Розглядаючи різні аспекти медійного забезпечення діяльності оборонного сектору держави, питання інформаційної підтримки операцій військ (сил) як одного із найважливіших напрямків бойового забезпечення в умовах гібридно-месіанських агресій путінської Росії проти України та всього цивілізованого світу,  просто не міг оминути чергове число газети 24-ї окремої механізованої бригади «Залізна воля», розміщеної в одній із соціальних мереж. Це вже не перший примірник, який довелося уважно переглянути. І зазначу, не без приємності. Він нагадав мені часи лейтенантської юності, коли починав свою офіцерсько-журналістську кар’єру кореспондентом газети 48-ї гвардійської навчальної танкової дивізії  Київського військового округу в далеких 1981-1982 роках. Служба в «дивізіонці»  стала для мене певним соціальним ліфтом у великий, складний, але  цікавий світ військової журналістики.  Однак пройняла не ностальгія по минулому, якого вже ніколи не повернути.

Відверто кажучи, той інформаційний продукт, який ми творили в редакції під пильним  оком політоргану та особового відділу КДБ (знаходився у  буквальному сенсі  за тонкою стінкою однієї з редакцією будівлі), не завжди доставляв задоволення. Швидше, навпаки. Комуністична ідеологія була присутня в кожному рядку, в кожній публікації і навіть заголовках. Від пропаганди, яку треба було красиво упакувати, просто вже інколи нудило. Ідеологічні установки, які централізовано, ритмічно і циклічно надходили з великого білого будинку на московському Арбаті та блакитної будівлі меншого розміру, що на  Повітрофлотському проспекті в Києві, викликали інколи усмішки, а часом хотілося навіть ввернути нецензурне словечко. І ти добре розумів, що знаходишся десь в самому низу такої собі гігантської піраміди, на горі якої посідають поважні особи з великими зірками на розшитих погонах, котрі з місця їх сидіння все бачать, чують і розуміють, в якому напрямку і кому треба рухатись, щоб досягти міфічної світлої мети, в яку вже тоді ніхто не вірив. Саме ці «дядьки» вирішували, що має робити кожен з нас в будь-якому найвіддаленішому куточку «великої червоної імперії». Знали вони, навіть про що я маю писати, перебуваючи на службі в поліському гарнізоні на Чернігівщині. Що має бути на першій шпальті, що на другій і навіть яку світлину розмістити у шпігелі і в який день місяця. Така собі суцільна глобалізація совкового типу. Тому що саме військові ЗМІ розглядалися як важливий елемент агітаційно-пропагандистського забезпечення в діяльності політорганів армії і флоту.

А що з того виходило? А нічого путнього. Мертво народжене дитя. Ми навіть жартували з цього приводу: «Прочитав свою газету  – немов з дурнем побалакав».

Проте була і творча віддушина. Це коли доводилося писати не за циркулярами про мужніх, добрих і відповідальних людей в одностроях, відданих своїй справі, з якими зустрічався кожного дня, про їхні професійні якості і життєві історії,  проблеми їх родин, про те, чим справді живе військове містечко, що цікавого має відбутися на вихідні в гарнізонному будинку офіцерів тощо.  І коли до редакції заходили солдати і сержанти, а часом і  офіцери, щоб попросити  число газети, в якій про них було написано, і відправити  батькам чи коханій, тільки тоді й відчував, що робиш справу потрібну людям.  Але цього людяного було дуже мало, директивне свавілля намагалося витіснити все живе і реалістичне. Тому хотілося якомога скоріше вирватися з цього глухого закутка військової журналістики.

І коли десять років по тому, маючи вже за плечима службу в окружній газеті, очолив першу прес-службу Міністерства оборони України, то з  колегами, які теж колись пройшли школу «дивізіонки», були одностайні в своїй думці: треба ставити крапку на цьому атавізмові радянської епохи. В тому вигляді, в якому на той час існували солдатські газети в дивізіях – з їх відсталим технологічним рівнем і контентом, який все ще не міг відірватися від совкової пуповини, вони просто були не потрібні. А їхні досить примітивні публікації майже не впливали на прийняття якихось управлінських рішень, вони просто відволікали матеріальні і людські ресурси від справжньої військової журналістики та зв’язків з громадськістю, які народжувалися в незалежній Україні, і конче були потрібними суспільству, що торувало собі шлях до розвиненої демократії. А спільнота бажала знати все про розбудову українського війська оперативно, об’єктивно і з першоджерела. Отож проект «дивізіонка» в формат того часу ніяк не вписувався.

