Щоб одразу було ясно: нічого особистого. Тобто жодних особистих претензій до військомату, медкомісії та принагідних лікарень в мене немає.

Навпаки: всім дякую. І тим двом другорядним акторам у цивільному, що принесли повістку. І комісарові, який дозволив спочатку з’їздити на заплановані виступи. І лікарям, які видали акт на дообстеження. І їхнім колегам, які, дообстеживши, знайшли кілька несумісних із частковою мобілізацією хвороб. Хоч я їх, чесне слово, не просив, бо сам не мав про ті хвороби зеленого поняття. І зрештою, молоденькій медсестрі з гастроентерології, яка, червоніючи й опускаючи очі, поцікавилася:

– А ви вже в баночку попісяли?

– Це найменше, що я міг для вас зробити, – по-солдатськи реготнув у відповідь я, ще не знаючи, що армійські жарти мені віднині “по уставу не положені”. Та навіть тій трохи сердитій пані з лаборато­рії, яка зміряла мене критичним поглядом і радше ствердила, ніж запитала:

– Шо, нема ума.

– Чого це?

– Бо всі розумні давно повтікали, а ви приперлися.

Навіть їй я вдячний – за акуратно взяту на аналіз кров і вчасно передані лікарю результати. Коротше, всі в цій ситуації діяли згідно зі службовими обов’язками, то які тут можуть бути претензії? Суцільні подяки. Бо якби не повістка, то я все одно за якийсь час потрапив би до лікарні, тільки вже у значно гіршому стані і за власні, а не за державні гроші. Та й послухати, що старші люди у військкоматівській черзі говорять – завжди корисно. Принаймні буде про що писати.

– Альо, – розмовляє з дружиною по мобільному чоловік переді мною, на вигляд років 60. – В очереді стою… Як за чим? За каскою… Да, від самого ранку… Ну да, не можуть мій размєр підобрати.

А однак. Не маючи претензій ні до кого персонально, ну, майже ні до кого, мушу сказати, що з таким махровим маразмом, на який наша держава перетворила всі ці “хвилі мобілізації”, я у своєму – не такому вже й короткому – житті ще не стикався. День за днем і тиждень за тижнем коридорами військкоматів, діагностичних центрів і лікарень човгають викликані гуртом “по місцю роботи” люди, одного погляду на яких досить, щоб зрозуміти: 90 відсотків із них ні до якого війська не підуть – хоч за віком, хоч за станом здоров’я. Але тиждень за тижнем і місяць за місяцем зависла над прірвою держава витрачає сили, час і кошти на відірваних від роботи людей лише задля того, щоби врешті-решт визнати їх непридатними. Натомість людей, які вміють і хочуть воювати, держава послідовно позбавляє такої можливості, відшиваючи з порога колишніх афганців та інших досвідчених бійців чи відтягуючи з передової добровольчі формування, чим озлоблює їх проти себе ще більше, ніж замучених безкінечними кабінетами “доходяг” і невідомо пощо відправлених в зону АТО “писарів діловодства”. А заразом і провокуючи “всіх розумних” утікати від такого призову світ за очі.

То що все-таки відбувається? Адже загалом освічені й кмітливі бізнесмени, які нині очолюють державу, не можуть бути аж такими ідіотами. Тоді що? Є в мене один здогад. Якби я був верховним головнокомандувачем і вирішив програти війну за Донбас, але програти її так, щоб уникнути звинувачень на власну адресу, я би теж організував найбезглуздішу в історії мобілізацію, задовбав нею до непритомності всю країну, всіх придатних і непридатних, після чого звернувся б до народу і проникливим голосом сказав: “Дорогі співвітчизники! Я зробив усе, що міг. Я обіцяв не віддати ворогу ані клаптика української землі. Але ви чомусь не захотіли масово покласти голови за благословенні терикони, заселені нашими найціннішими громадянами. То тепер я вмиваю руки”. І просльозився б.

Олександр Бойченко

Країна,   № 32, 20 серпня 2015