисципліною в управлінських структурах оборонного відомства. І масштаби цього явища насправді є досить загрозливими.

За наявною інформацією лише кілька випускників вищезгаданих курсів на сьогодні призначені на посади в прес-службах військових частин і фактично виконують функції прес-офіцерів. Решта або «загублені» штабами в процесі формування інформаційних підрозділів в органах військового управління, або обіймають відповідні посади, проте виконують невластиві функції за призначенням. Частина випускників давно демобілізувалися, дехто виконує обов’язки прес-офіцерів неофіційно, лише завдяки добрій волі і зацікавленості командування військових частин, формально перебуваючи на інших посадах. До останньої категорії належить і автор цієї доповіді.

Попри кількаразові звернення до профільних представників вищих штабів, авторові не вдалося отримати ані посадові інструкції, ані будь-які методичні рекомендації для роботи прес-офіцерів. Тож систему роботи довелося формувати «на марші», виходячи з наявних потреб.

Завдання, які стоять перед прес-службою бригади, що бере безпосередню участь у бойових діях, можна розподілити на кілька напрямків:

Комунікація з цивільними ЗМІ, як вітчизняними, так і закордонними, супроводження їх на бойові позиції, організація інтерв’ю з командирами та бійцями, надання потрібних коментарів та інформації.

Робота на імідж частини: організація інформаційних приводів, підготовка статей і відеороликів та їх публікація, ведення та контентне наповнення сторінок частини в соціальних мережах.

Реагування на інформаційні виклики.

При реалізації кожного із зазначених напрямів доводилося стикатися з труднощами, переважно суб’єктивного характеру. Здебільшого вони полягали в наступному:

забюрократизована й неефективна система допуску журналістів на бойові позиції;

нерозуміння більшістю командирів середньої ланки важливості зв’язків з громадськістю й висвітлення бойової діяльності підрозділів у ЗМІ, що призводило до формування практики, коли питання допуску журналістів на бойові позиції залежало в значній мірі від особистого ставлення командирів до конкретних мас-медіа та їх представників;

недосконале розуміння командуванням військових частин специфіки роботи прес-служб, а відтак невиправдана дифузія їхніх функцій з функціями відділень по роботі з особовим складом;

неналежне технічне забезпечення прес-служб, зокрема засобами фото- та відеозйомки, зв’язку, комп’ютерною технікою, доступом до Інтернету, засобами пересування.

Іноземні журналісти, яким доводилося працювати по обидва боки фронту, в особистому спілкуванні неодноразово зазначали, що система комунікацій зі ЗМІ в лавах терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР» налагоджена більш ефективно ніж з українського боку.

Зважаючи на вищезазначене, доводиться констатувати, що система інформаційного забезпечення діяльності ЗСУ на рівні бойових з’єднань перебуває в зародковому стані, її роботу неможна вважати задовільною; роль і важливість інформаційної підтримки чітко не прописана в керівних документах, не доведена належним чином до командирів усіх рівнів, а відтак і не усвідомлена ними; кадрове і технічне забезпечення новостворених прес-служб далеке від оптимального.

Олександр Візгін,

прес-офіцер 93-ї окремої механізованої бригади