Скажу відверто, не без нашої участі газети у військових з’єднаннях, де вони передбачалися за штатом мирного часу, були ліквідовані. Це десь з десяток одиниць. Натомість з’явилися прес-офіцери в органах військового управління, прес-центри об’єднань та оперативних командувань, які і взяли на себе відповідальність за реалізацію інформаційної політики  держави в галузі оборони та комунікацію із цивільними засобами масової інформації  на регіональному і місцевому рівні. Такою була вимога часу.

Але життя не стоїть на місті, суспільство розвивається за своїми законами, з’являються нові тенденції, змінюються пріоритети. І сьогодні, коли існування відкритого інформаційного суспільства набуло ознак реальності і не стало закритого простору, характерного для імперії, що наказала довго жити, стереотипи, пов’язані з жорсткою централізацією управління інформаційними потоками залишилися в минулому. Тому поступово, послідовно, активно і досить потужно розвиваються саме регіональні інформаційні поля. Місцеві громади крок за кроком перебирають на себе ініціативу у формуванні і наповненні комунікаційно-контентного середовища, в якому перебувають.

І це зрозуміло. Адже людей передусім цікавить життя їхньої вулиці, села, містечка, району й області. Вони бажають знати, що відбулося, або відбудеться саме в них дома і як ця подія вплине на їх долю, спокій, статки родини і безпеку дітей. Вони хочуть орієнтуватися,  де можна придбати ту чи іншу корисну річ, необхідну для успішного господарювання або започаткування якогось власного бізнесу? Що цікавого має відбутися в культурному житті  рідного містечка, наприклад, на вихідні? Де можна із задоволенням і за доступною ціною відпочити? Кого обирати в мери містечка, головою сільської ради чи делегувати в парламент від місцевої громади? І хто з кандидатів більш гідний за своїми моральними якостями, чи є він ефективним господарем або менеджером? Десь приблизно так виглядає неповний спектр інтересів громад.

Столичні глобальні новини стали менше цікавити людей. Залишився інтерес тільки в тому сенсі, наскільки вони і яким чином можуть вплинути на їхнє життя-буття в контексті позитиву або негативу. Тому не треба дивуватися, що іноді тиражі  місцевих газет перевершують навіть деякі загальнонаціональні видання. А їхні публікації  деколи стають темою для гострого обговорення в парламенті країни і часом навіть впливають на прийняття важливих управлінських рішень на вищому державному рівні.  І так має бути.  Саме  за такою моделлю давно живе весь демократичний світ, делегуючи центру повноваження правового регулювання, забезпечення безпеки і оборони держави, реалізації міжнародної політики та виконання інших регуляторних функцій.

Разом із розмиванням інформаційних кордонів, в яких існував  тоталітарний режим, і стрімким розвитком відкритого інформаційного простору виникає таке нове поняття як комунікаційно-контентна безпека. І важко переоцінити ту роль, яку сьогодні відіграють саме мала преса, місцеві радіо і телебачення в процесі її забезпечення. Ми реально спостерігаємо, до чого призвела недооцінка вищим керівництвом держави цілеспрямованого впливу сусідньої держави-агресора на формування і функціонування місцевих інформаційних полів з метою зміни поглядів окремих людей і громад, які не мають нічого спільного із  єдністю українського народу,  соборністю і суверенітетом держави Україна. Це можна було зрозуміти вже тоді, коли під час електоральних перегонів за сценаріями  політтехнологів-чужинців регіональні і центральні національні псевдоеліти  почали кроїти країну за мовними, культурними та ідеологічними розбіжностями. Достатньо тільки порівняти карти електоральних вподобань і території, на які зазіхав агресор, щоб все стало на свої місця. В результаті ми отримали окупацію Криму та частини Донбасу путінськими головорізами при активній підтримці місцевих колаборантів з криміналітету і апологетів  так званого «русского мира».

Гібридна агресія путінської Росії на сході нашої країни, яку втиснули в термін «антитерористична операція» (АТО) відкрила перед суспільством і, насамперед, перед фахівцями з питань комунікаційно-контентної безпеки досить багато білих плям в організації протидії агресору з метою адекватного реагування на виклики, ризики і загрози, з якими ми зіткнулися вперше.

Серед багатьох недоліків в організації ефективного медійного забезпечення діяльності Збройних Сил України в районі бойових дій та в прифронтовій полосі, а також інформаційної підтримки операцій військ (сил) спостерігається відсутність або часткова присутність  системного, оперативного і об’єктивного  комунікаційно-контентного забезпечення особового складу військ та місцевого населення. З низки об’єктивних і суб’єктивних причин українські преса, радіо і телебачення не в змозі в повному обсязі охопити весь регіон. Часто центральні військові друковані ЗМІ та видові газети просто не доходять до «нульових» позицій і блокпостів. Причина досить банальна – відсутність чіткої і надійної системи розповсюдження. Таким чином, солдати на передовій часто  залишаються без живого слова. Не завжди і контент інформаційного продукту за якістю та формами подачі відповідає запитам і сподіванням читацької аудиторії.

І саме в цьому контексті необхідність відродження так званих “дивізіонок” стає реальністю. Життя на «передку» вимагає солдатської газети за духом і змістом. Сьогодні ми вже не можемо називати це атавізмом «совєтської» епохи. Життя внесло корективи. І створення газет в бригадах, як одного з важливих елементів в комплексі комунікаційно-контентної безпеки, стало просто необхідністю одночасно з поверненням інституту прес-офіцерів в органи військового управління, який було започатковано ще в 1995 році відповідним наказом Міністра оборони України, а потім бездумно ліквідовано невігласами в генеральських лампасах на користь стереотипів партійно-комсомольського мислення окремих представників колишнього совєтсько-замполітського корпусу,  котрі глибоко окопалися у високих штабах українського війська.

Сьогодні нам потрібна солдатська газета. Але за новими стандартами, на сучасному технологічному рівні виробництва і з якісним контентом,  цікавим  військовикам з’єднання, в якому вони проходять службу. Газета має бути для них і про них. Саме тут солдати і офіцери зможуть оперативно і доступно знайти корисну для себе  інформацію. Це і зміст соціальних стандартів в збройних силах, особливо для учасників бойових дій, тут і обмін передовим досвідом з військово-професійного вишколу, а нові дослідження і відкриття історико-культурної спадщини сприятимуть самоідентифікації українця та впливатимуть на зміцнення національної самосвідомості, відповідальності за долю всієї країни і конкретної родини. Листи на фронт від дітей, вісті з твоєї малої Батьківщини – це те, що так необхідно солдату аби відчути, що він не сам на сам в холодному окопі під  обстрілами ворожої артилерії, а за нього вболівають і міцно тримають кулаки рідні, близькі і незнайомі українці. А як обійтися на фронті без публікацій релаксаційного спрямування? Солдатська газета є потужним інструментом морально-психологічного забезпечення, вона сприяє формуванню бойових якостей, професійних навичок і народженню нових традицій українського війська в кривавих боях за соборну, незалежну, суверенну Україну, а не штучно створених совєтською воєнною міфологією.

“Залізна воля”! Яка потужна назва! Яка сила закладена в цих двох словах!

Це солдатська газета 24-ї Залізної бригади, яку на добровільних засадах почали випускати прес-офіцери цього прославленого з’єднання, долучивши її до компоненти інформаційного забезпечення діяльності свого з’єднання. Це мобілізовані до війська зі Львівщини колишній військовий журналіст майор Сергій Голубятников і цивільний журналіст лейтенант Володимир Фітьо. Вони показали приклад того, як треба по-новому впроваджувати і просувати медійний проект, який ефективно працював під час  Другої Світової війни та успішно функціонує у багатьох наших західних колег, які мають пресу, радіо та телебачення майже на кожній військовій базі. Респект, вам хлопці!  Відверто це кажу, як старший товариш по нашому професійному цеху.

За останні роки кардинально переглянув свої погляди щодо ролі і місця у війську армійських багатотиражок. На сучасному, більш високому технологічному рівні розвитку суспільства зростає роль громад, починає активно діяти громадянське суспільство і підмурком оновленої держави стає саме місцеве самоврядування громадян, а окремі соціальні групи, до яких повною мірою можна віднести військову частину і основну оперативну бойову одиницю – бригаду, також стають цементуючою складовою суспільства. І тут дуже важливо з новим баченням, інноваційними рішеннями і творчо підійти до просування малої преси в українському  війську в контексті реалізації заходів комунікаційно-контентної безпеки. Більш того, це ніяким чином не суперечить чинному законодавству щодо роздержавлення засобів масової інформації. І в цьому питанні ми будемо йти в ногу з нашими партнерами по військовому співробітництву, набуваючи стандартів Північно-атлантичного альянсу та впроваджуючи у себе в країні модель відкритого  інформаційного суспільства в умовах сучасної демократії.

Олександр Клубань,

професор кафедри військової журналістики ВІКНУ імені Тараса Шевченка,

заслужений журналіст України.